2. Джерела вивчення історії України, їх класифікація. Спеціальні історичні дисципліни. Періодизація історії України

Історична наука починається із вивчення існуючих і виявлення нових матеріалів, які безпосередньо чи опосередковано несуть інформацію про досліджуваний факт. Ці носії інформації називаються історичними джерелами. Без них неможливе історичне пізнання. Це -хліб історика. Саме джерела дають змогу приступити до вивчення історичного факту, який відбувся до цього, або проходить зараз.

На відміну від багатьох інших науковців, історик не може повторити явища, події, процеси, які досліджуються. Якщо хімік, фізик, навіть соціолог може безліч разів проводити експерименти, змінювати умови, то історик цього зробити не може. Явища, які він вивчає, минають. Вони неповторні, унікальні.

Тривалий час історичними джерелами нехтували тому, що відомості з них не зовсім співпадали, а дуже часто йшли в розріз з прийнятою концепцією. В такому разі, якщо факти свідчили про інше, тим гірше було фактам. Їх просто викидали. В результаті такого ставлення до джерел з'явилося нігілістичне ставлення до історії та істориків. Вважалося, вони напишуть те, що їм скажуть.

Історичні джерела мають свої особливості. По-перше, вони ніколи не створюються як джерела, а стають ними тоді, коли за ними починають вивчати історію. До цього моменту вони просто були речами, знаряддями, документами, які призначалися для того чи іншого вжитку. Наприклад, створюючи кам'яну мотику люди зовсім не думали, що колись це буде свідченням виготовлення знарядь праці із каменю і розвитку мотижного землеробства. Теж саме можна сказати про правові документи, різні записки, повідомлення, листівки, оголошення тощо. Вони у свій доджерельний час виконували властиву їм практичну функцію.

По-друге, джерела консервативні — такі, якими їх створили в той час, коли вони ще не були джерелами. Їх форма і зміст не змінюються з часом, що дає можливість досліднику вжитися в період вивчення, більш-менш повно реконструювати подію, що вивчається.

По-третє, джерела - об'єктивна реальність, але це ще не значить, що інформація, яку вони несуть, адекватно відтворює історичний факт. Вона може бути відкритою чи прихованою, важливою чи другорядною, достатньою чи недостатньою.

Кількість історичних джерел в широкому розумінні слова безмежна, але їх число, що збереглося від різних періодів, неоднакове. Менше всього джерел, які відносяться до початків людського родоводу — первісного суспільства. Для їх виявлення найбільше дають археологічні розкопки.

З появою писемності кількість джерел зростає. I якщо немає власних письмових пам'яток про життя населення, яке мешкало в давнину на території України — кіммерійців, скіфів, сарматів, слов'ян, греків тощо — то згадки про них можна знайти в грецьких, римських, західноєвропейських, арабських письменників, істориків.

Темпи зростання кількості джерел весь час збільшувалися. В наш час обсяг інформації в архівах подвоюється кожні 20-30 років, а в галузі управління — кожні 10-12 років.

Всезростаюча кількість історичних джерел, їх різноманітність спричинили необхідність класифікації, тобто розподілу по групах за певною ознакою. Класифікація — це засіб систематизації джерел, виявлення закономірностей їх створення і вироблення методики застосування. Вона значно полегшує вивчення і наукове використання джерел.

Всі історичні джерела вчені умовно розподіляють на 6 груп (класів): речові, писемні, усні, етнографічні, лінгвістичні і кіно-фоно-фотоматеріали.

Кожна з груп джерел відображає певні сторони життя суспільства. Речові джерела включають в себе предмети і їх фрагменти, за якими ми можемо судити про рівень матеріальної і духовної культури людей, їх занятгя, побут. Ці джерела, в зв'язку з тим, що їх поставляє головним чином археологія, часто називають археологічними. Вони найбільш правдиві, але й найбільш мовчазні.

Писемні джерела є основою історичного дослідження. Вони найбільш масові і в них найповніше відбиваються всі сфери діяльності людини. До них відносяться: літописи, хроніки, збірки документів, інші історичні твори, державні закони й акти, статистичні дані, дипломатичні й військові документи, судово-слідчі справи, свідчення періодичної преси, мемуари, щоденники, листи тощо.

Усні джерела характеризуються широкою тематикою головним чином патріотичного і соціально-побутового спрямування. Це перекази, пісні, думи, прислів'я тощо. В багатьох з них віддзеркалюються конкретні події та ставлення до них народу. До нас вони дійшли не тільки усно, але й в записі.

Етнографічні джерела. Це залишки колишніх традицій, звичаїв, побуту в сучасному житті. Вони дають можливість стати свідками тих сторін минулого, на які писемні джерела звертали мало уваги.

Лінгвістичні (мовнопорівняльні) джерела пов'язані з історією мови. Вони засвідчують взаємозв'язки народів, їх походження, рівень розвитку. Лінгвістика допомагає виявити спорідненість народів, визначити ареал проживання, межі батьківщини, взаємовідносини низів і верхів. Останні розмовляють відмінною від народних мас мовою, що веде до розколу суспільства і навіть національної зради.

Кіно-фоно-фотоматеріали — нова група джерел, яка дає можливість відтворювати історичний факт, бути присутнім при його здійсненні. Але історик дивиться на цей факт однак не сам, а очима кіно-фоно-фотодокументаліста, який показує його так, як йому здається найвірогідніше. Тому використовувати ці джерела потрібно за певною методикою.

