6.4. Дж. Берклі: суб’єктивний ідеалізм

Джордж Берклі (1684-1753) - англійський філософ, проповідник суб’єктивного ідеалізму, який відверто заявляв, що основна його мета - боротьба з матеріалізмом. У своїх творах "Дослід нової теорії зору" (1709), "Трактат про засади людського знання" (1710) та інших він наголошує на тому, що загальновідомий факт існування речей (столів, стільців тощо) аж ніяк не означає їх об'єктивного, незалежного від духу існування. Спираючись на вчення Локка про суб'єктивність вторинних якостей, Берклі проголошує усі якості суб'єктивними і внаслідок чого заперечує існування речей поза нашою свідомістю: "Я не за перетворення речей в уявлення, а швидше навпаки - уявлень у речі". Ідеї він вважав не відбиттям речей, а самими реальними речами. Річ, за Берклі, - це сукупність уявлень, об'єднаних єдиною думкою: "Якщо я їм вишню, вона реальна. Прибери відчуття м'якості, вологості, червоного, солодкого - вишня зникне, -доводив він. - Коли я відкриваю і закриваю очі, світ народжується і вмирає разом зі мною".

Заперечуючи буття матерії, Берклі визнавав існування тільки духовного буття, яке він ділить на "ідеї" і "душі". "Ідеї" - суб'єктивні якості, які сприймаються нами, вони пасивні, довільні; зміст наших відчуттів і сприймань зовсім не залежить від нас. Навпаки, "душі" діяльні, активні, можуть бути причиною. "Ідеї" не можуть бути копіями або подобою зовнішніх речей: "ідея" може бути схожа тільки на "ідею".

Речі і предмети є не чим іншим, як тільки нашими відчуттями. Об'єкт і відчуття, за Берклі, одне й те ж, і тому не можуть бути абстраговані одне від одного. "Існувати означає сприйматися". Це означає, що існують речі, які кимось сприймаються. Якщо якась річ ніким не сприймається, то ми не можемо говорити, що вона існує. Наприклад, вишня чи яблуко, стверджує Берклі, як і будь-який інший предмет, є не чим іншим, як комбінацією чуттєвих уяв: кольору, смаку, звуку. Звідси він робить висновок, що без суб'єкта немає і об'єкта. Тим самим він впадає до соліпсизму, висновку, що існує тільки один сприймаючий суб'єкт. Берклі намагається позбутися соліпсизму. Він говорить, що річ, яка перестала сприйматися одним суб'єктом, може бути сприйнята іншим. А якщо б усі суб'єкти зникли, речі б існували як сума ідей у свідомості Бога. Бог - це такий суб'єкт, який ніколи не може зникнути, у зв'язку з цим не може зникнути і світ речей, створений ним. Бог існує вічно і "вкладає" у свідомість окремих суб'єктів зміст їх відчуттів. Визнаючи існування Бога, Берклі виходить вже з позицій об'єктивного ідеалізму, а не суб'єктивного.

Вчення Берклі було своєрідною реакцією на механістичний матеріалізм і емпіричне природознавство 17-18 ст. і стало одним з витоків суб'єктивно-ідеалістичних напрямів у філософії кінця XIX - початку XX ст.

6.5. Д. Г’юм: його скептицизм

Девід Юм (1711-1776) - англійський філософ, який вважав, що єдиними реально існуючими об'єктами є лише враження. Що ж до "субстанції" (матеріальної чи духовної), то це просто зручна фікція нашої уяви. У "Трактаті про людську природу" (1740) він намагався довести, що наша уява цілком вільно комбінує враження, результатом чого і є реальність. Дійсність - це потік вражень. Отже, єдино незаперечним є існування вражень, що ж до існування (чи неіснування) поза цими враженнями субстанції (тілесної чи духовної) - тут нічого сказати не можна. Психічне життя - це теж потік уявлень, пов'язаних з асоціаціями (простір, час, тотожність, контраст, причинність).

Поставивши проблему об'єктивного існування причинно-наслідкових зв'язків, Юм вирішив її агностично; він вважав, що їх існування не можна довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логічно з неї не виводиться і не схоже на неї. Юм вважає, що причинність має суб'єктивний характер, існує лише для того, щоб встановити послідовність (услід за блискавкою настає грім, це психологічно привчає пов'язувати їх разом). На думку Юма, не існує об'єктивної закономірності.

Питання про те, існує чи не існує об'єктивний світ, не можна вирішити. Юм сумнівається в існуванні матеріального світу і в можливості його пізнання, тобто, позиція Юма є скептичною: "Ми не тільки не знаємо, який світ, але й чи існує він насправді".

Юм надає критиці поняття духовної субстанції, а особу вважає "... низкою або жмутком... відчуттів, сприймань, які слідують одне за одним". Ця критика переростає у нього в критику релігійної віри, якій він протиставив звичку буденної свідомості і розпливчасту "природну релігію". Юм виступав проти церкви, доводив, що релігійна віра походить від страху людей за своє "земне майбутнє".

Підґрунтям етики Юма є концепція незмінної людської природи. Людина - істота капризна, слаба, яка робить багато помилок. Освіта приносить їй не знання, а звички. Моральні оцінки витікають з почуття задоволення. Крайнощі ж індивідуалізму може угамувати альтруїстичне чуття загальнолюдської симпатії.

Юм заперечував як ідею "влади від Бога", так і концепції походження держави на засадах суспільної угоди. Суспільство, за Юмом, виникло як наслідок розростання сімей, а політична влада - з інституту військових вождів, яким народ "звик" підкорятися. Юм стверджував, що ступінь законності влади залежить від тривалості правління і послідовності дотримування нею принципа приватної власності.

Під впливом ідей Юма розвивалась більшість позитивістських вчень XIX-XX ст. до емпіріокритицизму, неопозитивізму та лінгвістичної філософії.

Якщо в XVII ст. країною найбільш динамічного розвитку і гострих соціальних конфліктів була Англія, то у XVIII ст. конфлікти і суперечності починають виявлятися у французькому суспільному житті і у 1769 р. призводять до буржуазної революції.