Самостійна робота за змістовим модулем №13

13.1 Патріотичне виховання в дошкільному віці

Українське народознавство в дошкільному закладі.

Методичні вказівка.

1. Скласти план статті та написати анотацію до неї.

Література.

1. Якубенко В. Від народознавства – до світового патріотизму. // Дошкільне виховання. - № 8, 2002. – С. 12-13.

13.2 Виховання любові та поваги до народів інших національностей

Засоби та методи ознайомлення дітей з особливостями народів рідної країни та світу.

Методична вказівка.

1. Скласти план-конспект заняття з дітьми старшого дошкільного віку , спрямованого на розширення та узагальнення уявлень дітей про ознаки української та інших націй, представники яких проживають у регіоні.

Література.

1. Гуренко О.І. Формування етнокультурної компетентності майбутніх педагогів в умовах полі етнічного середовища: Навчальний посібник. – Донецьк: ТОВ ”Юго-Восток, ЛТД”, 2007. – С. 52 -167 с.

2. Малятко. Програма виховання дітей дошкільного віку. / З.П. Плохій. –К. Педагогічна думка, 1999. –С.153-159.

Питання для самоконтролю та самоперевірки

1. Розкрийте завдання виховання у дітей дошкільного віку любові до рідного краю.

2. В чому своєрідність вияву почуття патріотизму у дошкільників. Охарактеризуйте складові формування у дітей дошкільного віку поняття „Батьківщина”.

3. Національні та загальнолюдські цінності – основа патріотичного виховання.

4. Визначіть шляхи , засоби і методи патріотичного виховання.

5. Зміст роботи з формування суспільних уявлень в дошкільному закладі.

6. Засоби та методи ознайомлення дітей з особливостями народів рідної країни та світу.

7. Поясніть взаємозв'язок національного і загальнолюдського у вихованні основ національної самосвідомості та культури міжнаціо­нального спілкування. Обгрунтуйте своє ставлення до проблеми вихо­вання «громадянина світу».

Змістовий модуль №14 „Виховання вольової поведінки ”

Лекція 1.

Тема. Виховання вольової поведінки.

План.

1. Особливості морально-вольового розвитку дошкільника.

2. Педагогічні умови формування вольової поведінки дитини.

3. Вередування та впертість, їх причини, шляхи

подолання.

Література

1. Галуцька О. Дитячі примхи // Дошкільне виховання. -1998. -№6. –С. 17.

2. Котырло В.К. Развитие волевого поведения у дошкольников. – К.: Рад школа, 1971.

3. Литвин Л. Розвиваймо волю дитини// Дошкільне виховання. -2000. -№8. –С.22-23.

4. Стрюк К. „Важкі” діти чи „важкі” вихователі? // Дошкільне виховання. -2000. -№ 12. –С. 10-11.

Воля є важливим чинником морального розвитку осо­бистості, основою свідомого дотримання правил поведін­ки, забезпечує вибір способу поведінки відповідно до за­гальнолюдських норм моралі, інколи навіть усупереч власним бажанням і потягам. Щоб досягнути мети, довес­ти до завершення доручену справу, відмовитися на ко­ристь товариша від омріяної перспективи, людина повин­на виявити не тільки знання, вміння, особистісну культу­ру, а й вольові зусилля.

Моральність особистості є наслідком таких морально-вольових якостей, як самостійність, організованість, ці­леспрямованість, наполегливість, дисциплінованість, смі­ливість.

Розвиток волі починається з першими свідомо спря­мованими, довільними діями. А довільна поведінка роз­вивається із формуванням ініціативності — самостій­ності дитини у виборі дії, прийнятті рішення, що дає їй змогу відчути себе джерелом дії, та усвідомленості — здатності розуміти смисл своєї діяльності й ситуації, в якій відбувається ця діяльність. Поступово розвивається здатність ставити перед собою складніші завдання, дола­ти труднощі, що надає діям справді вольового характеру. Цей процес триває з 3 до 7 років. Про ступінь вольового розвитку свідчить здатність до цілеспрямованої поведінки за обставин, що перешкоджають досягненню мети, долан­ню різноманітних перешкод.

