4. Русь-Україна на шляху роздрібленості й занепаду

20 лютого 1054 р. Я.Мудрий помер у 76–річному віці. Його поховано в мармуровому саркофазі в Софіївському соборі. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі.

Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072). I хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів» — це не відновило їхньої колишньої єдності.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденціїї в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібленість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.

На Русі розпалюються і не вщухають аж до самої навали орд Батия (1237—1241) великі й малі війни між князями. Геніальний автор «Слова о полку Ігоревім» в образній, схвильовано-емоційній формі відтворив саму суть роздрібленості:

Перестали князі невірних (половців) воювати,

стали один одному казати:

«Се моє, а се теж моє, брате!»

Стали вони діла дрібні

Вважати за великі,

На себе самих піднімати чвари,—

А невірні з усіх сторін находили,

Землю Руську долали.

Князі й бояри окремих земель починають вважати обтяжливою залежність від Києва, дбають здебільшого про власний добробут і власні володіння. Їх дедалі менше цікавлять загальноруські справи, захист країни від ворогів, насамперед половців.

Проте Давньоруська держава у середині XII ст. зовсім не розпалася, як вважали ледве не всі історики минулого. Змінилася лише форма державного устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. 3 середини ХІІ ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язували питання внутрішньої й зовнішньої політики на з’їздах-«снемах». Київ залишався стольним градом Русі й мрією чи не кожного видного члена родини Рюриковичів.

Такий порядок сумісного правління Руссю князями Ярославичами дістав у історичній науці назву «колективного сюзеренітету». Князі — спільні сюзерени Давньоруської держави — зобов'язувалися захищати її від ворогів, а за це одержували володіння (часом дрібні й швидше символічні, ніж вартісні) у великокнязівському домені — Київській землі, найчастіше —на її південних рубежах, які особливо потребували постійного захисту від вторгнень половецьких ханів. Літописи називають такі володіння «частью» або «причастием».

Феодальну роздрібленість спричинила низка чинників:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку тощо) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «переварювання» й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що створювало грунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібленості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків В.Святославича та Я.Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібленості. I хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави.

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю міжусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців тощо). Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 рр. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували руські князі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.

Період феодальної роздрібленості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібленість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздріблення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібленій формі земельної власності відповідає роздріблена форма держави, роздріблена структура влади.

Отже, явище роздрібленості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов’янської культури.

Процес розпаду державної і територіальної єдності стосувався не тільки Київської держави. Схожі процеси відбувалися на той час в багатьох європейських країнах. Однак вони зуміли вийти з цієї ситуації поновленими і достатньою мірою сильними. На жаль, цього це сталося з Руссю, феодальне роздріблення якої зумовило і прискорило завоювання її татаро-монголами в 1240 р. Нашестя татаро-монгольської орди завершило занепад Київської держави.

Наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. у степах Монголії склалася сильна протодержава, яка за своєю соціальною сутністю була родоплемінною. Велике й могутнє об'єднання монгольських союзів племен очолив Темучін, що 1206 р. був обраний Чингіс-ханом (великим ханом). Майже одразу монгольська верхівка розпочала завойовницькі війни проти сусідів, загарбавши країни Середньої Азії. 1223 р. у битві на р. Калці, недалеко від пониззя Дніпра, 25-тисячне монгольське військо на чолі з Джебе й Субедеєм розгромило дружини південноруських князів, що навіть перед лицем грізної небезпеки не змогли переступити через власні егоїстичні інтереси й спільно вдарити на ворога. То була лише розвідка боєм. А через півтора десятиліття онук Чингіс-хана Батий, якому дід заповів похід на Захід і «подарував» ще не завойовану монголами Європу, розпочав вторгнення за Волгу.

Наприкінці 1237 р. величезне військо під проводом Батия (від 150 до 200 тис. воїнів) вдерлося на руські землі. Князі знали, що монголи готуються до походу, але, поглинені власними чварами, нічого не вдіяли, щоб об'єднати сили. А під рукою Батия була не лише неймовірно численна, а й добре вишколена кіннота. Нечисленні дружини руських князів, навіть за підтримки погано озброєного й наспіх зібраного міського ополчення, були не в змозі стримувати натиск ворога, що мав перевагу в кілька, а то й у десятки разів. Руські люди доблесно билися з страшним ворогом, завдаючи йому значних втрат.

Спочатку, протягом кінця 1237 — зими й весни 1238 рр., монголи завоювали Північно-Східну Русь. Були здобуті штурмом, розграбовані й спалені Рязань, Владимир-на-Клязьмі, Ростов, Углич, Твер та інші міста. Майже всі їх мешканці були винищені завойовниками, що не жаліли навіть жінок, стариків і дітей. Лише ремісників і частину молодих людей ворог брав у рабство і вів із собою, використовуючи при здобутті інших міст Русі.

Майже рік потому (до весни 1239 р.) монгольські полчища пробули в південноруських степах, відпочивши й підгодувавши коней. Далі вони вторглися на Південну Русь, захопили зненацька Переяслав і спалили його. Потім ворог здобув Чернігів, оборону якого очолював князь Мстислав Глібович. «Переможений був Мстислав, і безліч воїнів його побито було, і місто взяв (монгольський хан Менгу), і запалив вогнем», — з гіркотою зазначив південноруський книжник. Далі Батий намірився захопити Київ. На вимогу одного з його воєвод — Менгу-хана кияни відмовилися здати місто. Менгу не наважився на штурм. Минув рік, і головні сили Батия облягли стольний град Руської землі. Це сталося восени 1240 р.

