9. Романо-германське право і європейське право

Романо-германське право і європейське право відрізняються одне від одного не тільки своєю історією, але і суттю, структурою і системою джерел.

Романо-германське право виступає як цілісна правова система зі своїми специфічними ознаками, що сформувалися в процесі рецепції римського права, своєю структурою і системою джерел, що мають тривалу історію.

Європейське право виступає як інтеграційна правова система, яка фактично почала формуватися після Другої світової війни. Разом із тим, ідея об'єднання Європи давно була в центрі уваги європейців. Ще в 1693 р. англійський квакер У. Пені у своїй роботі «До теперішнього і майбутнього світу в Європі» висунув ідею створення Європи від Атлантики до Уралу з єдиним пар­ламентом. Проте ця ідея почала втілюватися в життя тільки у XX ст. У 1923 р. австрійський політичний діяч граф Калергі ви­сунув ідею створення Сполучених Штатів Європи.

Реалізація цих проектів почалася в Західній Європі в перші роки після закінчення Другої світової війни. Французи Жан Монне і Робер Шуман стояли біля витоків формування Європейського Співтовариства, подавши на початку 1950 р. меморандум, що містив ідею створення франко-германського об'єднання з вугілля і сталі.

Європейське Співтовариство сформувалося в результаті єв­ропейських інтеграційних процесів і пов'язано зі створенням основних європейських організацій, зокрема Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), створеного в 1951 р. в Парижі, Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом), установлених в 1957 р. в Римі.

У 1957 р. ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксем­бург уклали Римський договір про створення Європейського еко­номічного співтовариства, або Європейського Спільного ринку. У 1960 р. сім інших держав — Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія і Швеція утворили Європейську асоціацію вільної торгівлі. У 1961 р. асоційованим членом ЄАВТ стала Фінляндія, в 1970 р. до неї приєдналася Ісландія. Якщо ЄАВТ обмежувалася створенням сприятливого режиму торгівлі з поступовим скасуванням митних зборів і обмежень, то держави Спільного ринку встали на шлях поетапної інтеграції. У 1973 р. до ЄЕС приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія. Десятим членом ЄЕС в 1981 р. стала Греція. З 1986 р. після прийому в співтовариство Іспанії і Португалії за ним закріпився термін, що став звичним, «Європа дванадцяти», під яким малося на увазі не тільки економічне, але і розпочате політичне об'єднання. У 1992 р. країни ЄЕС підписали Маастріхтські угоди, які передбачали трансформацію ЄЕС в Європейський Союз, що мав за мету узгоджену зовнішню і оборонну політику. До тексту Договору про Європейський Союз додано 17 протоколів, у т.ч. про статус Європейської системи центральних банків і Європейського цент­рального банку, протокол про Економічний і соціальний комітет і Комітет з регіонів, а також протокол про перехід до третього етапу розвитку економічного і валютного союзу. Ці протоколи підписали не всі держави. У 1995 р. в ЄС вступили Австрія, Фінляндія, Швеція. Сьогодні членами ЄС є 27 держав європей­ського континенту.

Європейське право і право Європейського Союзу як його складова, як упорядковані системи правових норм — результат багатовікового розвитку національних правових систем Європи, що сформувалися в процесі правотворчості національних і євро­пейських представницьких, виконавчих і судових органів влади. Тривалий і важкий процес формування і реформування європей­ського права далекий від завершення; його інтенсивність і резуль­тативність залежать значною мірою від зусиль окремих держав і європейських громадян.

З початку свого становлення європейське право базується на принципах романо-германського і загального скандинавського права. Відповідно, в рамках даного права лежать інші правові принципи, які вже не замикаються тільки на романо-германському праві, а виходять на інший рівень. Зокрема правові принципи, пов'язані із затвердженням прецеденту як джерела права, фор­мують систему джерел цього права, відмінну від романо-германсь­кого. Також дана правова система зумовлює гнучкіше ставлення національних правових систем держав — членів Європейського Співтовариства до норм міжнародного права.

Основоположний принцип європейського права — принцип прямої дії, згідно з яким його норми регулюють відносини за участі держав, органів влади і установ Євросуду, держав-членів, фізичних і юридичних осіб. Європейське право накладає обов'язки на індивідуумів, а також наділяє їх правами, які утворюють час­тину їхнього правового статусу.

Романо-германське право являє собою правову сім'ю, тобто певну сукупність національних правових систем, засновану на спільності джерел, структури права і історичного шляху його

формування. Із цього випливає, що романо-германське право не є правом прямої дії, оскільки не має свого механізму реалізації норм права, апарату контролю за виконанням розпоряджень — усе це перебуває у веденні самих національних держав.

Європейське право є складним за своєю структурою явищем, що складається з права Ради Європи і права Європейського Союзу.

Право Ради Європи як правове утворення — це сукупність пра­вових норм, що регулюють суспільні відносини, які складаються в рамках регіональної міжнародної міжурядової організації — Ради Європи. Рада Європи виникла в 1949 р. і функціонує на підставі свого Статуту. Дана організація не видає загальнообов'язкових нормативних актів і концентрує свою діяльність на питаннях за­безпечення прав і свобод людини.

Право Європейського Союзу — унікальний правовий феномен, що склався в ході розвитку європейської інтеграції в рамках Європейських Співтовариств і Європейського Союзу як результат реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського Союзу. Право Єропейського Союзу — це специфічний право­порядок, правова система, що склалася на стику міжнародного права і внутрідержавного права держав — членів Європейського Союзу. Таким чином, право Європейського Союзу є правовим підґрунтям функціонування міждержавного об'єднання під назвою Європейський Союз.

Для європейського права і права Європейського Союзу як його складової характерне кількісне зростання його норм і роз­ширення предмета їх регулювання. У системі європейського права поступово розвивається структурна диференціація, відбувається формування власних галузей та інститутів: конституційне і ад­міністративне право, фінансове, трудове, соціальне, екологічне, антимонопольне, акціонерне, банківське, «право компаній», митне право. Разом із матеріальними нормами, право Євросуду містить велику кількість процесуальних норм, присвячених регулюванню й охороні інтелектуальної власності, ринку цінних паперів, інвес­тиційної і банківської діяльності, інституту банкрутства.

Таким чином, право Європейського Союзу виступає не як сукуп­ність національних правових систем, а як діюча правова система, у рамках якої приймаються нормативно-правові акти, регулюють суспільні відносини в тих державах, які є його членами.

У цьому і полягає принципова відмінність права Європейського Союзу від романо-германського права.