Додаток 5. Приклад формулювання висновків.

Приклад 1. Висновки до роботи “Проблема духовного досвіду

В богословському дискурсі ісіхазму”.

1. Внутрішній досвід становить основу містико-аскетичного вчення –ісихазму, розвиненої світоглядної традиції православного християнства. Вербальній його передачі слугує відповідний жанр –"аскетичний дискурс", представлений корпусом літературної спадщини аскетів від IV століття н.е. і до богословів наших днів. Внутрішній досвід є досвідом інтроспекції, фіксації “внутрішніх” змістів; такий досвід становить необхідну приналежність розвиненої самосвідомості та говорить про багатство "внутрішнього світу", "внутрішнього життя" людини. Зміст внутрішнього життя – це не сутності і не предмети, а думки, переживання, творчі імпульси. Людина дана собі у своїх проявах діяльності і тому самоспостереження має зміст лише тоді, коли воно направлене на цю динаміку.

2. Досвід – це те, що відчувають, переживають, випробовують (випробування спокусою в аскетиці), а з іншої сторони, це те, що здобувають. Ця двосторонність дуже важлива при аналізі досвіду ісихазму: вона виявляється у діалектиці інтеріорного та екстеріорного, розробленій у духовній традиції православної містики, їсихазм визначає пріоритетним шляхом свого розвитку підпорядкування зовнішньої практичної діяльності меті внутрішнього очищення та вдосконалення людини. Система цінностей ісихазму характеризується діалектичною єдністю зовнішньої форми та внутрішнього змісту з домінуванням останнього. Слідом за молитовним подвигом духу наступає душевно-тілесне Преображення людського єства. Такий складний діалектичний взаємозв'язок інтеріорно-екстеріорних цінностей виражається в дієвому аспекті ісихазму, його духовній практиці, що передбачає містичні прояви трансцендентного Бога в іманентному світі.

3. Духовна традиція веде свою історію з IV ст. н.е. - з перших кроків анахоретства в Єгипті та Палестині і впродовж всього свого існування залишається тісно пов'язана з православним монашеством. Протягом свого розвитку традиція поширюється у Північній Африці та на Близькому Сході, у Південній та Центрально-Східній Європі, а також в Іспанії та Ірландії. В останні століття географія поширення ісихазму включає увесь світ. Історичний шлях традиції проходив досить не рівномірно, з періодами як розквіту, так і занепаду. На наш погляд, у цьому розвитку можна виділити чотири етапи. Початковий (IV - V ст. н.е.) – зародження та розповсюдження ісихастської практики в руслі чернечого самітництва. Другий етап (VI - XII століття) – у цей період були закладені та розроблені основи методу, його практична сторона знайшла своє теоретичне вираження. Основними центрами передачі ісихастського досвіду стали монастирі, серед яких виділяють Синайський. Тому цей період іноді називають Sinaite Spirituality – синайським ісихазмом. В цей час ісихазм починає проникати на терени України. Третім етапом розвитку вважають відродження ісихастської традиції на Афоні у XIII - XVI століттях. На цьому етапі традиція починає виходити за межі чернечого середовища. Завершується систематизація, узагальнення та обґрунтування теоретичних основ ісихазму. Але турецька окупація призупиняє розвиток традиції до XVIII століття. Коли розпочинається четвертий етап чергового відродження традиції, який триває досьогодні, ісихазмом починають цікавитись науковці, його досвід опрацьовують релігійні філософи. На цьому етапі значний інтерес дослідників викликає засадничий принцип православ'я - його синергійність, тобто, розуміння християнського життя як узгодження в людині двух воль та природ – Божої та людської. Це парадоксальна антиномічна формула, але саме вона виражає специфіку християнської антропології.

4. На підставі аналізу християнської традиції, виділяються дві основні парадигми її розвитку – Східна містика та Західний раціоналізм. В основі цих двох культурних установок лежить різне розуміння співвідношення людини з Богом та зі світом, що найбільш яскраво проявилось в різній оцінці людського розуму. Шлях ісихазму пролягає від любові до пізнання. На їх думку саме безпристрасна, свята, божественна любов змушує людину розробляти та розглядати всі свої тілесні дії та душевні сили, чи немає серед них такого, що допоможе спілкуванню з Богом. У схоластичній гносеології любов завжди залежить від пізнання, що має випереджати її. Раціоналіст повинен знати, що І він любить для нього повинно бути деяке пізнання котре випереджує любов і являється її фундаментом. Найбільш адекватним для визначення основної відмінності візантійського богослів'я від римо-католицького є диференціальний критерій, заснований на протиставленні більш "синтетичного" характеру першого більш "аналітичному" характеру другого. Різні схоластичні школи розглядають інтелектуальну діяльність людини в якості самодостатньої, незалежної від інших сторін її психіки, тоді як іхасихасти говорять про єдиний комплексний духовний процес, який визначається взаємодією (синергією чи антагонізмом) психічних та соматичних факторів.

5. Східна містико-аскетична традиція, зіткнувшись із раціоналістично-гуманістичними віяннями Заходу, виявила в них зародки секуляризованої світської нігілістичної бездуховності і відкинула їх, цим самим подолавши саму спробу нав'язування людині псевдогуманістичних, деструктивних цінностей. Паламізм постав свого роду східною контрреформацією, яка будучи своєчасно здійснена, дозволила уникнути внутрішньої кризи у східній Церкві. Христоцентрично-містична антропологія сформулювала цілу низку важливих теоретичних положень, котрі багато в чому містять рішення тих проблем, що призводять до саморуйнування сучасної західної раціоналістичної цивілізації.