1. Україна в умовах радянського тоталітарного ладу

Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила 3—4 млн чол. Промисловість була зруйнована, виробництво скоротилося приблизно в дев'ять разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913 р. зменшилася в 13 тис. разів.

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колишньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни Прибалтики стали справді незалежними, то радянська Україна у цей час мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Після визвольних змагань початку XX ст. прагнення українського народу до возз'єднання ще два — два з половиною деся­тиліття залишалось нездійсненим. Більше того, до земель, котрі перед 1-ю світовою війною виявилися відірваними від основної території України, дода­лися Західна Волинь, Хотинщина, Ізмаїльщина. Поза межами радянської України, яка володіла бо­дай формальними ознаками державності, на тери­торії у 146 тис.км² проживали 6,6 млн. українців.

Не лише кількісно, а й якісно західноукраїнське населення становило могутній потенціал, що відігравав вагому роль у багатовіковій історії ук­раїнської нації, її визвольних змаганнях, розвитку культури та національної свідомості. З протипри­родним поділом великої нації не могли примиритися українці на різних берегах Збруча й Дністра.

Держави, яким дісталися українські землі, не розуміючи глибинних реалій XX ст., не бажали ра­хуватися із національно-визвольними вимогами. Найтяжчим становище українців під чужою владою було в Румунії, легшим — в Чехословаччині. Найповчальніший урок неможливості втримання укра­їнців у чужому ярмі отримала Польща, до складу якої ввійшла більша частина західноукраїнських територій.

Якщо на території радянської України в умовах тоталітарного ладу політична боротьба за самостійність Української держави була зведена нанівець, то національно-визвольний рух в Західній Україні розгортався в складних умовах, посиленням в ньому тоталітарних , авторитарних елементів. Це стало наслідком як зовнішніх впливів та обставин, так і результатом внутрішніх тенденцій розвитку політичної теорії та практики українського національно-визвольного руху.

Формально вся влада в УСРР належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль Рад неухильно знижувалась і зрештою звелася до декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках ЦК КП(б)У і РНК УСРР, склад яких переважно визначався ЦК РКП(б). Першим секретарем ЦК КП(б)У на початку 1921 р. був росіянин В.Молотов, головою Раднаркому України — болгарин Х.Раковський.

Останньою легальною опозицією в Україні була Українська комуністична партія (УКП, укапісти), що проіснувала до 1925 р. Укапісти стояли на комуністичній платформі, але вважали, що Україна повинна бути самостійною державою. Лідерами УКП були А.Річицький, Ю.Лапчинський, М.Авдієнко. Однак ця партія не мала помітного впливу на політичне життя.

При Леніні структура влади в Україні ще зали­шалася традиційною. На чолі номенклатури стояв голова уряду. Перший секретар ЦК КП(б)У зали­шався другорядною політичною фігурою. Будучи впливовим членом ЦК РКП(б), довіреною особою Леніна і особистим, з дореволюційних часів, другом Троцького, Х.Раковський цілком контролював ста­новище у республіці. Нерідко засідання політбюро ЦК КП(б)У відбувалися у приміщенні Раднаркому або безпосередньо на квартирі голови уряду. Становище почало мінятися з другої половини1922 р., коли Раковський був усунутий з своєї посади. Головою РНК УСРР було призначено В.Чубаря. Відразу після усунення Раковського в Україні розгорнулася чист­ка кадрів.

Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як ре­золюція VIII Всеросійської партконференції. У ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території Ук­раїни повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".

У квітні 1923 р. відбувся XII з'їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Що спонукало більшовицьке керівництво до такого повороту? У закордонній українській історіографії на означення цієї політики інколи вживається термін "обманна українізація", мається на увазі, що вона з самого початку слугувала лише прикриттям російського шовінізму. Деякі історики трактували українізацію як широкомасштабну провокацію, скеровану на виявлення і наступне знищення національно свідомих елементів. Однак вірогідніше інше пояснення: подібно до непу, це була вимушена, компромісна політика. Більшовики змушені були рахуватися з українським національним відродженням, могутній стимул якому дала Українська революція. Українізація була спробою опанувати цей процес і спрямувати його в русло соціалістичного будівництва.

На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві і спиралася передусім на неукраїнські елементи, які переважали серед промислового пролетаріату. У 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23 — українці, 14% — євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Щоб втримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру. Цього вимагали і національно свідомі українські комуністи.