Формування морально-вольових рис характеру відбувається в діяльності, у спілкуванні дитини з ровесниками і дорослими. У дошкільному дитинстві на­бувають значного розвитку такі види діяльності, як гра, праця, навчання, що мають широкі можливості для формування морально-вольових якостей характеру.

Виховання вольової поведінки у малюків — важливе завдання педагога. Під виливом інтересу до гри, трудової діяльності, в ході оволодіння новими вміннями діти стають здатними до вольових зусиль, долання перешкод. Однак недостатній розвиток вольових процесів виявляється нерідко в нестійкості задуму, легкому від­воліканні, у відмові від наміченої мети. Це свідчить про слабку сформованість вольових рис характеру у дошкільників: наполегли­вості, цілеспрямованості, рішучості, витримки.

Враховуючи цю особливість дітей, вихователь звертає особливу увагу на формування у вихованців стійкості уваги, зосередженості, ціле­спрямованості та ін., використовуючи для цієї мети їхній інтерес до гри, праці, різноманітних занять. Він допомагає малятам вибра­ти мету відповідно до своїх можливостей, підтримує прагнення досягти результату. Таке керування дає змогу формувати стійкість задуму. Педагог пояснює дітям необхідність вольових зусиль для здійснення поставленого завдання, позитивно оцінюючи

старанність, уміння подолати труднощі, наголошує на цьому, коли оцінює на­слідки праці, діяльності на заняттях.

Беручи до уваги поведінку молодших дошкільників, вихователь допомагає їм виконувати поставлені правила поведінки, запобігає можливим порушенням, формує вміння стримуватися, не піддавати­ся негативному прикладу товариша.

У середньому дошкільному віці діти стають більш здатними до вольової поведінки, особливо тоді, коли діяльність становить для них інтерес; Так, неспокійний малюк, що легко відмовляється від мети, зосереджено виконує завдання, будучи включеним у цікаву гру, виступаючи в ролі, яка зобов'язує його виявляти витримку і наполегливість.

Старших дошкільників вихователь нерідко ставить в умови, які вимагають самостійного виконання правил поведінки, з тим, щоб формувати в них вміння вибирати правильні дії та вчинки.

Формуванню вольової поведінки дитини сприяють та­кі педагогічні умови:

— поступове посилення вимог до дитини, сприяння до­сягненню нею успіху в діяльності;

— заохочення прагнення і готовності дитини виявляти самостійність та ініціативу;

— поступовий перехід від завдань, пов'язаних із вико­нанням вимог дорослого за його прямими інструкціями, до творчих завдань за власним бажанням дитини;

— створення умов для реалізації провідної позиції ди­тини у творчій діяльності й на заняттях.

Педагог покликаний допомогти дитині усвідомлювати свої бажання, вимоги дорослих, вправляти її у різних спо­собах виходу із скрутного становища, використовуючи аналіз його причин, у пошуку раціональних шляхів досягнення мети, виборі з альтернативних типів поведінки найоптимальнішого.

Головним методом виховання вольової поведінки дітей раннього і дошкільного віку є постановка перед ними ро­зумних вимог у різних формах (вимога-довіра, вимога-прохання, вимога-порада), мотивування їх, що забезпечує роз­виток усвідомленості. Психологи радять використовувати вправляння дитини у вольових діях, влаштовуючи ігри з правилами, особливо з правилами-заборонами, коли грав­цеві слід докласти вольових зусиль, щоб не порушити їх.

Протягом дошкільного дитинства розвивається така моральна якість, як дисциплінованість.

Дисциплінованість — здатність свідомо виконувати правила по­ведінки, обов'язки, доручення в сім'ї та дитячому садку.

У молодшому дошкільному віці дитину слід привчати до слухняності — вміння слухатись дорослого, виконува­ти поставлені ним завдання, поради, вказівки, оскільки вона ще не може зрозуміти значення того, що від неї вима­гають, а діє за зразком, підкоряючись авторитету доросло­го. Вияви її слухняності мають ознаки моральної поведін­ки, суть якої полягає у довірі до дорослого. З розвитком самосвідомості слухняність поступово переростає у дис­циплінованість. Особливо важливо у вихованні дисциплі­нованості показати значення правильної поведінки: люди­на, яка вміє організувати своє життя і діяльність, досягає успіху в усіх справах.

