25. Філософія реалізму Нового часу.

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм. Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого – на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога – найдосконалішої істоти, – ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяються дві самостійні субстанції світу – матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та неподільність.

Науковому методу Декарт надавав універсального значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випливає з іншого.

Людина у Декарта виявилась дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Таким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум – основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.

раціоналістичний напрямок після Рене Декарта розвивали французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль та нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677).

26. Індукція (від лат. inductio — наведення, спонукання) — метод пізнання, що ґрунтується на формально-логічному умовиводі, який дає можливість одержати загальний висновок на основі окремих фактів. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від часткового, окремого до загального. Індукція широко застосовується в науковому пізнанні. Виявляючи подібні ознаки, властивості багатьох об'єктів певного класу, дослідник робить висновок про наявність цих ознак, властивостей у всіх об'єктів даного класу. Поряд з іншими методами пізнання індуктивний метод відіграв важливу роль у відкритті деяких законів природи (всесвітнього тяжіння, атмосферного тиску, теплового розширення тіл та ін.). Індукція, що використовується в науковому пізнанні (наукова індукція), реалізується у вигляді таких методів:

• метод єдиної подібності (у всіх випадках при спостереженні якогось явища виявляється лише один спільний фактор, всі інші — різні; отже, цей єдиний подібний фактор і є причиною даного явища);

• метод єдиної відмінності (якщо обставини виникнення якогось явища та обставини, за яких воно не виникає, майже в усьому подібні й розрізняються лише одним фактором, що присутній тільки в першому випадку, то можна зробити висновок, що цей фактор і є причиною даного явища);

• з'єднаний метод подібності й відмінності (являє собою комбінацію двох вищевказаних методів);

• метод супровідних змін (якщо певні зміни одного явища кожного разу спричинюють певні зміни іншого явища, то звідси випливає висновок про причинний зв'язок між цими явищами);

• метод залишків (якщо складне явище зумовлене багатофакторною причиною" причому деякі з цих факторів відомі як причина якоїсь частини даного явища, то звідси випливає висновок: причина іншої частини явища — інші фактори, що складають разом загальну причину цього явища).

Родоначальником класичного індуктивного методу пізнання був Ф. Бекон. Але вія трактував індукцію надзвичайно широко, вважаючи її найважливішим методом відкриття нових істин у науці, головним засобом наукового пізнання природи" •■

Насправді ж вищевказані методи наукової індукції використовуються головним чином для встановлення емпіричних залежностей між властивостями об'єктів і явищ, які виявляються в процесі експерименту. У цих методах систематизовано найпростіші формально-логічні прийоми, які вчені-натуралісти стихійно використовували в ході будь-якого емпіричного дослідження. З розвитком природознавства стало зрозуміло, що в науковому пізнанні методи класичної індукції насправді не є такими всеосяжними, як це здавалося Ф. Бекону та його послідовникам аж до кінця 19 століття.

Таке невиправдано перебільшене розуміння ролі індукції в науковому пізнанні дістало назву всеіндуктивізму. Його наукова неспроможність пояснюється тим, що індукція розглядається ізольовано від інших методів пізнання й перетворюється на єдиний, універсальний засіб пізнавального процесу.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод, який полягає в одержанні часткових висновків на основі знання якихось загальних положень. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від загального до часткового, окремого. Наприклад, із загального положення, що всі метали мають електропровідність, можна зробити дедуктивний умовивід про електропровідність конкретного мідного дроту (знаючи, що мідь — метал). Якщо вихідні загальні положення є встановленою науковою істиною, то завдяки методу дедукції завжди можна дістати вірний висновок. Загальні принципи й закони не дають ученим у процесі дедуктивного дослідження збитися зі шляху: вони допомагають правильно зрозуміти конкретні явища дійсності.

Усі природничі науки одержують нові знання за допомогою дедукції, але особливо велике значення дедуктивного методу в математиці. Оперуючи математичними абстракціями й будуючи свої міркування на дуже загальних положеннях, математики вимушені найчастіше вдаватися до дедукції. І математика є, мабуть,* єдиною власне дедуктивною наукою. У науці Нового часу пропагандистом дедуктивного методу пізнання був відомий математик і філософ Р. Декарт. Натхненний своїми математичними успіхами, переконаний у безпомилковості розуму, завдяки якому мислення уникає помилок. Декарт односторонньо перебільшував значення інтелектуальної сторони за рахунок емпіричної у процесі пізнання істини. Дедуктивна методологія Декарта була прямою протилежністю емпіричному індуктивізму Бекона.