Українізація мала й зовнішню мету. Вона покликана була продемонструвати українцям за Збручем, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, нову політику ЦК РКП(б) викликали стабілізація капіталістичної системи і крах сподівань на пролетарську революцію в Європі. Тепер більшовики перенесли увагу на колоніальні країни, яким потрібно було показати позитивний приклад вирішення національного питання.

Отже, з боку більшовицького керівництва українізація була лише тимчасовим тактичним маневром. Мав рацію С.Петлюра, коли писав, спостерігаючи з еміграції за подіями в Україні: "Взагалі українізація справляє враження певного тактичного ходу з боку большевиків; коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть".

Українізація зустріла сильний опір насамперед серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У. Вона не виявляла ба­жання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в ово­лодінні українською мовою. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.

Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь зробив спробу обґрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура і мова в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом, а українська куль­тура та мова — з селом і "відсталим" селянством. Звідси обов'язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" перемоги російської культури та мови. Тишком-нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепада­ла без державної підтримки.

Проте незабаром найупертіші супротивники українізації ("русотяпи", як їх називали) були відкликані з України або допоки причаїлись. Емануїла Квірінга на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У змінив 1925 р. Лазар Каганович, слухняний сталінець, який залежно від волі вождя однаково готовий був втілювати в життя українізацію чи контрукраїнізацію. Якраз при ньому політика ук­раїнізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скрипник — наркомат юстиції.

Після цього українізація пішла успішніше. З ентузіазмом вітала нову політику українська інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М. Грушевського поверталися з еміграції, і вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу.

З 1925 р. відбувалася посилена українізація партії та державного апарату. Державні службовці повинні були складати іспити з української мови, хто лінувався вивчати мову, міг втратити роботу. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Проте українці зосереджувались переважно на нижніх щаблях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У 1924 р. українці становили 16%, 1925 — 25%, 1930 — 43%. Від моменту утворення Компартії України і аж до смерті Сталіна посади першого (генерального) секретаря її ЦК обіймали росіяни, поляки, євреї, поволзький німець — тільки не українці (за винятком короткочасного секретарювання від грудня 1921 до квітня 1923 р. Дмитра Мануїльського, якого Сталін називав "липовим націоналом").

Центром українізації став наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Наркомом освіти був О.Шумський, а після його усунення 1927 р. — М.Скрипник, який щиро вірив у можливість поєднання комунізму з національним визволенням українців, у власний український шлях до соціалізму і комунізму. Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала діяльності М.Скрипника.

Наркомові освіти довелося переборювати величезні труднощі. Оскільки вчителів зі знанням української мови не вистачало, М.Скрипник запропонував запросити кілька тисяч учителів з Галичини, але в Москві не дали на це згоди, побоюючись "українського буржуазного націоналізму". Бракувало підручників. Доводилось долати спротив частини російських і обрусілих студентів, які не бажали навчатись "селянською" мовою. Однак українізація освіти відбувалася досить швидко.

У 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалося рідною мовою. Якщо 1922 р. республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то 1933 р. з 426 газет 373 були українські. Робилися спроби українізувати навіть армію — з цією метою в Харкові створено Школу червоних старшин. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив до них українського селянства, спричинений колективізацією та індустріалізацією.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин, навпаки, вона супроводжувалася створенням найсприятливіших умов для їх розвитку. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна Радянська Республіка у складі України. Було засновано російські, німецькі, грецькі, болгарські, єврейські та польські автономні райони. Існували сотні національних сільрад, діяли національні школи.

Однак пропорційно до успіхів українізації зростав і спротив "русотяпів". Крім частини партійного керівництва, опір дерусифікації чинили російська бюрократична верхівка трестів і синдикатів, російське та обрусіле міщанство і пролетаріат, Червона армія, ієрархія Руської православної церкви, апарат каральних органів. Вже в другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів.

Значним здобутком української державницької ідеї на початку 20-х років був навіть той факт, що думками про українське самостійництво захопилися окремі українські комуністи. Але їхня трагедія полягала в неможливості поєднати дві несумісні речі: з одного боку, відданість партії, яка заперечувала самостійність України, а з іншого,—відданість своєму народові, нації.

Серед українських комуністів були такі, які вважали, що Україна повинна йти до комунізму власним шляхом. Вони гаряче обстоювали українізацію і прагнули розширення самостійності республіки. Проте московське керівництво не збиралося йти так далеко назустріч інтересам українського народу, як цього хотіли національно свідомі більшовики. Це штовхало останніх до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-ті роки стали М.Хвильовий, О.Шумський і М.Волобуєв.

