7. Філософія Стародавнього Китаю

Засновником конфуціанства був видатний мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551–479 pp. до н. е.). Конфуціанська філософія має чітко виражений етико-гуманістичний характер.

Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення.

Основні засади

Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утво­рює своєрідне розуміння моральної природи людини, її вза­ємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільст­ва, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх націо­нальних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх від­повідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних об­ставин.

Основним поняттям цього вчення є "жень" (гуманність). Це моральний принцип, що визначає стосунки між людьми в суспільстві та в сім'ї. Він пропагує повагу і любов до старших за віком і за соціальним станом. Кожна людина повинна діяти відповідно до того становища, яке вона займає в суспільстві. Люди, вважав Конфуцій, мають бути взаємно великодушними, а також свято дотримуватися культу предків.

Принцип "жень" вимагає від правителів держав, щоб вони були людьми мудрими, подавали підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклувалися про них, як батько. Люди діляться на "шляхетних" і "низьких", одні покликані управляти іншими. Конфуцій вважав, що управляти – це означає ставити кожного на своє місце в суспільстві відповідно до положення, яке він займає. В цьому і полягає головна функція правителя.

Конфуцій також вважав, що кожна людина повинна по можливості вчитися і вдосконалюватися морально. Правителі зобов'язані виховувати і навчати народ, закликати його вчитися у досконалих людей.

Даосизм.   У IV — III ст. до н. е. в Китаї поряд з конфуціанством виступає даосизм — один з важливіших напрямків розвитку філософської думки. Даосизм зосереджує основну увагу на поняттях: природа, космос, людина і розкритті їх суті. Та джерела знань осягаються не раціонально (так робилося конфуціанством), а за допомогою прямого чуттєвого пізнання природи. Світ постійно змінюється і розвивається, живе і діє спонтанно, без будь-яких надприродних причин і обставин. Основоположником даосизму вважається відомий китайський філософ, сучасник Конфуція, Лао-цзи. Основний твір Лао-цзи — «Дао-де цзин», що став основою дальшого розвитку даосизму. Дао — фундаментальне поняття системи, за допомогою якого дається відповідь на питання про походження життя і людини; спосіб існування життя всього існуючого. Дао — це безіменне, безтілесне поняття, джерело усіх речей, що саме не має джерел і не буває самостійною субстанцією. Дао — існує завжди, всюди, але для нього характерна бездіяльність. Але що ж тоді є джерелом руху, розвитку світу? За вченням даосизму, усе в світі перебуває в русі та постійно змінюється завдяки вже відомим принципам інь та янь, що перебувають у діалектичній єдності.   Протилежну конфуціанству позицію займала школа Да-цзя. її представники заперечували існування надприродного світу і святенність неба, твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини стали не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість. Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа Мін-цзя, що своєрідно переробляла даоське вчення, абсолютизувала момент відносності в процесі пізнання. Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій дальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і  просвітителя Ван-Чуна. Основний твір Ван-Чуна, «Критичні міркування», присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи. Ван-Чун відкидає вчення конфуціанства про святенність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту. Для Ван-Чуна характерна віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання віддавав належне мисленню.   У більшості філософських шкіл Стародавнього Китаю переважала практична філософія, яка тісно зв'язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія і малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими галузями знань, які існували в Китаї, та за формою і методами постановки проблем філософія Китаю є широкомасштабним явищем, ціннісні значимою і гуманістичною.