2. Час виникнення української мови.

Цікавим питанням є встановлення часу виникнення української мови.Сучасна українська літературна мова склалася про­тягом багатьох століть. Вона виникла як окрема само­стійна мова з властивими їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів.

В епоху родового ладу всі слов'яни говорили однією мовою, що поділялася на племенні діалекти. Цю мову стародавніх слов'ян називають загальнослов'янською.

В певних історичних умовах стародавні слов'яни по­ступово поділились на групи племен, а з відокремленням цих груп почала дробитися їхня колись єдина мова. Схід­на частина слов'ян, староруська народність, утворила першу східнослов'янську державу — Київську Русь і ста­ла творцем і носієм староруської мови. Сучасних східно­слов'янських народів — росіян, українців, білорусів з їх окремими мовами тоді ще не було. З того часу минуло понад тисячу років. З територіаль­них діалектів мови східних слов'ян, в силу певних соці­ально-історичних умов, розвинулись споріднені мови — російська, українська і білоруська. Отже, українська мо­ва утворилася з того ж самого спільного кореня, що й російська і білоруська мови.

Володимир Мономах, Iлларiон Туровський та iншi славнi мужi Київської Русi знання мови пов'язували з культурою й освiтою, прогресом Руської землi. Володимир Мономах у своєму "Поученiї" зазначав: коли щось умiєте робити добре - не забувайте того, а коли не вмiєте, "тому ся учите, яко же бо отец мой, дола сiдя, изумьете язык, в том бо честь єсть от иных земель". Причину необхiдностi вивчення рiдної та iнших мов славетний князь пояснював так: людина народжена для добра, але щоб дiяти добре - вона повинна знати свiт, розрiзняти, що є добро, а що зло. А Ярослав Мудрий уславився на весь свiт тим, що заснував при славетнiй Київськiй Софiї бiблiотеку, де зiбрав численний загiн книжникiв - мудрецiв, лiтописцiв.

Таким чином, наша мовна традиція сягає докняжих часів, а в період Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалось іншими мовами і збагачувало їх.

Настійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писем­ної мови. Живій українській мові не судилося відразу стати пісемною. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення.

Стародавнi українськi лiтописи, численнi iсторичнi джерела, давня українська лiтература донесли до нас слова-символи: звитяга, подвиг, передвижництво, героїзм; мати-Вiтчизна, сповiдь, грiх, добро, доброчиннiсть i багато iнших. Вони вбирають ставлення українцiв до тих явищ, якi закрiпилися в народнiй уявi як символи патрiотизму й моралi, добра i зла. Так постає мовна особистiсть, вихована словами-кристалiзаторами життєвого досвiду народу. Згадаймо також найдавнішу збережену пам'ятку писемності "Слово о полку Ігоревім". Прозвiсником мудрої сили, золотого слова - сили, яка здатна об'єднати людей, їх дiло, емоцiї й розум, поєднати людину з природою, став автор "Слова о полку Iгоревiм". Тут уже зароджуються прекраснi словеснi символи добра i зла, життя i смертi, символи обов'язку, честi, вiрностi.Вид­но, що автор добре знав і книжний, і народний варіанти мови, бо крізь канву старослов'янської виразно проступають елементи живої народної мови.

Мовна символiка, синонiмiчнi ряди, що складалися на грунтi чудових образiв природи, обрядiв, вiрувань, ставали складовими родної мови, узвичаювалися в нiй. Слово поставало вiдбиттям iсторiї, характеру й долi народу, об'єднувало людей, роди й племена в соцiальну, полiтичну, моральну й духовну цiлiснiсть.