Приводом до дискусії став виступ письменника М.Хвильового (справжнє прізвище — Фітільов), який вважав, що для вільного розвитку українській культурі необхідно звільнитися від російського впливу і переорієнтуватися на європейські традиції. Цю ідею письменник полемічно загострив у гаслах "Геть від Москви " і "Дайош Європу ". Виступ Хвильового започаткував "літературну дискусію" 1925—1927 рр., яка з подачі партійного керівництва вилилась у гостру критику "хвильовизму".

Наступним об'єктом критики став О.Шумський. В минулому він належав до лівого крила українських есерів, входив до Центральної Ради. У 1924—1926 рр. як нарком освіти він відповідав за українізацію. О.Шумський вважав, що вона здійснюється надто повільними темпами внаслідок опору зрусифікованої бюрократії, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Він звинуватив Л. Кагановича в схильності до адміністрування, в прагненні дискредитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на цій посаді іншою людиною. У відповідь Каганович організував кампанію критики наркома освіти, яка переросла у відверте цькування. Його звинуватили в захисті "націоналістичного ухилу" Хвильового, штучному прискоренні українізації та інших гріхах. О.Шумського було знято з поста наркома і вислано за межі України.

Якщо О.Шумський прагнув до розширення суверенних прав українського народу в політичній сфері, то М.Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки. У статтях, вміщених у "Більшовику України" 1928 р., він доводив, що в економіці СРСР Україна перебуває на становищі колонії, як і при царському режимі. М.Волобуєв підкреслював, що українська економіка становить самодостатню єдність, яка може інтегруватись у світову економіку без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" і "хвильовизмом" була оголошена проявом "націонал-ухильництва".

Під тиском критичної кампанії, в якій взяли активну участь навіть такі ентузіасти українізації, як М.Скрипник, Хвильовий, Шумський і Волобуєв змушені були відмовитися від своїх поглядів. Але це не врятувало їх від переслідувань. У 1933 р. М.Хвильовий покінчив життя самогубством, протестуючи проти знищення інших українських літераторів. Того ж року був заарештований О.Шумський. Він був таємно вбитий співробітниками держбезпеки 1946 р., коли із заслання повертався в Україну. М.Волобуєв також був заарештований, але йому пощастило пережити сталінські табори.

"Націонал-ухильництво" в Україні було одним з перших в історії проявом так званого націонал-комунізму — течії в міжнародному комуністичному русі, представники якої намагалися поєднати комунізм з національно-визвольними змаганнями.

Кампанія проти націонал-ухильництва 1926—1928 рр. була симптомом закінчення відносно ліберального періоду непу. З українізацією покінчили не відразу — була ще коротка "доба Скрипника" (1927—1933). Але ця політика була приречена, як і ті, хто її здійснював. Насувалися нові часи — епоха терору і відверто імперської політики.

На початку 30-х рр. українізацію, влучно названу американським істориком культури М.Семчишиним "українським ренесансом XX століття", як і всю політику коренізації, почали поступово згортати.

Остаточно політику коренізації в Україні було згорнуто 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому України про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У “Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради”, що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки.

У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову про “Реорганізацію національних шкіл на Україні”, в якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалось як насадження особливих національних шкіл — вогнищ "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей".

Коли у 30-х рр. національне відродження, яке було одним із безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за рамки міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Нова правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження свого панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до методів прямого насильства в побудові "соціалізму". Значних змін зазнала й політика щодо України.

Ще в середині 20-х років почав утверджуватися політичний та ідеологічний монополізм Комуністичної партії, що означало:

• ліквідацію інших партій;

• репресії проти колишніх більшовиків;

• втручання компартії в усі сфери життєдіяльності людей;

• політичну диктатуру компартії;

• боротьбу проти інакодумства.

Партія стала невід'ємною складовою тоталітарного режиму, яка своїм впливом охоплювала та контролювала все життя суспільства. Здійснювалось це шляхом організації партійних осередків на всіх підприємствах та організаціях. Влада в країні зосередилась у руках партійного апарату. На вершині цієї піраміди перебував Сталін, який до 1929 р. позбувся усіх своїх суперників і став фактичним диктатором Радянського Союзу.

Для утвердження диктату партії постійно збільшувалась кількість партійних організацій. Без них не вирішувалось жодне питання життєдіяльності підприємства.