Розробкою методів вивчення і використання історичних джерел займається спеціальна чи допоміжна історична дисципліна — джерелознавство. Відповідно до його вимог будь-яке дослідження розпочинається з вивчення літератури з обраної теми, оскільки нове знання вбирає в себе старе, перевірене практикою. Потрібно вміти відрізняти джерела від власне літератури (посібників), хоч це буває іноді надто складно. Література дає історику можливість визначити рівень нагромаджених по темі знань. Джерело постачає нові факти.

Дуже важливо, щоб історичний факт висвітлювався із залученням нових різноманітних джерел і співставленням різних поглядів, щоб були зважені всі "за" і "проти". Разом з тим просте розширення джерельної бази — екстенсивний шлях розвитку досліджень. Завдання полягає в його інтенсифікації. В цьому досліднику сприяє цілий комплекс спеціальних історичних дисциплін. Раніше їх називали допоміжними науками. Сучасні джерелознавці нараховують близько 60 таких наук. Вони надають історику арсенал засобів роботи з джерелами і є необхідним інструментарієм його творчої лабораторії. Дуже цінно, що багато з них дотичні не тільки до гуманітарних, але й до природничих і технічних наук, що сприяє застосуванню методів цих наук до аналізу і історичної дійсності.

Безперечно, одне із провідних місць серед спеціальних наукових дисциплін належить історіографії - науці, що вивчає історію історичної науки. Це самопізнання створює можливість прослідкувати за нагромадженням історичних знань, концептуальними змінами, утвердженням справедливої історичної оцінки. До спеціальних історичних дисциплін також належать: палеографія і неографія, які вивчають еволюцію письма, його матеріали і знаряддя, відроджують прийоми читання старовинного письма, встановлюють час складання документа; хронологія — вивчає календарі, системи літочислення, поняття історичного часу; метрологія — досліджує одиниці вимірювання, інструменти та прийоми; археографія — розробляє прийоми і принципи публікації історичних джерел.

Велике значення для вивчення минулого мають: епіграфіка, нумізматика, боністика, сфрагістика, історична географія, топоніміка, бібліографія, демографія, папірологія тощо.

Можливість більш широкого і об'єктивного тлумачення фактів, що містяться в джерелах, створює кліометрика — спеціальна історична дисципліна, яка використовує кількісні показники для об'єктивного тлумачення тенденцій та закономірностей розвитку історичних явищ.

Отже, використання багатих можливостей спеціальних історичних дисциплін інтенсифікує працю дослідника, дає в руки додаткові засоби для наближення до історичної істини.

Адекватизація історичної науки залежить від її структури, тобто єдності окремих усталених частин при їх відмінностях одна від одної. В системі структурної єдності історичного процесу розрізняють такі найбільш вживані поняття: ера, епоха, період, етап, стадія, момент, формація тощо. Основною одиницею серед цих понять є період, що означає поділ загального на його складові частини і їх вивчення. Звідси походить термін періодизація.

В основу періодизації різні історичні школи і автори покладають різні фактори. Існують періодизації історії, в основі яких лежить діяльність окремих історичних осіб: князів, королів, царів, гетьманів тощо, в інших – великі переміщення народів або рухи мародних мас за соціальну справедливість, рівноправність, "щасливе майбутнє". Названий останнім підхід до періодизації дістав в історіографії назву — народницького.

3 ім'ям українського історика В'ячеслава Липинського пов'язується виникнення державницького підходу до періодизації історії України. В її основі лежать пріоритети розвитку держави як стрижня національного прогресу. Найповніше державницьке бачення історії України представлене в "Історії України" Наталії Полонської-Василенко.

Свою періодизацію історії України дав М.Грушевський. В її основу він поклав проблемно-тематичний принцип, який дав змогу обгрунтувати окремішність розвитку українців та спростувати думку російського історика М.Погодіна про те, що Київська Русь – виключно творіння великоруської народності.

Радянська історіографія намагалася створити наукову періодизацію історії України за формаційним принципом. Але й цей підхід до періодизації виявився не зовсім вдалим. В результаті цього та багатьох інших факторів загальнообов'язкової періодизації історії України не створено. Можливо, це й добре, оскільки не обмежує творчість дослідника в його пошуках істини. Проте враховуючи різні фактори: територію, суспільство, народ, держава тощо, найбільш поширеною є така:

1. Найдавніший період (від появи людини до середини IX ст. н. е.).

2. Період Київської Русі (середина IX – кінець XII ст.).

3. Період Галицько-Волинської держави (кінець XII – середина XIV ст.).

4. Українські землі в складі Литви та Польщі (друга половина XIV – середина XVI ст.).

5. Період Речі Посполитої та козацької епохи історії України (середина XVI – XVIII ст.).

6. Період національно-визвольних змагань (кінець XVIII – початок XX ст.).

7. Період національно-демократичної революції 1917 – 1920 рр.

8. Україна в складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини (20 – 90 рр. XX ст.).

9. Україна – незалежна держава.

Безумовно, що така схема періодизації історії України є все-таки досить умовною. Кожний із цих періодів, для кращого вивчення вітчизняної історії, поділяється на відповідні підперіоди.