1. Україна на шляху до незалежності

Процес сучасного державотворення в Україні є елементом глибоких політичних змін, які відбулися в результаті зникнення з геополітичної карти світу колишнього Радянського Союзу.

Друга половина 1980-х рр. – стрімке наростання кризи радянської системи. 1985 –1991 рр. – останній період існування СРСР. У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став М.Горбачов. Саме з його ініціативи в Радянському Союзі почалася так звана перебудова, мета якої полягала в оновленні життя країни.

Однак, як виявилося, ведучи мову про «перебудову», її ініціатори мали на меті лише вдосконалення існуючої системи. Йшлося про лібералізацію в межах «оновленого соціалізму», про «повернення до ленінських норм» і таке інше. Тому з часом поняття «перебудова» через утопічні риси, притаманні їй, поступово втратило свій зміст.

Що стосується ходу перебудовних процесів в Україні, то певний час тут взагалі не спостерігалося будь-яких змін, оскільки вільна думка в Україні була винищена значно ретельніше, ніж у Москві, та й ідеологічний відділ ЦК КПУ, спільно з відповідними службами КДБ, працювали більш цілеспрямовано. У той час як на союзному рівні відбулися важливі зміни у складі вищого керівництва, першим секретарем ЦК КПУ аж до осені 1989 р. залишався одіозний В.Щербицький, оскільки М.Горбачов боявся швидко змінювати ситуацію в Україні, яка була надто важливою для СРСР у цілому. Відтак, у перші роки «перебудови» «гласність», проголошена в Москві, мало змінила обличчя навіть республіканської преси, не кажучи вже про якісь істотні зрушення. Україна все ще залишалася «заповідником застою».

«Перебудова», як і кожна «революція згори», була доволі обмеженою і непослідовною. Але головне її значення полягало у тому, що вона спричинилася до різкого зростання політичної активності широких народних верств. Завдяки горбачовській «гласності» люди долали стереотипи й догми, які формувалися десятиліттями, отримали право на об'єктивну інформацію, могли вільно висловлювати власну думку. Цей процес, звичайно, проходив в Україні повільно і болісно, зустрічав запеклий опір з боку консервативних сил, передусім партійної верхівки на чолі з В.Щербицьким, але був незворотним. Демократизація дедалі більше охоплювала всі сторони життя українського суспільства, яке, у свою чергу, все частіше почало звертати погляди до національних глибин: історії, культури, мови.

Провісником українського національного відродження стала Спілка письменників України (СПУ) та її друкований орган — газета «Літературна Україна». Публікації на газетних шпальтах виступів та статей Р.Братуня, О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда, С.Плачинди та інших письменників, де піднімалися проблеми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з нашого життя йде рідна мова, дійшов висновку про доцільність її конституційного захисту та відправив до Президії Верховної Ради УРСР відповідного листа. Значною була заслуга письменників у справі повернення в українську літературу раніше заборонених чи «небажаних» творів, зокрема, В.Винниченка, Г.Косинки, представників «розстріляного відродження: М.Зерова, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Хвильового; з'явилися історичні праці М.Грушевського, Д.Яворницького тощо.

Стрімка політизація суспільства яскраво проявилася у створенні та діяльності різноманітних “неформальних” груп та організацій, непідконтрольних КПРС. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Луганськ) та інші. Більшість з них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створювали позацензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації.

Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у республіках Балтії. Під час червневих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформувати тоді Демократичний фронт не вдалося. Цьому завадила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.

Деякі неформальні об'єднання відразу чітко визначили своє політичне обличчя. Провідні позиції серед них посідали Український культурологічний клуб, «Товариство Лева», українознавчий клуб «Спадщина», студентське об'єднання «Громада». Чільне місце серед політичних неформалів належало Українській Гельсінській спілці (відновила свою роботу влітку 1987 р.), яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. Оприлюднена «Декларація принципів» у 1988 р. яка засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на «типово політичну» організацію. Вона першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української держави. За її активного сприяння в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянських часів політичний страйк. На першотравневу демонстрацію львів'яни уперше в Україні вийшли з синьо-жовтими прапорами.

Влада активно протидіяла політичним неформальним об'єднанням, які тоді ще відчували дефіцит масової підтримки. За цих обставин необхідна була компромісна формула утворення організованої народної опозиції, яка б поєднала радикалізм політичних неформалів з масовістю культурно-історичних та екологічних неформальних об'єднань. Уособленням цієї формули став Народний рух України.