Командно-адміністративна система не потребувала творчо й критично мислячих людей, що спричинило суттєві зміни в кадровій політиці. Остаточно було відкинуто гласність і демократизм у підборі та висуненні керівних працівників. Головним критерієм при призначенні на посаду стали відданість, дисциплінованість, здатність будь-якою ціною виконати вказівку вищої інстанції. Нові кадри пройшли сувору підготовку із засвоєння сталінських методів управління. Так у середині 30-х рр. було створено умови для прямого управління через партапарат всіма сферами суспільного і господарського життя.

Причини утвердження тоталітарного режиму полягали в:

• установленні політичної диктатури більшовицької партії;

• ліквідації політичного плюралізму опозиційних партій та рухів;

• знищенні демократичних інститутів (ради і громадські організації фактично перетворились у придаток владних структур);

• позбавленні людей прав реальної участі в соціально-політичному житті.

Наслідками утвердження тоталітарного режиму в Україні були:

• ліквідація української державності;

• фізичне знищення мільйонів українців;

• в українського селянина було відібрано землю, знищено в ньому почуття власника і фактично перетворено на кріпака;

• невідновних втрат зазнали національна культура й духовність, письменники, митці, священики — всі, хто був носієм національних традицій, стали "ворогами народу".

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша – 1929 – 1931 рр.; друга – 1932 – 1934 рр.; і третя – 1936 – 1938 рр.

Першою жертвою масового терору стало селянство. Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був голод 1932—1933 рр. Безпосередньо його причиною стало насильницьке вилучення хліба у селян. Загалом же причинами голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:

• необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка відкрито протистояла сталінському керівництву;

• непосильні для селян хлібозаготівлі;

• надмірний експорт хліба;

• низький ентузіазм селян працювати в громадському господарстві;

• конфіскація властями продовольчих запасів;

• економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами.

Точну цифру людських втрат від голодомору 1932—1933 рр. встановити неможливо. Дослідники називають дані від 3,5 до 10 млн осіб.

Внаслідок голодомору остаточно зламано опір селян колгоспній системі й суттєво підірвано сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Колгоспний лад став однією з основ командної економіки і тоталітарного режиму.

Першим політичним процесом стала так звана "шахтинська справа" (1928). За неї було притягнуто до відповідальності інженерів та техніків Донецького басейну, яких звинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв'язках з колишніми їх власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю.

"Шахтинська справа" зачепила до 1000 осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші — повністю їх відкинули; були й такі, котрі визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання — розстрілу, більшість було ув'язнено на термін від 4 до 10 років.

У справі проходили деякі керівники української промисловості, які нібито були членами "Харківського центру". За цими обвинуваченнями, шкідницькі організації Донбасу фінансувалися західними капіталістами. Насправді, ніякої організації не було, хоча факти безгосподарності, порушення техніки безпеки, несумлінного ставлення до справи, безумовно, траплялись. Однак вони не могли бути підставою для політичного процесу.

"Шахтинська справа" стала приводом до розгортання спеціальної кампанії на зборах і в пресі, репетицією для організації нових процесів.

У березні—квітні 1930 р. у Харкові відбувся політичний процес у справі Спілки визволення України (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представників української інтелігенції (серед засуджених — 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники, науковці, викладачі, учителі, юристи). Їх керівником оголосили колишнього діяча Центральної Ради С.Єфремова.

СВУ звинувачували в підготовці терористичних актів, у шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україну. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Всі звинувачення ґрунтувалися на зізнаннях підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Ніяких документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду "члени СВУ” отримали різні терміни ув'язнення, але й після цього “філіали СВУ” продовжувало "розкривати" ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій.

У червні 1930 р. Надзвичайна комісія Верховного суду УСРР розглянула кримінальну справу "Контрреволюційні організації в сільському господарстві України". 29 прихильників М.Бухаріна та О.Чаянова, які виступали за багатоукладність економіки та всебічний розвиток сільськогосподарської кооперації, було звинувачено в антиурядових діях. Вони загинули в таборах.

У 1931 р. було сфабриковано справу Українського національного центру (УНЦ), в яку втягнуто визначних українських істориків М.Грушевського та М.Яворського. Усіх 50 "членів УНЦ" у позасудовому порядку засудили до різних термінів ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21 — розстріляли, іншим подовжили термін ув'язнення.

У 1933 р. відбувся суд над "Українською військовою організацією". Було звинувачено 148 осіб.