Але незважаючи на спроби, що мали місце в історії науки й філософії, відірвати індукцію від дедукції, протиставити їх у реальному процесі наукового пізнання, ці два методи не застосовуються ізольовано, відособлено один від одного. Кожен із них використовується на відповідному етапі пізнавального процесу.Більше того, у процесі використання індуктивного методу найчастіше "в прихованому вигляді" присутня й дедукція.

27. Філософський напрямок - емпіризм (від греч. Empiria досвід) стверджує, що всі знання виникають з досвіду і спостережень. При цьому залишається неясним, як виникають наукові теорії, закони і поняття, які не можна отримати безпосередньо з досвіду і спостережень.

Родоначальником емпіризму був англійський філософ Бекон (1561-1626), який був переконаний, що філософія здатна стати наукою і повинна нею стати. Науку, знання він розглядає як вищу цінність, що володіє практичною значущістю. «Знання - сила». «Ми стільки можемо, скільки знаємо».

Бекон розробив класифікацію наук. На пам'яті грунтується історія, на уяві - поезія, література і мистецтво взагалі. Розум же лежить в основі теоретичних наук або філософії. Головне утруднення в пізнанні природи - в розумі людини. Для Бекона правильний метод - найкраще керівництво на шляху до відкриттів і винаходів, найкоротший шлях до істини. Існує 4 перешкоди для об'єктивного пізнання світу, ідоли (омани розуму, перекручений пізнання): 1. «Примари роду». Є наслідком недосконалості органів чуття, які обманюють, але самі ж вказують на свої помилки. 2. «Привиди печери». Походить не від природи, а від виховання і бесід з іншими. 3. «Примари ринку». Від особливостей соц життя людини, від помилкової мудрості. Найбільш тяжкі з усіх. 4. «Привиди театру». Пов'язані зі сліпою вірою в авторитети, хибні теорії, філософські вчення.

Очистивши розум від примар, треба вибрати метод пізнання. Бекон образно характеризує методи пізнання як шляху павука, мурашки і бджоли. Павук виводить істини з розуму, а це веде до нехтування фактами. Шлях мурашки - вузький емпіризм, вміння збирати факти, але не вміння їх узагальнювати. Шлях бджоли - складається в розумової переробці досвідчених даних. Шлях істинного пізнання - індукція, тобто рух пізнання від одиничного до загального. Особливість індуктивного методу - аналіз. Емпірична філософія Бекона справила сильний вплив на становлення експериментального природознавства.

Дж. Локк Розробив емпіричну теорію пізнання та ідейно-політичну доктрину лібералізму.

У центрі філософії Л. Постає його теорія пізнання, яку він будував в традиції англійського емпіризму і матеріалізму. Згідно Л., не існує вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (етичних), включаючи і ідею бога, а все людське знання виникає з досвіду. Всі ідеї виникають з двох основних джерел - досвіду зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). В основі знання лежать прості ідеї, наприклад, порушувані в розумі різними якостями тіл - первинними, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, щільність, рух), або вторинними, з якими ідеї не подібні (колір, звук, запах, смак) . За допомогою з'єднання, зіставлення і абстрагування розум з простих ідей утворює складні і загальні ідеї (модуси, субстанції і відносини). Л. розрізняє ідеї ясні і смутні, реальні і фантастичні, адекватні своїм прообразів і неадекватні. Він вважає, що пізнання реально лише остільки, оскільки його ідеї згідні з дійсністю, і визначає істину як з'єднання і роз'єднання ідей або їх знаків згідно відповідності або невідповідності позначаються ними речей. У питанні про значенні загальних термінів Л. схиляється до концептуалізму, відзначаючи, що реальна суть речей залишається невідомою і що розум має справу з номінальними сутностями. Пізнання Л. ділить на інтуїтивне (самоочевидних істин, нашого власного існування), демонстративне (положень математики, етики, буття бога) і сенситивні (існування одиничних речей). Останнє оцінюється їм як найменш ясне і достовірне, що вносить до концепції Л. явний раціоналістичний елемент. Виступаючи проти релігійного фанатизму різних сект, Л. наполегливо закликав до віротерпимості. Ідеї ​​Л. зіграли величезну роль в історії філософської і суспільно-політичної думки європейського Просвітництва

28. Томас Гоббс і його теорія суспільного договору

Томас Гоббс (1588-1649), англійський філософ XVII століття, вперше, мабуть, виклав теорію суспільного договору у визначеній, чіткій і раціональній (тобто ґрунтується на аргументах розуму) формі.