Тим часом в Україні все частіше лунали вимоги про відставку В.Щербицького. Нарешті у вересні 1989 р. пленум ЦК КПУ звільнив його з посади. Першим секретарем ЦК КПУ став В.Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади привели до деякого прискорення демократичних процесів в Україні. Зокрема, важливою віхою у національному відродженні стало прийняття у жовтні 1989 р. закону «Про мови в Українській РСР», згідно з яким проголошувався державний статус української мови. У 1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвітницькі заходи. Перший — це “живий ланцюг”, присвячений Акту злуки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали, за різними даними, від 450 тис. до 3 млн осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. Другим заходом було велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва. У ряді західноукраїнських міст відбувся демонтаж пам'ятників Леніну, як символів тоталітарної доби. Вперше це сталося 1 серпня 1990 р. у Червонограді на Львівщині. З обласних центрів комуністичного ідола першим позбувся Тернопіль — 8 серпня 1990 р.

Новий етап розвитку демократичних процесів в Україні був пов'язаний з початком формування багатопартійності. Становлення багатопартійності в Україні відбулося в три етапи.

Перший етап охоплює 1998 р. Головним завданням демократичних сил на цьому етапі було створення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Про заснування партії ще не йшлося. В цей період активно розгорнула роботу Українська Гельсінська група. Її лідером став колишній політв'язень Л. Лук'яненко. УГГ заявила себе об’єднанням правозахисних груп і організацій. Насправді вона була політичною організацією.

Другий етап тривав у 1989 р. — на початку 1990 р. Він характеризувався становленням Народного руху України за перебудову, що було відчутним кроком до політичного плюралізму в республіці.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови імені Т.Г. Шевченка, виникла найбільш масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). На час установчого з'їзду чисельність Руху становила 280 тис. осіб. Очолив його поет I. Драч. Внаслідок спільних дій Руху та демократично налаштованих народних депутатів СРСР від України (об’єднаних у Республіканський депутатський клуб) восени того року було внесено важливі поправки до проекту закону про вибори у Верховну Раду УРСР.

Третій етап — березень-квітень 1990 р. Відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких Демократичний блок, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народну Раду. Відбулися подальша радикалізація Руху та певна диференціація і кристалізація різних угруповань всередині самого Руху.

Після того, як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про «керівну і спрямовуючу» роль КПРС, партійне будівництво прискорилося. У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінкської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), мета діяльності якої — Українська незалежна соборна держава. Очолив УРП відомий правозахисник Л.Лук'яненко. У наступні місяці відбулися установчі з'їзди Української християнсько-демократичної партії (лідер — В.Січко), Соціал-демократичної партії України (А.Павлишин, А.Носенко), Української селянсько-демократичної партії (С.Плачинда, В.Щербина) та інші. У вересні 1990 р. створено Партію зелених України, очолену Ю.Щербаком, яка виступала за збереження природи, культурної та історичної спадщини українського народу. Наприкінці того ж року оформилися Демократична партія України (Ю.Бадзьо) та Партія демократичного відродження України (В.Гриньов, О.Ємєць, В.Філенко). Всього до 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань, переважна більшість яких або стояли на державницьких позиціях, або еволюціонували до них.

Нові партії були слабкі організаційно та матеріально і не могли реально конкурувати з КПРС: якщо загальна кількість членів усіх некомуністичних партій у 1991 р. становила 35 — 40 тис. чоловік, то КПУ — 2,9 млн осіб (щоправда, значна частина з них лише формально числилась у партії, оскільки не сплачувала членських внесків і не брала участі в роботі парторганізацій). Значно послаблювала демократичні партії боротьба за лідерство, невизначеність ідеології, соціальної бази тощо. Разом з тим, саме вони стали силою, яка повела рішучу боротьбу проти монополії компартії на владу.

