Умови та засоби виховання культури поведінки

Виховання культури поведінки має бути органічною складовою усієї виховної роботи, спрямованої па послідовне ознайомлення дітей із правилами та моральними нормами поведінки в їхньому соціальному оточенні. Обов'язково при цьому слід враховувати особливості психічного розвитку дітей різного віку.

Виховний процес слід організовувати раціонально, тобто кожна хвили­на, проведена з дитиною, має збагачувати її розум, її моральний досвід, чуттєвий світ. Дитина повинна усвідомлювати ті переваги, які ство­рюються в її оточенні за умови дотримання норм та правил культури поведінки.

Дорослий повинен бути головним взірцем культури поведінки для дитини. В оточенні дитини необхідно створити такий морально-етич­ний клімат, шо відповідав би сучасним суспільним вимогам до взає­мин між однолітками та дорослими, сприяв виробленню дбайливого ставлення до природи, культурної спадщини, продуктів діяльності та самого себе.

Виховання культури поведінки доцільно здійснювати, спираючись на національні традиції. Культура поведінки повинна стати джерелом духовного розвитку малюка.

Будь-який прояв культури поведінки мас бути для дитини усвідом­леною потребою. Стійка потреба п постійному регулюванні своєї поведінки повинна формуватися за свідомо засвоєними морально-етичними нормами.

Одним з найважливіших аспектів виховання культури поведінки дити­ни є єдність вимог дорослих до дитини. На перший погляд, досягти цього неважко, але в реальному житті можуть виникати ускладнення, наприклад, у дитячому садку вимоги одні, а у мами — інші.

У повсякденній виховній роботі необхідно прагнути до того, щоб моральні почуття дитини ставали дедалі глибшими, а її ставлення до оточуючих людей, їхньої діяльності, до рідної країни — більш стійкими та органічними. Стежити, щоб дитина дотримувалася правил поведінки не тільки в дитя­чому садку чи вдома, а й за будь-яких обставин, не тільки тоді, коли на неї дивиться дорослий, але й за власним покликом душі. Від того, якого рівня сформованості культури поведінки досягла дитина на момент вступу до школи, багато в чому залежатиме її успішна адаптація й навчальні успіхи у першому класі. Такі якості, як охайність, зібраність, виховані в період дошкільного дитинства, сприятимуть тому, що першокласник без особливих зусиль зможе під­тримувати порядок у портфелі, на робочому місці, а отже, економити час для навчального процесу.

Слід також враховувати, що в поведінці дітей відображаються їхні вра­ження від спостережень життєвих ситуацій і те, як до цього ставляться дорослі та однолітки. Батьки повинні спілку­ватися з дитиною, читати, інсценувати прочитане, обговорювати те, що дитина спостерігала і що її вразило. Розширюючи вдома ці форми роботи, батьки в такий спосіб продовжуватимуть формувати мораль­ний світ дитини, соціальну спрямованість її поведінки. Ігрові прийоми варто використовувати у поєднанні з етичними бесідами, спостереженнями за навколишнім життям, практичними вправами у куль­турі поведінки.

Упродовж дня необхідно встановлювати органічний зв'язок між різними видами дитячої діяльності. Використовувити їх для поглиблення та удоскона­лення навичок культури поведінки дитини. Тер­піння, співучасть, багаторазовий показ правил виконання режимних процесів, дотримання культурно-гігієнічних навичок є своєрідною школою моральності для дитини.

У дитини цього віку нерідко досить гостро проявляються переживан­ня, пов'язані з оцінкою власних і чужих вчинків. Зважаючи на це, слід пам'ятати, що етичні поняття, їхні характеристики і властивості у дитини вже розвиваються на якісно новому рівні. Діти цього віку вже здатні зробити перші узагальнення окремих моральних уявлень і понять, об'єднавши'їх у єдину етичну систему.

Виховання культури поведінки неможливе без пра­вильно організованого режиму занять, ігор, художньої ді­яльності, розвитку пізнавальних інтересів дітей, їх праг­нення до спілкування. Важливо при цьому налагодити спільну роботу дитячого садка і сім'ї, забезпечити єдність їх вимог до культури поведінки дітей. Закріплення форм поведінки, перетворення їх на звичку і потребу відбуваєть­ся на основі позитивного емоційного ставлення до відпо­відних дій, а також до дорослого, який переконує у їх до­цільності. Відчуваючи довіру до дорослого, вбачаючи у ньому приклад врівноваженості, ввічливості, справедли­вого ставлення до людей, дитина усвідомлює значущість такої поведінки і прагне наслідувати її.

У психології побутує думка, що діти дуже чутливі до зовнішніх проявів людиною справжнього ставлення до то­го, про що вона повідомляє, а також до людини, з якою спілкується. Вони здатні швидко оволодіти «мовою почут­тів», яка є складовою культури спілкування. Вона допома­гає розуміти інших і виражати себе, зацікавлювати, вик­ликати приязне ставлення до себе, запобігати алекситимії (нездатності говорити про свої почуття). Прикладом у цьо­му для дітей має стати комунікативна культура педагога, якій властиві лексичне й емоційне багатство, витонченість і виразність міміки і жестів, щира зацікавленість співбе­сідником, відсутність явної та прихованої агресивності чи байдужого ставлення. Не менш важливо, щоб до такої культури спілкування дитина мала змогу прилучатися в сім'ї. Тому за потреби педагог повинен ініціювати коригу­вання сімейного спілкування, рекомендуючи різні форми спільної ігрової, трудової та зображувальної діяльності ді­тей і батьків тощо.