Лекція 4

Тема 4. Господарство та економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя (V - хv ст.)

План

1. Форми землеволодіння та соціально-економічні відносини в епоху середньовіччя.

2. Середньовічні міста. Ремесла. Цехи.

3. Внутрішня і зовнішня торгівля. Фінанси.

4. Економічні погляди каноністів.

1. Форми землеволодіння та соціально-економічні відносини в епоху середньовіччя

Господарство середньовіччя характеризують такі ознаки: панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася в принципі "Немає землі без сеньйора"; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалася на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю на землю й дрібним селянським виробництвом; особиста, земельна, судово-адміністративна й військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма експлуатації залежного селянства; переважання натурального господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми. Розвиток господарства країн Європи епохи середньовіччя пройшов три періоди. У ранньому середньовіччі (V-Х ст.) сформувалися й утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI-XV ст. - період зрілості феодального господарства, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньому середньовіччі (XVI - перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки індустріальної цивілізації.

Виникнення і розвиток феодального господарства у європейських країнах мали універсальні ознаки. Його становлення яскраво простежується на прикладі Франкського королівства. У Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великих сімей (включаючи родичів до третього покоління), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих сімей. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі.

У процесі колонізації Галлії частину земель, переважно імперських, привласнили королі, дружинники, знать. Одночасно зберігалася земельна власність церкви й галло-римського населення, значна частина якого перейшла на службу до франкських королів. Не було відмінено ні рабство, ні колонат. Продовжували діяти норми римського права. Отже, в аграрних відносинах Франкського королівства співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних осіб.

З утвердженням приватновласницьких відносин і зміцненням алоду розпочалося відчуження землі. Посилилися майнове розшарування, розорення дрібних галло-римських і франкських землевласників, концентрація землі. Король зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним особам з германо-галло-римських родин землі із селянами, право на збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося землеволодіння франкської службової знаті.

У VIII-IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Карл Мартелл - фактичний правитель (714-751 pp.) Франкської держави при останніх Меровінгах провів військово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі в спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування - бенефіції - за умови виконання військової служби й васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам. Склалося бенефіціальне - умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації бенефіція.

В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. У IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) - феодальну систему - розвинену форму землеволодіння доби середньовіччя.

Зрілі феодальні відносини (XI-XV ст.) практично в усіх країнах Європи мали класичну форму й майже не відрізнялися. На першому етапі їхнього розвитку (XI-XIII ст.) панували феодальна земельна власність, що склалася в трьох видах - королівська, світська, духовна. Ієрархічна структура землеволодіння обмежувала права окремого феодала на землю. Існувала власність верховна, сеньйоріальна й підпорядкована васальна. Лише із часом ленні володіння стали відчужуватися. Система майорату давала можливість успадковувати землю старшому синові повністю або дві третини її.

Як своєрідна форма землекористування зберігалася громада. Була поширена система відкритих полів, коли після збирання врожаю селяни перетворювали землі на пасовиська. У спільному користуванні були неподільні угіддя (альменда): ліси, луки, річки, озера.

У XII-XIII ст. підвищився правовий статус, розширилися права селян на володіння землею. Громади й окремі сім'ї викуповували такі сеньйоріальні обов'язки, як обмеження в шлюбі, свободу відчуження й успадкування рухомого і нерухомого майна, вихід із землі.

Отже, у Західній Європі у період зрілого феодального господарства зменшилося економічне значення доменіального сеньйоріального господарства й зросла роль селянського. Розширилися майнові та правові можливості селян. Однак ці зміни не свідчили про знищення феодальної експлуатації. Феодали залишалися монопольними власниками землі. Зберігалися земельна рента, елементи особистої залежності селян від землевласника. Діяли баналітети, сеньйоріальний суд, зросли сеньйоріальні повинності, державні податки. Спробам "сеньйоріальної реакції" протидіяли селянські рухи, які об'єктивно сприяли структурним змінам в організації господарства. У країнах на схід від Ельби прогресивні форми перебудови сеньйоріально-селянських відносин почали витіснятися кріпосницькими тенденціями.