Психіка людини як предмет інтересу і наукового вивчення.
Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періода – донауковий і науковий. У донауковому періоді психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання,смерть, тощо..
Перші уявлення про психіку виникли в стародавньому світі (Єгипті, Китаї,Індії,Греції, Римі). Вони відбивалися в працях філософів медиків,педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки. На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається приблизно п’ять тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Потім природа психіки пов’язується із свідомістю людини ( з перших століть нашої ери і до кінця XIX століття психіка людини дедалі чіткіше пов’язується із самосвідомістю, пізніше – з особистістю.
Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані в давньоєгипетському папірусі – «Пам’ятці мемфійської телеології» (кінець IV ст.. до н.е.), де вперше описується механізм психічної діяльності. Центральний орган – це серце людини, котре «усякій свідомості дає підніматися».
У стародавніх китайських медичних книгах (наприклад, у «Книзі про внутрішнє» - VIII ст.. до н.е.) головним органом, з яким пов’язана психічна діяльність, також називається серце.
Засновник відомої етико-філософської школи Конфуцій (551- 479 до н.е.) вважав, що психічні властивості людини є природженими.
Етико-філософське положення Стародавнього Сходу вплинуло на формування наукових поглядів філософії Стародавньої Греції та Риму. Вершиною психології в період античності стало вчення засновника психологічної науки давньогрецького філософа Арістотеля, що жив у 382-322 рр. до н.е. (трактати «Про душу», «Про пам’ять», «Про сновидіння», «Про виникнення тварин»).
Значний внесок у пояснення психіки було зроблено арабомовною наукою. У працях лікаря Ібн-Сіни ( бл. 980-1037) на основі досягнень східної медицини та медичної практики викладене матеріалістичне вчення про психіку. Психіка визнавалась у ньому вже як явище, залежне від мозку.
Середньовічні психологічні погляди формувалися під впливом теології. Найбільший поштовх розвиткові психологічних поглядів цього періоду дала система Фоми Аквінського (1225-1274) – томізм,яка була канонізована католицькою церквою.
А слово психологія вперше з'являється в XVI столітті. Вперше вжите в назві книги, що не збереглась, але згадана в списку праць хорватського гуманіста Марка Маруліча (1450—1524).
Соціально-економічні перетворення й розвиток природничих наук у XVII столітті справили істотний вплив і на формування психологічного знання.
Французький учений Рене Декарт ( 1596-1650) відкрив рефлекторну природу поведінки, а поняття про душу перетворив у нетеологічне поняття про свідомість як безпосереднє знання суб’єкта про психічні акти.
У XVIII столітті визріває вчення про психіку як функцію мозоку.
Видатний учений І.М. Сєченов (1829 – 1905) у праці «Рефлекси головного мозку» стверджував, що «всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси». Психіка виступає, як властивість,функція відповідних відділів мозку, де збирається й переробляється інформація про світ. На той час його рефлекторна модель психіки не була експериментально доведена.
Взагалі на зламі XIX – XX століть виникають багато галузь психологічної науки, таких як експериментальна, диференційна, дитяча і педагогічна психологія, зоопсихологія та ін.
Зрозумілу для нас рефлекторну лінію розуміння психіки було продовжено вже в XX столітті І.П.Павловим, який експериментально обґрунтував і розробив учення про дві сигнальні системи.