У Галицько-Волинському літописі збереглися враження очевидця облоги Києва незліченним монгольським військом. За скрипінням возів, ревінням верблюдів, іржанням коней ворога не було чути людських голосів. Єдиний раз для штурму руського міста Батиєві довелося зосередити всі свої сили. Як оповідає Псковський літопис, облога Києва тривала 10 тижнів і 4 дні. А інший північноруський літопис — Лаврентіївський — називає день здобуття монголами давньоруської столиці: 6 грудня 1240 р.

Головний удар Батий завдав з півдня, він припав на Лядські ворота міста. Не зупиняючись ні вдень, ні вночі, монгольські тарани бухали в браму і стіни цієї фортеці, аж поки завойовники не змогли вдертися до міста. «Того ж року, — з сумом свідчить Лаврентіївський літопис, — здобули Київ татари і святу Софію розграбували, і монастирі всі, й ікони, й хрести, і все узороччя церковне взяли, а людей від малого до великого всіх убили мечем». Дуже мало киян залишилося серед живих, та вони з часом зуміли відродити своє прекрасне місто.

По здобутті Києва орди Батия ринули на захід. Вони заволоділи Галицькою і Волинською землями й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи у Батия сил вже не вистачило: надто великих втрат зазнало його військо на Русі.

1242 р. Батий припинив похід на захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди у Пониззя Волги. Там монголи заснували свою державу — Орду (в історичній літературі вона виступає звичайно під назвою Золотої Орди). Давньоруська держава перестала існувати.

Залежність руських земель від завойовників проявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. Спочатку данину збирали татарські урядовці — баскаки, а згодом відповідальність за її сплату поклали на князів. У політичній сфері залежність полягала у затвердженні Ордою князів на престолах та видача нею ярликів (грамот) на управління землями, не рахуючись ані з правами князів на той чи інший престол, ані з бажанням народу. Зокрема, Київ було передано у володіння володимиро-суздальським князям, які одними з перших визнали зверхність Орди, а згодом під владу ханським намісникам. У результаті Київ втрачає значення не лише політичного і економічного, а й церковного центру — наприкінці XIII ст. митрополит переїхав звідти у Володимир-на-Клязьмі. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах. Крім того, з метою недопущення відродження Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала розпалювання ворожнечі між місцевими князями, а також періодичні спустошливі походи на їхні володіння. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель.

1. Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII—XIII ст., відомих з розкопок, 49 було розорено полчищами Батия. До того ж 14 міст так і не піднялися з руїн, а ще 15 з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'яного будівництва досягнули лише через 100 років після навали Батия.

2. Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьблення по каменю тощо). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.

3. Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали трьома головними чинниками, які помітно зменшили кількість населення на Півдні Русі. Проте тотального знелюднення цієї території не відбулося.

4. Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель у боротьбі з завойовниками багатьох професійних воїнів-феодалів — князів та дружинників не тільки помітно послабила протидію місцевого населення загарбникам у початковий період встановлення іга, а й суттєво загальмувала і деформувала розвиток феодальною землеволодіння та всієї системи феодальних відносин.

Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особливості:

1) руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди;

2) на території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідується;

3) толерантне ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства (відповідно до монгольських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, виконання наказів, але не відмови від віри, традицій та звичаїв).

Саме ці особливості золотоординського панування значною мірою дали змогу східним слов'янам не тільки зберегти власну етнічну самобутність, а й накопичити державотворчі сили.

Таким чином, існування Київської Русі як єдиної держави охоплювало період з IX ст. по 40-і роки XIII ст. Спочатку політичною формою її була централізована монархія (IX ст. — 30-ті роки XII ст.), а з настанням удільної роздрібленості — монархія федеративна (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.). Київська Русь – одна з наймогутніших і найрозвиненіших держав середньовіччя – залишила яскравий слід у світовій історії IX – XIII ст., зробила надзвичайно значний внесок у політичне, економічне, суспільне й культурне життя тогочасної Європи, відіграла вагому роль на міжнародній арені, заклала могутні державницькі підвалини для майбутніх поколінь. Вона є історичною попередницею сьогоднішньої України. Після Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Давньоруської держави й стало її завершальним етапом.

Питання для самоконтролю

1. Які існують теорії виникнення держави Київська Русь? Як їх характеризувати?

2. Що відомо про походження назв “Русь”, “Мала Русь”, “Україна”?

3. Охарактеризуйте основні етапи розвитку Давньоруської держави.

4. Якою була державотворча діяльність перших київських князів?

5. Чим було зумовлене і які наслідки мало хрещення Русі?

6. В чому полягали реформи князя Володимира Великого щодо оборони рубежів Київської Русі?

7. Чим відрізнялась “Руська правда” від тогочасного закордонного законодавства?

8. Які чинники зумовили занепад Київської Русі?

9. Аргументуйте свою точку зору щодо місця Київської Русі в історичній долі українського народу.

Лекція 4. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

Навчальні питання:

1. Утворення Галицько-Волинської держави.

2. Данило Романович Галицький.

3. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Романовича.