Новостворені партії визначали своє ставлення до суверенітету і незалежності України. За цим критерієм, українські партії становили три групи:

1. Партії, які послідовно виступали за незалежність. До них належать Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та інші. Зокрема, установчий з'їзд УРП у квітні 1990 р. у своїй програмі проголосив головною метою партії створення незалежної Української держави. Наголошувалося, що для досягнення цієї мети партія буде використовувати як парламентські, так і непарламентські засоби (бойкотування рішень уряду, організація страйків і актів громадянської непокори тощо). Українська селянська демократична партія проголосила своєю метою побудову «незалежної самостійної Української народної держави, де утвердяться різні форми власності, ринкова економіка». З'їзд Демократичної партії України у грудні 1990 р. заявив, що «досягнення державної незалежності України та побудова в ній демократичного й гуманного суспільства» є її головним програмним завданням і що будь-яка форма федеративного устрою в межах СРСР цією партією заперечується.

До цієї групи слід віднести й ті партії, які прямо не порушували питання про самостійність України, проте висували вимоги, реалізувати які можна було лише за умови державної незалежності (верховенство законів республіки, власна фінансова система, власні республіканські збройні сили, тощо).

2. Партії, які займали помірковано-державницькі позиції. Посилаючись на сильні позиції центру, наявність консервативних сил у республіці та політичну непідготовленість населення, вони виступали за оновлення союзного договору, утвердження самостійності України і входження її до конфедерації суверенних держав. Таку позицію займали Демократична платформа в Компартії України, яка згодом трансформувалася в Партію демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), соціал-демократичні партії. В листопаді 1990 р. відбувся установчий з'їзд ЛДПУ, який проголосив головним своїм завданням захист прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства. Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. У грудні 1990р. партія проголосила своєю метою створення суверенної демократичної Української держави, утвердження в ній принципів свободи і соціальної справедливості, перехід до ефективної ринкової економіки. Партія виступила з пропозицією укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсько-Азіатської економічної співдружності та військової коаліції. Щодо військової коаліції, то Україна мала входити до неї тимчасово, тобто до остаточного визначення її нейтрального статусу.

Вимогу суверенітету республіки підтримували «суверен-комуністи» — течія, що сформувалася в Компартії України. Її прихильники вважали, що КПУ має бути самостійною, а республіка — суверенною. Така позиція користувалася підтримкою рядових комуністів. Згодом «суверенні комуністи» утворили Трудовий Конгрес України, Партію праці, Партію справедливості. Група комуністів відстоювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка мала залишатися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права.

3. Комуністи, які перебували на ортодоксальних позиціях. Вони виступали проти утворення незалежної Української держави або ж обґрунтовували необхідність об'єднання України із «слов'янськими республіками». Так, створена 7 серпня 1990 р. Партія слов'янського відродження (ПСВ) своєю метою проголосила досягнення повної державної незалежності України, але в перспективі виступала за утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудову «спільного слов'янського дому». Погляди таких комуністів збігалися з позицією Громадянського конгресу України та Республіканського руху Криму.

Отже, на початку 90-х років Україну характеризував традиційний для розвинутих країн політичний спектр: соціалісти та соціал-демократи, «зелені», ліберали, селянські та християнські демократи, праворадикальні угруповання тощо. Україна стала багатопартійною.

15 травня 1990 р. Верховна Рада України почала функціонувати за парламентським режимом. Перша її сесія 12-го скликання працювала 60 робочих днів. Впродовж цього часу відбулися обмін і боротьба думок, що нерідко мала своїм наслідком дезорганізацію роботи сесії та емоційні вибухи.

У процесі роботи першої сесії сформувалися два блоки депутатів: парламентська більшість, так звана «група 239» («За суверенну Радянську Україну»), в якій поряд із реалістично мислячими депутатами було чимало таких, що дотримувалися прямолінійно-консервативної лінії, і кількісно менша Народна Рада, до якої разом із поміркованими депутатами ввійшли прибічники радикальних поглядів і дій.

Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної самосвідомості населення України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. За неї проголосувала не тільки Народна Рада, а й представники прокомуністичної «групи 239». Такий перебіг подій був зумовлений збігом кількох обставин. По-перше, Декларацію про державний суверенітет на той час вже прийняла Росія і це давало Народній Раді додаткові аргументи у суперечці з «групою 239». По-друге, депутати-комуністи були розгублені несподіваною відставкою В.Івашка, який, перебуваючи разом із кількома десятками своїх соратників із числа депутатів у Москві на XXVIII з'їзді КПРС, змінив посаду голови Верховної Ради на заступника генерального секретаря ЦК КПРС. По-третє, роботу Верховної Ради супроводжували постійні багатотисячні мітинги та шахтарський страйк, під час якого шахтарі домагалися департизації підприємств, націоналізації майна КПРС, відставки союзного уряду на чолі з М.Рижковим.

Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Це положення Декларації в Москві до уваги не бралося. Більше того, у вересні 1990 р. між канцлером ФРН Г. Колем і Президентом СРСР М. Горбачовим була досягнута таємна угода щодо майбутнього устрою Європи і розподілу сфер інтересів на випадок розпаду Югославії та Чехословаччини на окремі держави. Московське керівництво, зокрема, брало на себе зобов'язання не заперечувати проти приєднання українського Закарпаття до Угорщини.

У частині Декларації, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, в тому числі зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. УРСР мала самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності — впровадити власну грошову одиницю.

Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Це було дуже важливо, бо в республіці невпинно зростала кількість російськомовних видань і шкіл з російською мовою навчання. Якщо в середині 60-х років школи з українською мовою навчання охоплювали 62% дітей, то в 1987 р. — тільки 50,5%. У столиці України тільки 23% дітей навчалися в українських школах. Темпи русифікації прискорювалися. Водночас Декларація гарантувала право всім національностям, які проживали на території республіки, на вільний національно-культурний розвиток.

У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, що вона самостійно визначатиме порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не належатиме до військових блоків, і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Проголошення Декларації про державний суверенітет стало каталізатором розвитку національної самосвідомості. Чільну роль у цьому процесі відіграв Народний рух України за перебудову. Його політико-просвітницькі акції були спрямовані на популяризацію замовчуваної десятиліттями історії України, утвердження української мови як державної, демократизацію виборчої системи.

Напередодні II з'їзду Руху в жовтні 1990 р. його чисельність зросла до 633 тис. осіб. З'їзд проголосив, що організації Руху виступатимуть не за перебудову, а за повний демонтаж існуючої тоталітарної системи.

Тому з назви «Народний рух України за перебудову» було знято слова «за перебудову». Раніше Рух виступав за союзний договір у контексті ідеї Горбачова про союз суверенних держав. А відтоді головною метою проголошувалася побудова ненасильницькими методами незалежної демократичної Української держави. Було прийнято рішення про можливість не тільки індивідуального, а й асоційованого членства. Це не сприяло зміцненню Руху як єдиної організації і в перспективі створювало передумови для його розколу.

Займаючи впродовж десятиріч монопольне становище в суспільстві, керівництво КПУ, її місцеві функціонери виявилися неспроможними діяти самостійно та ефективно в нових умовах. Обстановка в країні кардинально змінювалася, і парткерівництво, його бюрократичний апарат, не встигаючи за перебігом подій, продемонстрували своє невміння вести політичну боротьбу в умовах конкуренції. Однак з метою протидії громадсько-політичним зрушенням керівництво КПУ намагалося утворити різноманітні об'єднання, комітети захисту Леніна, СРСР, ради громадських організацій тощо. Всі вони, незалежно від назви, мали на меті зберегти керівне становище КПРС.

Партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які порушували питання про вихід КПУ із складу КПРС і проголошення її самостійності, проведення політики в інтересах українського народу, його державності. На початку 1990 р. в КПУ виникли організації «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася в Києві в березні 1990 р. Основною метою була «демократизація КПУ зсередини» — відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію. Однак XXVII з'їзд КПУ розвіяв останні ілюзії щодо її можливої демократизації.

Українське партійне керівництво і надалі орієнтувалося на Москву і підтримувало вироблений центром безперспективний політичний курс. Лідери КПУ стверджували, що проблема розвитку української державності вирішена давно й остаточно. Так, В. Щербицький заявляв: «Народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження». Рядові комуністи, зневірившись у комуністичній ідеології та реальній практиці, виходили з рядів партії. Впродовж 1990 р. заяви про вихід із КПРС подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч перестали платити партійні внески, брати участь у діяльності парторганізацій.