На думку Гоббса, появі держави передує так називане природний стан, стан абсолютної, нічим необмеженої свободи людей, рівних у своїх правах і можливостях. Люди рівні між собою і в бажанні панувати, володіти тими самими правами. Тому природний стан для Гоббса є в повному розумінні "стан війни всіх проти всіх". Абсолютна воля людини - прагнення до анархії, хаосу, безперервна боротьба, в якій виправдується й убивство людини людиною.

 У цій ситуації природним і необхідним виходом стає обмеження, приборкання абсолютної волі кожного в ім'я блага і порядку всіх. Люди повинні взаємно обмежити свою волю щоб існувати в стані суспільного миру. Вони домовляються між собою про це обмеження. Це взаємне самообмеження називається суспільним договором.

Обмежуючи свою природну волю, люди разом з тим передають повноваження по підтримці порядку і нагляду за дотриманням договору тій чи іншій групі або окремій людині. Так виникає держава, влада якої суверенна, тобто незалежна ні від яких зовнішніх чи внутрішніх сил. Влада держави, за переконанням Гоббса, повинна бути абсолютною, держава вправі в інтересах суспільства в цілому застосовувати будь-які примусові заходи до своїх громадян. Тому ідеалом держави для Гоббса була абсолютна монархія, необмежена влада по відношенню до суспільства.

Джон Локк про суспільний договір

Дещо інші погляди мав англійський мислитель XVII ст. Дж. Локк (1632-1704). У роботі "Два трактати про державне правління" він висуває інший погляд на первісний, природний стан людини. На відміну від Гоббса з його тезою про "війну всіх проти всіх", Локк вважає первісну абсолютну волю людей не джерелом боротьби, а вираженням їх природної рівності і готовності слідувати розумним природним законам.

Ця природна готовність людей приводить їх до усвідомлення того, що в інтересах загального блага необхідно, зберігши свободу, частину функції віддати уряду, що покликаний забезпечити подальший розвиток суспільства. Так досягається суспільний договір між людьми, так виникає держава.

Основна мета держави - захист природних прав людей, прав на життя, свободу і власність. Легко помітити, що Локк істотно відходить від теорії Гоббса. Гоббс підкреслював абсолютну владу держави над суспільством і людьми. Локк акцентує увагу на інше: люди віддають державі лише частину своєї природної свободи. Держава зобов'язана захищати їх природні права на власність, життя, волю. Чим більше прав у людини, тим ширше коло її обов'язків перед суспільством. Держава при цьому не володіє абсолютною довільною владою.

Суспільний договір припускає, на думку Локка, і відповідальність держави перед громадянами. Якщо держава не виконує свого обов’язку перед людьми, якщо вона порушує природні свободи - люди вправі боротись проти такої держави. Локка часто називають у числі основних теоретиків демократичного державного устрою. Його ідеал - англійська конституційна монархія, в якій втілена рівновага інтересів особи і держави. Погляди Локка знайшли своє вираження в "Декларації незалежності США" в "Декларації прав людину і громадянина" у Франції.

Про громад. Сусп.-во

Серед тих, хто вперше порушив питання про місце людини-громадянина в суспільстві, взаємовідносини суспільства та держави, вжив поняття «громадянське суспільство» й розробив концепцію громадянськості, був Томас Гоббс. Гоббс обґрунтував систему поглядів щодо проблем функціонування держави і прав громадян. Саме такі ідеї він виклав у своїх творах «Левіафан» (1651), «Про людину» (1658), «Філософські основи вчення про громадянина» (1642), що присвячені людині-громадянину як головній складовій суспільства.  Відомий філософ вважав громадянське суспільство, де панує громадянський мир, найвищим благом. Водночас, спираючись на Святе Письмо, він доводив, що люди зобов’язані укладати між собою угоди задля того, щоб припинити, унеможливити дію принципу  «війна всіх проти всіх». На думку Гоббса, таку проблему люди здатні розв’язати, об’єднавшись у державу. Це можливо й необхідно зробити, оскільки  за природою люди рівні, варто лише укласти між собою угоду, і настане громадянський мир.