Виховання дисциплінованості — одне із найскладні­ших завдань педагогічної теорії і практики. Окремі педа­гоги схильні вважати дисциплінованість не лише засобом запобігання поганим звичкам, а й головною умовою успіш­ності навчання. Це найпоширеніший прояв авторитарної навчально-дисциплінарної моделі виховання. Проблемі дисципліни присвячені роботи педагогів О. Демурової, Л. Островської, Н. Стародубової, у яких визначено, що в дошкільному віці дисциплінованість як риса характеру перебуває лише в стадії формування. Важливо сформувати основи цієї морально-вольової якості, насамперед через ак­тивну слухняність (вміння дитини слухатись дорослого, виконувати поставлені ним завдання, поради, вказівки), вже у ранньому та молодшому дошкільному віці, коли пе­дагогу і батькам потрібно встановити розумну межу між свободою, незалежністю, самостійністю 2—3 річної дити­ни та її безпекою. В цьому віці у переважної більшості ді­тей з'являється прагнення бути слухняними, що ґрунтується на емоцшно-позитивному ставленні дитини до улюблених дорослих (мами, бабусі, вихователя) та виз­нанні їхнього авторитету, прагненні отримувати схвален­ня ними своєї поведінки, наслідувати їх. Отже, для ма­ленької дитини визначальну роль відіграє бажання «бути хорошим», заслужити похвалу близького дорослого.

З віком слід підводити дітей до розуміння значущості вимог дорослих і свідомого їх виконання. Головна умова успіху виховної роботи — відповідність вимог розумінню дитини, їх аргументованість та доцільність, зв'язок з інте­ресами дитини і потребами життя. Необхідними є: дотри­мання чіткого режиму життя дітей удома та в дошкільно­му закладі; єдність вимог дорослих до поведінки дитини в різних життєвих ситуаціях (зокрема, в період хвороби ди­тини чи під час свят); чіткі пояснення дорослими мотивів власної поведінки та своїх вимог до дитини, що сприяє вза­ємній повазі дитини й дорослого.

У теорії виховання дискутується питання про можли­вість застосування покарань, зокрема, у вихованні дітей дошкільного віку. У цьому віці дитина характеризується пластичністю нервової системи, вразливістю. І якщо бать­ки і вихователі вдаються до такого засобу, то він має бути вмотивованим, не принижувати гідності дитини, відпові­дати змісту провини (наприклад, заборона на певний час гратися іграшкою, щодо якої дитина не виявляла береж­ливості тощо). Недопустимими є фізичні покарання і заля­кування дитини. Ефективним виховним методом стосовно дітей, які порушують дисципліну, є призначення їх «від­повідальними» за порядок у групі, що засвідчує довіру пе­дагога до них, справляє значний авансуючий вплив.

Вищим виявом свідомої дисциплінованості дитини дошкільного віку є відповідальна поведінка — самостійне встановлення і виконання вимог, норм поведінки і діяль­ності. Вихованню відповідальної поведінки сприяють:

— приклад дорослого (дотримання обіцяного);

— вправляння дітей у позитивних учинках з метою створення емоційного випередження ситуації безвідпові­дальної поведінки;

— використання ефекту власного задоволення внаслі­док відповідального виконання дорученої справи чи само­стійно визначеного обов'язку;

— використання жартівливої форми роз'яснення дітям правил поведінки («правила навпаки»);

— педагогічна оцінка, яка може бути попереджуваль­ною, супроводжуючою, підсумковою, серйозною, жартів-

ливою, але неодмінно — справедливою, вмотивованою і за­охочувальною до поліпшення поведінки.

Важливою рисою характеру є сміливість. Вона завжди поєднана а впевненістю дитини у своїх силах, здатністю свідомо переборю­вати страх. Сміливість допомагає виявляти ініціативу, рішучість, ак­тивність. Формуванню таких особливостей характеру сприяють фіз­культурні ігри та вправи, в яких малюкові нерідко необхідно подо­лати почуття невпевненості або страху (сплигнути з гірки, пройти вузькою дощечкою через канаву та ін.), виявити рішучість у рухливій чи сюжетній грі, коди він, скажімо, виконує ролі, прикордонника.