Ставало очевидним, що імперія вичерпала свої можливості. Стагнація економіки переросла у тяжку кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилювали соціальну напругу в суспільстві. Щоб втримати Україну в орбіті «єдиного і неподільного Союзу», проімперські сили вдалися до інспірування сепаратистських настроїв. Залунали голоси про необхідність створення на півдні України «незалежної Республіки Новоросії». У Донбасі поширювалися чутки про відновлення Донецько-Криворізької республіки, яка існувала на початку 1918 р. Закарпаття стало ареною, де пропагувалися ідеї нібито місцеве населення є не українцями, а окремою нацією русинів. У Криму під тиском з Москви та при потуранні з Києва було проголошено автономію. Відверту війну було розв'язано проти пам'ятників героям визвольних змагань та жертвам Другої світової війни, які з початком національного відродження постали в Західній Україні. Зокрема, потужними вибухами були знищені пам'ятники полеглим воякам дивізії «Галичина» та Є.Коновальцю на Львівщині, С.Бандері — на Івано-Франківщині. У Києві двічі спалювали могили замордованих комуністичним режимом В.Стуса, О.Тихого та Ю.Литвина. День у день у засобах масової інформації, контрольованих комуністами, поширювалася провокативна дезінформація про керівників національно-демократичного табору, українську минувшину тощо.

Ще одним кроком Москви по збереженню радянської імперії мав стати загальносоюзний референдум, на який було винесене запитання з лукавим формулюванням: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» Щоб нейтралізувати можливе посилення імперського центру, Верховна Рада України, завдяки співпраці Народної Ради та «націонал-комуністів» на чолі з Л.Кравчуком, включила на референдум додаткове республіканське запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» У Галичині додалося ще й третє запитання: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?» Під час референдуму, який відбувся 17 березня 1991 р., на запитання союзного бюлетня ствердно відповіли 70,2 %, республіканського — 80,2 %, а в Галичині 88 % українців проголосували проти Союзу.

Після референдуму М.Горбачов розпочав так званий новоогарьовський процес — переговори, які велися у Ново-Огарьово під Москвою з керівниками 9 республік, в тому числі й України, про зміст нового союзного договору. Його попереднє підписання, незважаючи на існування у ньому багатьох невирішених питань, планувалося на 20 серпня 1991 р. Щоправда, Верховна Рада України відклала обговорення проекту союзного договору на вересень. Спеціальна парламентська комісія повинна була з’ясувати, чи його умови не суперечать Декларації про суверенітет.

Подальша доля України вирішилася несподівано з точки зору поточного моменту, але закономірно з огляду на її тисячолітню історію державотворення та постійне прагнення до волі. 19 серпня 1991 р. групою найвищих державних посадовців СРСР на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим, прем'єр-міністром В.Павловим, головою КДБ В.Крючковим, міністром оборони Д.Язовим та міністром внутрішніх справ Б.Пуго була здійснена спроба державного перевороту. Створивши так званий ГКЧП (українською ДКНС — Державний комітет з надзвичайного стану), заколотники прагнули не допустити підписання нового союзного договору та намагалися повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р. Проте їхній задум наштовхнувся на рішучий народний спротив, який у Москві очолив російський президент Б.Єльцин (М. Горбачов у той час був інтернований у Криму). Голова українського парламенту Л.Кравчук зайняв украй обережну і невизначену позицію щодо ГКЧП, не висловивши навіть моральної підтримки Б.Єльцину. Зате Народна Рада різко засудила антиконституційні дії військово-комуністичної хунти. Вже на третій день — 21 серпня організатори перевороту визнали свою поразку. Так безславно закінчувалося понад сімдесятирічне існування страхітливої імперії під назвою СРСР.

24 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України. В умовах загальнонародного піднесення та повної розгубленості депутатів-комуністів вона проголосила незалежність України, яка мала бути підтверджена на референдумі 1 грудня 1991 р. В наступні дні Президія Верховної Ради прийняла постанови «Про департизацію державних органів, установ та організацій», «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», про передачу майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих Рад. 30 серпня 1991 р., коли була доведена участь партапарату у підготовці і здійсненні заколоту, Л.Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради «Про заборону діяльності Компартії України».

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. В ньому взяли участь 84,2 % виборців, з яких 90,32 % проголосували .за незалежність України, засвідчивши своє прагнення бути господарем на власній землі.

Одночасно з референдумом відбулися вибори Президента України. До виборчого бюлетеня було включено прізвища 6 кандидатів — В.Гриньова, Л.Кравчука, Л.Лук'яненка, Л.Табурянського, В.Чорновола та І.Юхновського. Більшість виборців — 61,6 % — підтримала Л.Кравчука, який став Президентом України.

Отже, після тривалого періоду бездержавності український народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну у вільну, демократичну, заможну державу, яка б стала рівноправним партнером міжнародної спільноти.