4 Грошово-кредитна політика держави, види і інструменти

Грошово-кредитна політика – це діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою, а також регулювання грошового обігу відповідно до потреб національної економіки з метою стимулювання економічного зростання при низькому рівні інфляції і безробіття.

Для здійснення заходів по реалізації цілей грошово-кредитної політики використовуються непрямі (економічні) методи і прямі (адміністративні).

Економічні методи регулювання грошової маси.

Проведення облікової політики – це встановлення центральним банком ставки облікового відсотка, за якою центральний банк країни продає ресурси комерційним банкам, що, у свою чергу, під позичковий відсоток надають кредити суб'єктам національної економіки. Розмір ставки встановлюється державою залежно від господарської кон'юнктури і цілей економічної політики. Підвищення ставки (політика дорогих грошей) знижує попит на кредити, гальмує господарську активність, тому що "дорогий" кредит підприємці беруть менше, а виходить, і менше коштів вкладається в розвиток виробництва. Зниження ставки (політика дешевих грошей) стимулює попит на кредити і сприяє пожвавленню господарської активності. Кредит стає дешевше, що стимулює розвиток виробництва.

Визначення оптимального рівня ставки має кілька особливостей: по-перше, кількісний результат впливу цього інструмента надзвичайно складно оцінити заздалегідь; по-друге, розриви між використанням цього інструмента і ефектом від його застосування є досить великими і також складно передбачуваними; по-третє, ефективність маніпулювання ставкою залежить від дій з координації багатьох напрямків економічної політики.

Встановлення розмірів обов'язкових резервів для комерційних банків передбачає збереження певної частини їх активів у вигляді резервів на спеціальному рахунку в центральному банку країни. Ціль цього заходу – захист інтересів кредиторів і вкладників, тобто їх страхування, боротьба з інфляцією, контроль за ціною національної грошової одиниці шляхом штучного обмеження обсягів грошової маси. За допомогою цього інструмента центральний банк має можливість впливати на кредитоспроможність комерційних банків. Підвищуючи норму обов'язкових резервів, НБУ знижує кредитні можливості комерційних банків і таким способом зменшує надходження грошей у сферу обігу; зниження нормативу збільшує потоки грошей. Зазначений інструмент більш придатний для вирішення не оперативних, а переважно довгострокових завдань грошово-кредитної політики.

Операції на відкритому (фондовому) ринку. Ринок державних цінних паперів виконує дві основні функції: по-перше, функцію обслуговування державного боргу, і по-друге, функцію інструмента монетарної політики. Купуючи цінні папери у суб'єктів національної економіки, держава як би надає їм кредит і таким чином збільшує кількість грошей в обігу, що стимулює економічну активність. Продаж цінних паперів здійснюється центральним банком через державні позики для фізичних або юридичних осіб і це стримує економічну діяльність.

Успішне функціонування ринку державних цінних паперів значною мірою залежить від рівня ліквідності фондових цінностей, які є в обігу. Це досягається завдяки реалізації наступних заходів:

- гарантування високого і стабільного відсотка;

- застосування інструментів, що надають державним цінним паперам антиінфляційний імунітет, тобто індексація, прив'язка емісії до матеріальних цінностей;

- законодавче обмеження верхньої межі державного боргу;

- впровадження податкових пільг для фізичних і юридичних осіб, що інвестують свої фінансові ресурси в державні цінні папери;

- інформаційне забезпечення учасників ринку державних цінних паперів.

Адміністративні методи грошово-кредитної політики.

Емісія грошей – це забезпечення економіки засобами обігу, платежу, нагромадження, а також покриття дефіциту державного бюджету. Помірна емісія сприяє пожвавленню економіки; скорочення грошової емісії гальмує "перегрів" економіки, стримує зростання цін. "Перегрів" економіки – це надмірне фінансування економічного зростання, надлишкове вкладення державних коштів в національну економіку, що загрожує надмірним дефіцитом державного бюджету і інфляцією.

Пряме лімітування кредитів полягає у встановленні верхньої межі кредитної емісії, обмеженні розмірів кредитування в тих або інших царинах. Принцип лімітування, як правило, поєднується з пільговим кредитуванням пріоритетних секторів національної економіки.

Пряме регулювання процентної ставки – це встановлення верхнього або нижнього рівня зміни процентних ставок по кредитах і депозитах комерційних банків. Верхня межа може встановлюватися у випадку спаду виробництва і спрямована на стимулювання економічної активності, нижня межа може встановлюватися в період стрімкого зростання інфляції.

Розрізняють два основні різновиди грошово-кредитної політики. В умовах інфляції проводиться політика "дорогих грошей". Вона спрямована на обмеження обсягу кредитних операцій комерційних банків, тобто скорочення пропозиції грошей. Центральний банк, проводячи таку політику, здійснює наступні дії: продає державні цінні папери на відкритому ринку; збільшує норму обов'язкових резервів; підвищує дисконтну ставку. Якщо ці міри виявляються недостатньо ефективними, він використовує адміністративні обмеження: знижує верхню границю кредитної емісії, скорочує обсяг споживчого кредиту. Політика "дорогих грошей" є основним методом антиінфляційного регулювання.

У період спаду виробництва для стимулювання ділової активності здійснюється політика "дешевих грошей", так звана експансіоністська грошово-кредитна політика. Вона полягає в розширенні масштабів кредитування, ослабленні контролю над приростом грошової маси, збільшенні пропозиції грошей. Для цього центральний банк купує державні цінні папери, знижує резервну норму і зменшує дисконтну ставку. Створюються більш пільгові умови для надання кредитів суб'єктам національної економіки.

Рисунок 1.14 – Фінансова політика в системі національної економіки