Особливістю вияву сміливості у дітей дошкільного віку є недо­статнє поєднання її з розумовою обережністю. Так, дитина, бажаю­чи бути схожою на дорослого або прагнучи оволодіти новими вмін­нями, бере в руки ніж, ножиці чи пилку, не вміючи поводитись з ними і не думаючи про обережність, що може призвести до сумних наслідків. Вихователь всіляко підтримує вияв сміливості у дошкіль­нят, проте водночас повідомляє їм деякі застережні заходи, поясню­ючи, чому їх необхідно дотримуватись. Важливо при цьому не заля­кувати дітей, а привчати їх обдумувати свої дії. Так, пояснюючи дошкільникам правила переходу через вулицю, педагог підкреслює, що дотримання їх дає змогу забезпечити безпеку людей.

Вихователеві нерідко доводиться стикатися з проявами у дітей страху: побоюванням темряви, появи будь-яких «злих істот» (баби-яги, домовика та ін.). Такі випадки — наслідки неправильного ви­ховання у сім'ях, де користуються залякуванням дитини, намагаю­чись добитися її слухняності, або дозволяють їй дивитись передачі по телебаченню без урахування її вікових особливостей. Все це робить дитину нерішучою, полохливою.

Щоб допомогти дошкільнятам подолати відчуття страху, педагог дуже тактовно, спокійно пояснює їм невідповідність причин страху, наводить приклади, переконує, а в бесідах з старшими дошкільника­ми, крім того, використовує жарт, гумор. Не слід допускати глузу­вання, іронічних зауважень на адресу боязких дітей. Краще так організувати їхній практичний досвід, щоб вони переконалися в то­му, що страх не має достатніх підстав. Вихователь вправляє старших дошкільників у свідомому переборенні страху. Так, разом з ними він входить у темну кімнату (комору), щоб відшукати потрібну для всіх іграшку; подає руку, щоб допомогти сплигнути з драбини, і радіє тому, що дитина подолала почуття необгрунтованого страху; ставить її рядом з рішучим, сміливим товаришем, доручаючи разом втекти від злого вовка в рухливій грі, та ін.

Особливо відповідальним для розвитку волі є період, під час якого формується самостійність дитини, яка нама­гається звільнитися з-під опіки дорослих, хоч і не володіє ще достатніми уміннями і навичками. Нав'язування волі дорослого у цей час може спричинити порушення поведін­ки дитини — негативізми. При переході від раннього до власне дошкільного віку найхарактернішими є такі проя­ви негативної поведінки:

1. Прагнення робити все навпаки. Дитина ігнорує про­хання дорослого лише тому, що її про це просили, навіть якщо вона й мала намір це робити. За такої ситуації дити­на чинить наперекір не лише дорослому, а й собі.

2. Упертість. Часто її плутають з наполегливістю. Свід­ченням упертості є домагання дитиною свого лише тому, що вона так хоче і не бажає змінити свого рішення.

3. Непокірність. Проявляється як неслухняність, неба­жання підкорятися будь-кому. Дитина весь час обурюєть-

ся тим, що пропонує і робить дорослий; категорично від­мовляється виконувати те, що донедавна робила залюбки.

4. Самовілля (свавілля). Реалізується в домаганнях са­мостійності, прагненні робити все самому, відмовляючись від допомоги дорослого. Така налаштованість нерідко по­роджує конфлікти, агресивну бунтівну поведінку, сварки, категоричне неприйняття, ображання старших, ламання іграшок.

5. Деспотизм. Свідченням його є крайня свавільність, ігнорування інтересів інших. Найчастіше проявляється у взаємодії з рідними, особливо в сім'ях, у яких виховується одна дитина.

Усі ці явища спричинені зламом попередніх і станов­ленням нових якостей особистості дитини. У зв'язку з не­достатньою розвиненістю вольової сфери дитині не просто адекватно виконувати вимогу, пораду дорослого, перебо­рювати труднощі, досягати мети.

