4. Основні концепції походження українського народу

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу. Її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства, походження якого на сьогодні остаточно не з’ясовано.

У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українського народу.

Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, В. Хвойка дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.

Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам'ятати: по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало інших етнічних утворень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців.

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов’ян, вважає, що початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. М. Грушевський саме з цього моменту виводить історію України, пов'язуючи перших українців з антами. «Отсе й були наші українські племена, що зайняли тоді вже побережжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою «антів». Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінця IV ст., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен».

Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов’янського етногенезу.

За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V — VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. Їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підґрунтям яких була культура Луки-Райковецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. 3 культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони — прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

Говорячи ж про проблему етнічних українців, її не потрібно «опускати» в глибину тисячоліть, удревнювати — там народу, який би іменував себе так, нема. Перенесення історичних назв на давні доісторичні епохи, модернізація етнічних визначень не є спосіб розв’язання не вирішених проблем етногенезу. Наші предки мали свої самоназви, і всі вони справили свій вплив на формування духовної й матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену дещо пізніше — вже в середньовічні часи. 3 точки зору всесвітньо-історичного процесу це має свої переваги —адже час існування кожного з етносів не перевищує 1200 — 1500 років, хоч чимало з них загинуло набагато раніше.

Важливою науковою проблемою історії України залишається питання історичної та етнічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов’язана і проблема генезису українського народу.

Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна — тому що розв'язанню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон’юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сформульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів?» Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «Хроніці» показував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Дещо своєрідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов'ян російських істориків — М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, праукраїнці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його концепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до вирішення проблеми етнічного складу Київської Русі. У своїх працях він обстоював ідею безперервності та нерозривності українського історичного процесу і дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н. е. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держава, право, культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності «великоруської» (російської).

У радянську добу офіційна історична наука до середини 30-х років розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М. Грушевського. Проте в повоєнний період значного поширення набула теорія єдиної давньоруської народності, родоначальниками якої стали російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Черепнін. I хоча в наукових дискусіях висловлювалися серйозні критичні зауваження з приводу цієї концепції, вона була визнана і схвалена радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР. 10 січня 1954 р. ЦК КПРС затвердив «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 рр.)», в основу яких було покладено ідею про те, що російський, український та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Поява офіційно узаконеної концепції на тривалий час заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Надалі теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність — радянський народ».

3 моменту проголошення незалежності України розпочинається новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної структури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньоруська народність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний давньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, 0. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та інші), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі.

Так, прихильники існування єдиної східнослов’янської етнокультурної спільності переконані, що під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства, у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбувалися процеси етнічної консолідації давньоруського населення. На їхню думку, про реальне існування в межах Київської Русі давньоруської народності свідчать такі суспільні процеси та явища:

1) сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури;

2) укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми (починаючи з другої половини I тис. на більшій частині східнослов’янської території існував стереотипний підкурганний обряд поховання; на теренах всієї Київської Русі функціонувала «Руська правда» тощо);

3) усталилась єдина матеріальна культура (археологічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи часткову аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва доріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо);

4) з'явилась єдина руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх земель-князівств; все східнослов'янське населення органічно прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»);

5) консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів, і не поділяла себе етнічно.

Опонуючи теорії єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного з східнослов'янських народів висувають свої контраргументи:

1. Утвердження єдиної мови не може бути завершальним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення «єдиної латинської народності» на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Русі єдиною була тільки церковнослов'янська мова, а мова світська в процесі освоєння східними слов'янами північних та північно-східних територій зазнала впливів фіно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смоленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.

2. Давньоруська держава була поліетнічною. До її складу входила велика кількість неслов'янських племен: балтські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та інші), угро-фіни (меря, мурома, мордва та інші), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов’янських племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літописець: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, нетривалість існування давньоруської держави (лише наприкінці X ст. остаточно сформувалися державні структури, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні князівства) суттєво ускладнювали процес етнічної консолідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу єдиної етнічної свідомості серед широких народних мас.

3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну монолітність. Ці ряси притаманні всім імперіям, зокрема, Російська імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, була політично єдиною країною — нею правила одна династія, правляча верхівка в провінціях мала московсько-центристські погляди тощо, але зовсім не являла собою однорідного етнічного масиву.

В основі альтернативи теорії єдиної східнослов’янської етнокультурної спільноти лежить теза про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців та інші) за участю іранських етнічних елементів формувалася українська народність. Північно-східна гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші) і лягла в основу російської народності. Західна група східнослов'янських племен слов'янізувала споконвічні землі балтів. Внаслідок цих етнічних процесів утворилися балто-слов'янські племена — пращури білорусів.

Отже питання визначення етнічної структури Київської Русі й досі лишається відкритим. Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави. Саме на цих землях у середині І тис. н.е. почалося формування Київської Русі.

Питання для самоконтролю

1. Що було домінуючим у визначенні хронологічних рамок кожного періоду первісного суспільства?

2. Які стоянки найдавніших людей на території України ви знаєте?

3. Розкрийте історичні витоки українського народу: трипільська культура, кіммерійці, скіфи, сармати.

4. Як виникла держава антів і які риси її характеризують?

5. Охарактеризуйте основні концепції походження українського народу.

6. Як слов’яни охороняли свої території?

Лекція 3. КИЇВСЬКА РУСЬ. ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Навчальні питання:

1. Теорії походження Давньоруської держави.

2. Виникнення та розвиток держави Київська Русь.

3. Піднесення та розквіт Київської Русі.

4. Русь-Україна на шляху роздрібленості й занепаду.