За концепцією Гоббса, громадянське суспільство виникає внаслідок переходу від натурального стану первісних, некерованих пристрастей, загальної ворожнечі та страху смерті до впорядкованого культурного суспільства, громадяни якого завдяки державній владі, спокою й порядку, що супроводжують її, докорінно змінюються й створюють умови для виникнення суспільства вищого порядку [8, с. 120]. Початковий стан людей, який існував до виникнення держави, Гоббс характеризував як стан жорсткої війни, де панували пристрасті, страх, бідність, злиденність, самотність, варварство, дикість, невігластво. Дії за принципом «війна всіх проти всіх» було визначено природними для людського роду, що зумовлено егоїстичним єством людини. За таких умов гарантувати безпеку спроможна лише спільна влада, що базується на спільності й об’єднанні багатьох людей. Лише держава уможливлює владу розуму, миру, безпеки, багатства, благочинності, тільки вона приводить громадянське суспільство до цивілізованої впорядкованості на основі права. Саме влада має реальну силу, щоб захистити людей від несправедливості, зумовленої природним станом. Така сила виникає внаслідок суспільного договору, добровільної згоди людей задля їхньої ж безпеки і втілюється у формі політичної держави, встановленої самими людьми в їхніх інтересах. 

Важливим у такому контексті є відображення тісного взаємозв’язку  понять «справедливість» і «несправедливість». Гоббс зазначає: «Там, де немає власного, тобто власності, немає справедливості, а там, де немає організованої примусової влади, тобто немає держави, немає власності, оскільки там усі мають право на все. Тому там, де немає держави, немає несправедливості. Природа справедливості,  отже, полягає у виконанні угод, що мають обов’язкову силу, але обов’язкова сила угод починається тільки зі встановлення суспільної влади, достатньо сильної, щоби примусити людей до виконання своїх зобов’язань, із чим збігаються також паростки власності»  [3, с. 110].

В іншій формі ідеї Гоббса повторювалися  багато разів, проте головна з них — формування громадянського суспільства — залишилася засадничою. Філософське осмислення поняття громадянського суспільства  Гоббс виклав так: «Отже, я знайшов дві найпритаманніші людському єству вимоги: одна — природжене бажання, за яким кожен потребує для власного задоволення речі, що належать усім, а друга — звісно, розум, згідно з яким кожен прагне уникнути насильницької смерті…».  Тому згода людей, «необхідність угод та збереження правильності» [4, с. 7], є практичною чеснотою й обов’язком громадян.

Громадянське суспільство формується на демократичних принципах, бо демократія — це влада народу, що здійснюється власне народом і існує для народу. Дослідники відзначають такі головні принципи договірної теорії держави  Гоббса:

• держава — це єдине ціле (суверен). Її очільником необов’язково мусить бути одна людина, суверенна влада може належати і групі людей, які втілюють єдність влади;

• люди, які створили державу шляхом взаємного договору, не тільки санкціонують її дії, а й несуть відповідальність за дії влади;

• верховна влада може використовувати силу й засоби підданих так, як вважає за необхідне задля їхнього захисту [8, с. 333].

Усі сучасні моделі демократії ґрунтуються  на досвіді минулого, зокрема й на провідних теоретичних положеннях XVII і наступних століть. Одним із представників цього періоду і був Гоббс.

Дж. Локк підтримав і розвинув ідею Т. Гоббса про одержавлене суспільство як суспільство громадянське. Він, зокрема, писав: «Ті, хто об'єднані в одне ціле і мають спільний встановлений закон і судову установу, куди можна звертатися і яка наділена владою вирішувати спори між ними й карати злочинців, ті перебувають у громадянському суспільстві; але ті, хто не мають такого спільного судилища, я маю на увазі — на землі, вони все ще перебувають у природному стані, за якого кожний, коли немає нікого іншого, сам є суддею і катом...»9. Хоча Т. Гоббс і Дж. Локк виходили з договірної теорії походження держави, вони зробили з неї різні висновки. Як апологет абсолютної монархічної влади Т. Гоббс стверджував, що, уклавши одного разу суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди повинні в усьому підкорятися державі й не можуть чинити їй спротив. Дж. Локк, навпаки, обґрунтовував право народу на опір державі в тому разі, якщо вона нехтує його права та інтереси. Він доводив, що, уклавши суспільний договір, держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства — створення умов для того, щоб усі й кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, і не може зазіхати на природні права людей — на життя, свободу, власність тошо. Хоча Дж. Локк іще не розмежовував суспільство й державу, розрізнення ним прав особи й держави мало велике значення для становлення концепції громадянського суспільства.