Тема 5. Дивідендна політика підприємства План

1. Теорії в галузі дивідендної політики.

2. Методи нарахування дивідендів: переваги і недоліки

3. Порядок нарахування дивідендів, джерела і форми їх виплати

4. Оподаткування дивідендів. Оподаткування розподіленого і нерозподіленого прибутку як фактор дивідендної політики.

1. Теорії в галузі дивідендної політики

Проблемам розроблення оптимальної дивідендної політики в зарубіжній літературі приділено багато уваги. Ґрунтовні дослідження специфіки корпоративних відносин, що мають концептуальне значення для формування дивідендної політики, переважно представлені працями зарубіжних вчених, а тому дані теорії орієнтовані переважно на реакцію акціонерів та потенційних інвесторів в умовах досконалого фондового ринку і не враховують особливостей формування дивідендної політики в умовах нерозвинених корпоративних відносин та нестачі інвестиційних ресурсів, характерних для вітчизняної економіки, що й обумовлює необхідність подальших досліджень з урахуванням національної специфіки.

Теоретико-методологічні основи дивідендної політики підприємств розглядали вітчизняні та зарубіжні науковці. Зокрема, згідно з даними табл. 1 видно, що автори по-різному узагальнюють підходи.

Теорії іррелевантності дивідендної політики

У розвитку теорії дивідендної політи чільне місце посідає концепція Міллера-Модільяні.

Основні положення теорії іррелевантності дивідендної політики (Dividend Irrelevance Theory) були викладені в 1961 р. Міллером та Модільяні (Miller and Modigliani). Вона випливає з гіпотези, що між сумою сплачуваних дивідендів та ринковим курсом акцій відсутній зв'язок, оскільки курс акцій визначається нинішніми та майбутніми доходами компанії, а також потенціалом його зростання. Найраціональнішою є фінансова політика, у рамках якої відбувається відмова від виплати дивідендів і ввесь прибуток спрямовується на фінансування нових інвестиційних проектів. Самофінансування розглядається ними як пріоритетне джерело. У такому разі акціонери максимізують доходи здебільшого в результаті зростання курсу акцій.

Таким чином, власник корпоративних прав підприємства байдужий щодо розміру дивідендних виплат, адже його добробут визначається виключно розміром прибутку, який створений на підприємстві в результаті фінансово-господарської діяльності. З огляду на це вони роблять висновок про те, що рішення підприємства про нові інвестиції не зумовлено політикою, яку вони здійснюють щодо дивідендів. Вартість підприємства визначається грошовими потоками, отриманими в результаті інвестицій. Якщо частину прибутку підприємство не розподілило у вигляді дивідендів, а інвестувало в нові проекти, то в майбутньому прибуток підприємства збільшиться. Зміцнення економічного становища фірми призведе до то, що її акції на фінансовому ринку будуть котируватись за вищою ціною. Таким чином, цей майбутній прибуток збільшує вартість звичайних акцій і відповідно капітал акціонерів.

Тому автори моделі стверджують, що будь-яка величи­на грошових дивідендів, що їх виплачує підприємство на доскона­лому ринку капіталу (тобто ринку, де немає трансакційних видат­ків (витрат на емісію), витрат банкрутства, інформаційної асиметрії та податків, не враховується фактор ризику при прийнятті рішень щодо розподілу прибутку), відповідає ефективній дивідендній політиці підприємства.

Звичайно, теорія Модільяні-Міллера через свої припущення про досконалість ринку капіталу є нереалістичною, і на практиці виплати тієї чи іншої суми грошових дивідендів все ж таки впли­вають на ринкову вартість такого підприємства.

Однак дана тео­рія дає змогу повністю структурувати всі інші теоретичні моделі обґрунтування абсолютної величини грошових виплат. Міллер і Модільяні доходять висновку що загальна сума доходу, який одержить кожний акціонер фірми, буде та ж сама відносно виплати дивідендів. Дивіденди на акцію, що зросли внаслідок зростання прибутку за новими інвестиціями, збільшують дохід акціонера, але скорочують майбутній приріст капіталу на ту саму суму. Акціонери не беруть до уваги характер розподілу прибутку, оскільки коли прибуток, який розподіляється, скорочується і вони менше одержують у вигляді дивідендів, завдяки збільшенню частини нерозподіленого прибутку зросте їх капіталізований дохід. Це виражатиметься в підвищенні курсу акцій.

На практиці вказаній теорії ґрунтуються певні моделі поведінки підприємств:

• середні та малі підприємства часто не платять дивіденди, а реінвестують прибуток;

• підприємства зі стрімким економічним зростанням надають перевагу реінвестуванню прибутку і або не платять або платять незначні дивіденди;

• підприємства з незначним економічним ростом часто платять високі дивіденди.

Приклад. Корпорація “Microsoft”, свідомо попереджає акціонерів про “нульову” дивідендну політику, а акціонери підтверджують свою згоду (чи незгоду) із цією політикою, голосуючи за неї фактами купівлі (продажу) акцій компанії. Керівництво такої корпорації фактично будує свою дивідендну концепцію на припущеннях Міллера – Модільяні. Прикладом такої дивідендної політики може служити корпорація “Microsoft”, яка взагалі не виплачує дивідендів. . Така політика виправдана у випадку корпо­рації «Microsoft», оскільки ринкова ціна акцій даної компанії по­над 10 разів перевищує балансову ціну, тобто ту кількість влас­ного капіталу, яка еквівалентна одній акції. За такого співвідношення, менеджмент компанії фактично вирішує чи ске­рувати, наприклад, грошовий потік чистого прибутку на дивіден­ди, чи поповнити ним власний капітал компанії за рахунок не розподіленого прибутку. Кожний скерований таким чином долар чистого прибутку означає: у першому випадку збагачення акціо­нерів рівно на $1,00, а у другому випадку - утворення з одного долара бази потенційного зростання курсу акцій на $10,00 і біль­ше. Зрозуміло, який варіант у цьому випадку обирає менеджмент. Використання такої політика можливе лише в тому разі, коли акціонери пов’язують свої очікування зі значним зростанням акцій компанії, довіряють її менеджменту або якщо їхнього сукупного корпоративного впливу недостатньо для того, щоб змінити цю політику.