У цей найвідповідальніший період виховання вольової поведінки дитини батьки не завжди можуть обрати доціль­ні способи педагогічного впливу, розібратися в суті та при­чинах негативізмів. Вони схильні вважати такі прояви спадковими якостями характеру або ознаками віку, які дитина має неминуче подолати. Іноді настирливе домаган­ня дитини задовольнити свої вимоги розглядають як по­казник сформованої волі та майбутньої сили характеру. Такий погляд є не лише наслідком педагогічної неграмот­ності батьків, а і їхнього бажання бачити свою дитину кра­щою, досконалішою. Насправді впертість, примхи свід­чать не про сильну, а про слабку волю, порушення розвит­ку вольової сфери дитини.

У молодшому і старшому дошкільному віці можливі прояви вередувань і впертості.

Вередування — скороминущі несправедливі бажання, прояви не­виправданого незадоволення.

Такі немотивовані бажання виникають зненацька, супроводжуючись загальним незадоволенням, хвилюван­ням, яке здебільшого не можуть пояснити ні батьки, ні дитина. Вередування можуть бути пасивними (не передба­чають конкретних бажань) і активними (дитина пред'яв­ляє певні вимоги, домагається їх виконання). Вони мо­жуть бути спричинені швидкою втомлюваністю, нездо­ров'ям або неправильним вихованням, порушеннями в організації життя дітей. Дитина вередує, коли дорослий з різних причин не виконує обіцяного, ігнорує її інтереси і потреби. Запобігти цьому можна завдяки чіткій організа­ції режиму дня, усуненню зайвих подразників під час сну, прийому їжі, раціональному дозуванні її вражень і отри­муваних знань, формуванню здатності до внутрішнього гальмування. У дошкільнят нерідко спостерігаються вияви вередування та упертості, однак їх не можна вважати закономірними для цього віку. Вони виражаються в стійкому небажанні дитини без зовнішньо видимих причин підкорятися поставленій вимозі, в негативізмі, на­поляганні на виконанні свого бажання.

Основна причина примхливості та затятості — неузгодженість ви­ховних засобів педагогів дитячого садка і батьків, нестабільність режиму, значні відхилення від нього. У дітей не виробляється чіт­кого уявлення про те, чим і коли слід займатися: скажімо, вчора після сну вони довго гралися, а сьогодні їм зразу пропонують сідати за стіл, щоб підвечеряти.

Часто вередують дошкільники , розпещені зайвою увагою до себе, які звикли, щоб задовольнялися усі їхні бажання, якими б нерозумними, егоїстичними вони не були. „Хочу таку саму ляльку, як у Тані!”, „Я тут хочу сидіти, хай бабуся посунеться”.

Не варто вважати вередування і впертість виявом наполегливості. Навпаки, це свідчить про недостатній розвиток вольової пове­дінки, невміння підкоряти свої бажання справедливим вимогам навколишніх.

Дитині, що вередує, краще на деякий час дати спокій, не доби­ваючись негайного виконання розпорядження, навіть методом пере­конання або доведення неправильності її поведінки. Перебуваючи у збудженому стані, дошкільник не може сприйняти слова вихователя, тим більше погодитись з поставленою вимогою. Проте це не означає, що педагог зовсім не повинен реагувати на дитячі примхи: просто його вплив буде відстрочено у часі. Переконавшись, що дитина вже не збуджена, вихователь спокійно повторить вимогу чи висловить своє засмучення вчинком, водночас пояснивши, як треба було вчинити.

Вередливих малюків слід частіше ставити в умови, які змушують їх поступатися, зважати на думку або бажання інших. Та найчасті­ше вихователь застосовує передбачувальну оцінку: виражає впевне­ність у тому, що дитина поводитиметься правильно. Це допомагає їй виконати поставлену вимогу без вередувань, упертості.

Педагог пояснює вихованцям, як погано бути впертим, до чого це може призвести; використовує художню літературу, в якій опи­суються ситуації, що ставлять уперту людину у смішне становище, а отже, викликає негативне ставлення до таких вчинків.