Масштаби репресій значно зросли після вбивства С. Кірова — одного з керівників Компартії, що сталося 1 грудня 1934 р. Того ж дня за пропозицією Сталіна було прийнято постанову ЦВК СРСР "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів", яка ліквідувала будь-які гарантії прав обвинувачених з цієї категорії справ. Термін розслідування зменшувався до 10 днів, обвинувачення мало бути вручене за добу до суду, де справа розглядалась без участі сторін (тобто без прокурора та адвоката). Касаційне оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялись, а вирок виконувався негайно. 9 грудня 1934 р. Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК "Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР", яка врахувала вищезгадані положення, що стали основою беззаконня наступних років в Україні.

Одразу ж було "викрито" велику кількість "терористів". У Києві відбувся суд (13—15 грудня 1934 р.) над учасниками Об'єднання українських націоналістів — організації, що начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом терористичних актів, шкідництва та диверсій. Розглядалися справи 37 осіб, 28 з яких було засуджено до розстрілу, інших — на 8 – 10 років ув'язнення. Серед них — громадський діяч, журналіст із Західної України Ю.Бачинський, письменник А.Крушельницький та його сини Іван і Тарас, письменники К.Буревій, Г.Косинка та інші.

У 1936 р. "за участь у контрреволюційній троцькістській організації" чуло заарештовано Ю. Коцюбинського. Його засудили до заслання терміном на 5 років, але вже наступного року розстріляли.

Усього за 1936 р. в Україні було "викрито" до 10 "троцькістських організацій".

Найжорстокішим щодо репресій був 1937 р. Репресії охопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.

Максимальний термін позбавлення волі у справах про державні злочини збільшився з 10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали у позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Враховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нарком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало чим відрізнявся від позасудового.

У 1937—1938 рр. до "філіалів" різних "контрреволюційних" організацій стали зараховувати переважно ортодоксальних більшовиків, у тому числі з вищого керівництва України. Багато з них, зокрема С. Косіор, П.Постишев, В.Затонський та інші раніше доклали чимало зусиль для боротьби з "ворогами народу", а в ті роки самі стали жертвами терору. З 1933 р. по 1938 р. кількісний склад КП(б)У зменшився на 266,3 тис. членів — майже наполовину.

Перелік жертв репресій поповнили й співавтори сталінського "великого терору" — діячі, які очолювали НКВС України у 20-ті рр. – В.Балицький, I.Леплевський, О.Успенський. Всього в республіці було знищено 1193 керівних працівників НКВС.

Всього в Україні з 1930 по 1941 рр. було "розкрито" більше 100 різних "центрів", "блоків", "організацій". За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: режисера, засновника театру "Березіль Л.Курбаса, засновника школи монументального мистецтва М.Бойчука, письменників М.Куліша, О.Досвітнього та інших (до 500 українських письменників).

Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Було повністю знищено штаб Київського військового округу, який очолював Й.Якір. З 11 членів Політбюро Компартії України знищено 10. Під кулі йшли цілі райкоми, міськкоми, обкоми партій, а вслід за ними — нові склади партійних комітетів, які ледве встигали взятися до роботи. Репресії здійснювалися за планом під централізованим керівництвом. За деякими даними, репресій зазнали до 270 тис. членів КП(б)У. Про масштаби репресій в Україні свідчить хоча б те, що у післясталінські часи було реабілітовано більше 500 тис. осіб.

У цілому, репресії були наслідком цілеспрямованої політики, яка мала на меті:

• ліквідацію проявів українізації;

• позбавлення українців історичної пам'яті;

• нейтралізацію їхніх прагнень до самостійного національно-державного і культурного життя.

Більшовики відкрито монополізували всю повноту влади у країні. Прийнята 5 грудня 1936 р. “сталінська конституція” закріпила “перемогу соціалізму в СРСР”. За її зразком Надзвичайний XIV Всеукраїнський з’їзд рад затвердив нову конституцію республіки. До конституції СРСР 1936 р. увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі: вже існуючу реальну монополію більшовицької партії на владу було закріплено законодавчо.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару всьому суспільству. Було понівечено долі мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління. Україна зазнала величезних демографічних втрат, було знищено цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

Українізація і початки культурного відродження, що, як сподівалися М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник та інші націонал-комуністи, спричинятимуться до усамостійнення українського життя в найширшому розумінні цього слова, були жорстоко придушені. Безпрецедентний етноцид 1932—1933 рр., "чистки" 1934—1937 рр. зламали народ до такої міри, що, незважаючи на величезні зусилля, відновити боротьбу на сході України було неможливо.