Питання до іспиту з курсу «історична граматика української мови» (2014 / 2015 н.Р.)

1. Предмет, завдання та значення курсу. Зв’язок історичної граматики з іншими науками.

Історична граматика української мови – мовознавча дисципліна, що вивчає формування та розвиток української мови, ті зміни, що відбувалися в її системі в напрямку до вдосконалення. Ці зміни охоплюють усі мовні рівні, а тому як назва наукової та навчальної дисципліни – назва умовна, оскільки передбачає вивчення не лише граматичної будови української мови, а й її фонетичної системи, словотворчих особливостей, лексичного складу. Основним завдання ІГУМ є виявлення загальних закономірностей та тенденцій становлення фонетичного й граматичного рівнів мовної системи. Значення цього курсу полягає в тому, що він забезпечує повне всебічне розуміння мовних явищ, бо показує її не лише в розвитку, але й у взаємозв’язку в інших споріднених слов’янських і неслов’янських мовах. ІГУМ тісно пов’язана зі старослов’янською мовою (перша літ. мова Київської Русі – неї проголошувалися проповіді, але не розмовляли); писемні пам’ятки, написані старослав.мовою, у яких були допущені помилки переписувачами, дають змогу робити висновки про фонетичні та граматичні особливості староукраїнської мови; з діалектологією (сучасні діалекти часто зберігають ті фонетичні і граматичні явища, які не фіксують пам’ятки); з СУЛМ; з загальним мовознавством; з історією, археологією.

2. Джерела вивчення історії української мови.

Джерелами вивчення історичної граматики є: писемні пам’ятки, вони допомагають хронолізувати певні фонетичні та граматичні явища. Друге джерело – територіальні діалекти. Третє – лексичні запозичення. Четверте – топонімічні назви. П’яте – свідчення споріднених та неспоріднених мов.

3. Пам’ятки письма.

Писемні пам’ятки, які збереглися від найдавніших часів – здебільшого різні книги церковнослужебного, релігійного або християнсько-повчального та юридичного змістів. Оригінали староукраїнських пам’яток 10 ст. не збереглися. У книгах пізніших віків є лише списки договорів руських князів із греками 945, 972р.

Споміж пам’яток 11 ст. вирізняється Остромирово Євангеліє 1056-1057 рр. Воно переписане зі старослов’янського тексту дияконом Григорієм, за походженням киянином, для новгородського посадника Остромира. Це є збірник уривків із Євангеліївських текстів, розміщених в порядку неділь і свят цілого року. У кінці збірника розміщена оригінальна передмова.

До 11 ст. належать також збірники Святослава (1073; 1076). Перший збірник вирізнявся тим, що в ньому були тексти, які стосувалися даних астрології, інформація про тропи і фігури, міру та довжину. Другий збірник містив тексти релігійно-повчального змісту.

Від 12 ст. збереглися низка пам’яток юридичного характеру, різні Євангелія та Слово о полку Ігоревім (1187).

Із пам’яток 13 ст. вирізняється Руська правда (1282). Це найдавніший збірник законів, за яким судили руські князі.

14 ст. – Лаврентіївський список літопису, а також повчання Володимира Мономаха.

15 ст. – українські та українсько-молдавські грамоти, а також Іпатіївський список літопису.

16 ст. – Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр – переклад зі церковно-слов’янської мови на так звану «просту».

17-19 ст. – вирізняються пам’ятками юридичного, художнього та наукового змістів.

4. Система голосних староукраїнської мови в порівнянні з праслов’янською.

СИСТЕМА ГОЛОСНИХ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ передбачала 11 звуків, що розподілялися за рядом і піднесенням. До голосних переднього ряду належали: [i] (и), [е],[ę] (Ѧ), [ь], [іе](Ѣ); до голосних середнього ряду: [ы]; до голосних заднього ряду: [у] (оу) [o], [ǫ] (Ѫ), [ъ] [а]. Голосні [i] (и), [ы], [у] (оу) були голосними високого піднесення; голосні [е],[ę] (Ѧ), [ь], [іе](Ѣ),[o], [ǫ] (Ѫ), [ъ] – середнього піднесення; голосний [а] – низького піднесення. Для староукраїнської мови, на відміну від спільноіндоєвропейської, не характерна довгота та короткість, усі звуки були звуками нормальної довготи. Лише голосні неповного творення [ь], [ъ] залишалися дуже короткими та дифтонг, що позначався літерою Ѣ, зберігав довгу вимову. Усі голосні, крім [ь], [ъ], належали до голосних повного творення. Голосні [ę] (Ѧ),[ǫ] (Ѫ), у вимові мали носовий призвук і кваліфікувалися як носові; решта звуків мали чисту вимову і кваліфікувалися як ротові.