Часто батьки вередування не відрізняють від упертості, оскільки в їх зовнішніх проявах є багато спільного, хоч причини, що їх породжують, різні.

Впертість — свідоме намагання дитини виконувати свої неспра­ведливі бажання.

Дитина бачить, що помиляється, усвідомлює свою неправоту, але через упертість не хоче виконувати те, що потрібно. Причиною цього можуть бути посягання на її самостійність із боку дорослих, вражене самолюбство, не­достатньо розвинені вольові якості. Для уникнення таких проявів необхідно створити умови, в яких дитина сама усві­домлювала б свою неправоту, безпідставність своїх вимог.

Проявляючи вередування чи впертість, дитина голосно плаче, тупотить ногами, лягає на підлогу, розкидає іграшки, руйнує порядок у кімнаті, не зважає на справедливі вимоги і пропозиції дорослого, демонстративно «замика­ється у собі», відсторонено реагує на те, що відбувається довкола неї. Найчастіше це спричинене нервовим пере­вантаженням та фізичною перевтомою, надмірною кіль­кістю вражень, зміною звичного порядку життя сім'ї і ре­жиму діяльності дитини. Подібною буває поведінка і в по­чатковому періоді захворювання, коли головні симптоми хвороби ще яскраво не виражені, та під час одужання. У всіх цих ситуаціях прояви вередування і негативізму є епізодичними. Для запобігання їх здебільшого вистачає усунення цих причин.

Стійкі прояви негативізмів поведінки є наслідком не­достатнього виховання, неправильної взаємодії дорослих з дитиною. Впертість найчастіше виникає там, де дорослі надто вимогливі, очікують від дітей негайного і безумовно­го підкорення, не враховуючи їхніх вікових можливостей та інтересів, не пояснюючи своїх вимог. Як правило, такі вимоги дорослих бувають невмотивованими, висловлю­ються роздратовано. Це породжує відповідну поведінку дитини, яка є своєрідною захисною реакцією на конфлік­ти, спричинені її неспроможністю виконувати непосильні вимоги дорослого. Якщо, наприклад, дитину сварять за те, що вона не виконала непосильного для неї завдання, нас­тупного разу вона відмовлятиметься його виконувати. За твердженням психофізіологів, упертість зумовлена біоло­гічними особливостями функціонування нервової систе­ми, які можуть бути наслідками пологових травм, асфіксії (патологічний стан, спричинений нестачею кисню, нагро­мадженням вуглекислого газу в крові й тканинах організ­му) новонароджених, перенесених матір'ю в період вагіт­ності чи дитиною у ранньому віці інфекцій.

До вередування вдаються діти, які звикли до негайного задоволення своїх бажань, яких удома надмірно опікають. Відчувши певні труднощі (наприклад, серйозні вимоги), вони обирають таку поведінку, намагаючись привернути до себе увагу дорослих і домогтися від них звичної опіки. Як правило, вередування є результатом надмірної поступ­ливості дорослих, а впертість — надмірної вимогливості.

У взаємодії дорослого з дитиною, яка проявляє впер­тість, не слід надто авторитаризувати вимоги до неї, гніватися, а поводитися рішуче і твердо. Це стосується батьків і педагогів, оскільки надмірна вимогливість, як і відсутність будь-яких вимог до дитини, негативно позначається на роз­витку волі.

Педагог повинен запобігати цим явищам. Проявляючи впертість чи капризування, дитина часто розуміє недо­цільність своєї поведінки, але не знає способів подолання такого стану, тому варто допомогти їй у пошуку компро­місного вирішення конфліктної ситуації, схвалювати ус­пішні щодо цього її кроки. Стосовно малюків доцільніше використовувати прийоми відвернення уваги від конфлікт­ної ситуації, переключення на іншу діяльність. Щодо старших дошкільників ефективною є педагогічна пауза — віддалена у часі реакція на негативний учинок дитини.

Лекція №2.

Тема. Виховання культури поведінки.

План.

1. Поняття про культуру поведінки, її зміст в дошкільному віці.

2. Умови виховання культури поведінки.

3. Засоби виховання культури поведінки.