Розділ двадцять перший

Про давні місця поселення запорозьких козаків, які утворювали те, що звалося їхньої Січчю

I. Першим їхнім поселенням був Седнів за тридцять верст від річки Канів.

II. Канів, розташований по цей бік Переяслава на другому березі Дніпра.

III. Переволочна.

IV. Хортиця, острів, розташований нижче від вільних порогів на відстані шестисот

п’ятнадцяти верст. Він має дванадцять верст завдовжки і дві з половиною завширшки. З

Одного боку острова тече Дніпро, а з другого — річка Хортиця, що йде з гирла Дніпра.

V. Токоманівка, розташована між Хортицею та давньою Січчю.

72

VI. Микитине. Це містечко розташоване на березі річки навпроти кам’яного муру. Біля цього

містечка є дуже давнє укріплення, збудоване росіянами, коли вони йшли на війну з

кримським ханом.

VII. Давня Січ, розташована на Дніпрі поблизу маленької річки Чортомлик. Ця Січ була

заснована тоді, коли запорозькі козаки були ще під протекцією Польщі. /156/

VIII. Кам’янка, що міститься за тридцять верст вище від Кизи-Кермена на правобережжі

Дніпра. Маленька річка Кам’янка витікає з невеликої річки Інгулець, за десять верст від

Дніпра.

IX. Олешки, розташовані вище від Олександрового Шанця, недалеко від Криму, серед пісків

на березі Дніпра.

X. Нова Січ на річці Підпільній, віддалена на сім верст від давньої Січі.

Розділ двадцять другий

Про те, як громада запорозьких козаків приймала нових козаків, та про їхню назву

До своїх Січей запорозькі козаки ніколи не приймали жінок. Вони боялися, що жінки

відволікатимуть їх від їхніх занять та зменшать їхню войовничість. Тому було ухвалено

закон, який забороняв жінкам ступати на запорозькі землі. Вони також побоювалися, що,

побачивши жінок, вони захочуть вести родинне життя, а це було б для них принизливо.

Закони їхні дещо нагадували статут мальтійських рицарів, а ще більше — вільних лучників,

запроваджених Карлом VII у Франції. Вільні лучники були люди, визначені в усіх парафіях

/157/ королівств, які за першим наказом короля повинні були зібратися у певному місці, щоб

іти на війну, і за цю службу їх було звільнено від будь-яких податків.

Щоб поповнювати свої лави замість загиблих на війні, козаки приймали до себе всіх утікачів,

так що серед них можна було побачити людей з усіх племен та всіх християнських сповідань.

Вони навіть заохочували всіх мандрівників записуватись у козаки. Вони набирали собі

людей у Росії, на Волині, на Поділлі та в інших місцях. Вони потаємно викрадали у

навколишніх місцевостях хлопчиків, приманюючи їх, перевозили до Січі й виховували у

своїх звичаях та згідно зі своїм способом життя.

Оскільки раніше козаки, історію яких ми розповідаємо, мали тільки одне місто з резиденцією

свого гетьмана біля порогів, або водоспадів, Дніпра, вони одержали назву «запорожців», яку

додали до слова «козаки», щоб відрізняти їх від козаків, що мешкають у Малоросії, а також

від їхніх сусідів на Дону, або Танаїсі.

«Поріг» — це слово руське, яке означає водоспад або скелю. Дніпро на відстані п’ятдесяти

льє від гирла перетинають скелі, які нагромаджуються одна на одну і, з’єднуючися між

собою, утворюють посередині річища ніби греблю. Це робить неможливим плавання й

відбирає в України засоби для збагачення від продажу в Константинополі привезених туди

найрізноманітніших товарів, на які вона багата, як жодна інша країна. Деякі з цих скель

доходять до рівня води, інші здіймаються над водою на шість, вісім чи десять стіп. Ця

нерівномірність утворює різноманітні каскади, по яких козаки проходять у своїх човнах, але

73

наражаючися /158/ на велику небезпеку, Налічують тринадцять каскадів, і деякі з них мають

від дванадцяти до п’ятнадцяти стіп, коли рівень води падає. Треба вміти їх пройти, щоб вас

визнали справжнім запорозьким козаком, а потім ще й поплавати по Чорному морю. Тут є

схожість з мальтійськими рицарями, які, щоб їх прийняли до ордену, повинні вміти керувати

кораблем.

Запорозькі козаки живуть у кошах. Проте ні кількість цих кОшів, ані старших над кошами не

є постійна, бо, як ми вже зауважили, вони приймають до себе людей усякого роду, які

залишаються на місці стільки часу, скільки самі захочуть, а якихось списків, де було б

зазначено, скільки є людей, хто виїхав, а хто приїхав, нема, а до того ж чимало людей

мешкає у зимових оселях, досить віддалених від Січі. Там вони ловлять рибу та полюють і

часто повертаються на Січ лише через два роки. Багато інших вибираються у Польщу або на

турецький кордон, щоб красти та грабувати, не питаючи дозволу в своєї старшини. Поміж

цих людей багатьох убивають, інші попадають у полон або гинуть якось інакше.

Коли давні і, якщо можна так висловитися, справжні козаки мали коштовності, дорогий одяг

та гроші готівкою і коли вони хотіли їхати торгувати у Малоросію чи в Польщу, то просили

видати їм пашпорт, підписаний кошовим і скріплений козацькою печаткою. Часто бувало й

так, що вони забирали з собою все своє майно і їхали одружуватися у Малоросію чи у

Польщу, де проводили решту своїх днів. /159/