Конституція України

ч ення реалізації спільних проектів, соціально-економічних і культурних програм територіальних громад. Таким чином, кошти державного бюджету, що передаються органам місцевого самоврядування у вигляді дотацій і субвенцій, направляються до обласного бюджету для наступного розподілу обласною радою між районними бюджетами і бюджетами міст обласного значення у розмірах, необхідних для формування доходних частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, а також використовуються для фінансування з обласного бюджету спільних проектів територіальних громад. Районні ради в свою чергу, отримав- і ши відповідні кошти із обласного бюджету, розподіляють їх між | сільськими, селищними, міськими (крім міст обласного значення) бюджетами, а також використовують їх для фінансування з районного бюджету спільних проектів територіальних громад.

Оскільки Конституція України не наділяє районні та обласні ради правом створювати свої виконавчі органи, то згідно із ст. 119 Конституції та статтями 17, 18 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» розробка проектів програм соціального-економічного розвитку, проекту обласного, районного бюджету, подання цих документів на затвердження обласним, районним радам, забезпечення їх виконання та звітування про виконання перед радами покладено на обласні і районні місцеві державні адміністрації. Звіт про виконання обласного, районного бюджету подається місцевою державною адміністрацією у двомісячний строк після завершення відповідного бюджетного періоду. Перевірка звіту здійснюється комісією з питань бюджету обласної, районної ради, після чого рада затверджує звіт про виконання або приймає інше рішення з цього приводу.

Частина третя коментованої статті передбачає можливість передачі органам місцевого самоврядування окремих повноважень органів виконавчої влади. Тим самим конституційно визнається наявність у органів місцевого самоврядування двох видів повноважень: власних і делегованих. Підкреслюється, що мова може йти лише про окремі повноваження органів виконавчої влади, тобто їх перелік не повинен переважати власних повноважень органів місцевого самоврядування. Таке делегування може відбуватися виключно на законодавчій основі. На сьогодні перелік повноважень органів виконавчої влади, делегованих органам місцевого самоврядування, міститься у главі 2 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». 720

Розділ XI. Стаття 143

Делегування повноважень органів державної виконавчої влади органам місцевого самоврядування у світовій практиці застосовується з метою економії фінансових і людських ресурсів, створення оптимальної моделі управління регіонами. Така практика не порушує автономію місцевого самоврядування в межах його власних повноважень. Держава гарантує здійснення цих повноважень за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків. Так, відповідно до статей 64–69 Бюджетного кодексу України держава закріплює за бюджетами місцевого самоврядування такі загальнодержавні платежі, як прибутковий податок з громадян, у частині визначеній цим Кодексом; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів і фіксований сільськогосподарський податок у частинах, що зараховуються до відповідного бюджету; податок на промисел; плата за землю, за забруднення навколишнього природного середовища та державне мито у частинах, що зараховуються до відповідного бюджету, та ін.

Крім того, як зазначено у частині третій коментованої статті, для забезпечення виконання делегованих повноважень органами місцевого самоврядування держава може передавати їм відповідні об'єкти державної власності. Згідно із Законом України від 3 березня 1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» майно, що знаходиться в державній власності, може бути передане у комунальну власність територіальних громад безоплатно або шляхом обміну, в тому числі в безоплатне користування або в оренду. Об'єктами передачі можуть бути цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів, нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва, приміщення), інше окреме індивідуально визначене майно підприємств, акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств, житловий фонд та інші об'єкти соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій, у тому числі не завершені будівництвом.

Частина четверта коментованої статті закріплює підконт-рольність органів місцевого самоврядування при здійсненні делегованих повноважень відповідним органам виконавчої влади.

721

Конституція України

Розділ XI. Стаття 144

Порядок контролю за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів виконавчої влади затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. № 339, відповідно до якої контроль покладається на місцеві державні адміністрації та Раду міністрів Автономної Республіки Крим, а у випадках, передбачених законодавством, – на міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, їх територіальні органи. Контроль здійснюється шляхом аналізу актів органів місцевого самоврядування, надання органами місцевого самоврядування інформації про виконання делегованих повноважень, проведення перевірок діяльності виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Порядок, періодичність і строки проведення таких перевірок визначаються керівником органу, що здійснює контроль. За рішенням Кабінету Міністрів України можуть проводитися комплексні перевірки здійснення виконавчими органами сільських, селищних, міських рад делегованих повноважень та заслуховуватися інформація посадових осіб місцевого самоврядування про стан їх виконання.

Стаття 144. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

У коментованій статті йдеться про право органів місцевого самоврядування приймати в межах своїх повноважень та під свою відповідальність рішення. Адже рішення цих органів, як і інші правові акти, прийняті в системі суб'єктів місцевого самоврядування, є важливою нормативною умовою функціонування територіальної громади та органів місцевого самоврядування. Зокрема, це статути територіальних громад, рішення, прийняті на місцевих референдумах, регламенти місцевих рад, рішення рад, розпорядження сільських, селищних, міських голів, рішення виконавчих комітетів місцевих рад, договори про розмежування предметів відання місцевих рад та органів місцевої виконавчої влади тощо. Реалізація права видавати такі муніципальні акти є

своєрідним засобом саморегуляції життєдіяльності територіальної громади, системи органів місцевого самоврядування і прямо передбачена Конституцією України, ч. З ст. 140 якої закріплює, що місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Коментованою статтею визначається тільки статус рішень органів місцевого самоврядування. Право органів місцевого самоврядування видавати нормативно-правові акти є однією з найважливіших гарантій їх діяльності та формою реалізації принципу правової автономії місцевого самоврядування. Вони є основною юридичною формою реалізації завдань і функцій органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Шляхом видання акта орган місцевого самоврядування вирішує те чи інше питання (загальне чи індивідуальне), що виникає в процесі його діяльності, в інтересах реалізації завдань та функцій територіальних громад. Акт може створювати юридичну основу для виникнення, зміни чи припинення адміністративно-правових вщносин або є юридичним фактом, що безпосередньо створює умови для виникнення, зміни чи припинення певних правових відносин.

Закріплення в Конституції норми про правові акти органів місцевого самоврядування обумовлено тим, що вони сприяють формуванню справді демократичної системи правотворчості. Акти органів місцевого самоврядування поряд із Конституцією, законами України, відповідними міжнародно-правовими документами, указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів, актами безпосередньої нормотворчості територіальних громад, актами місцевих органів виконавчої влади є важливим і необхідним елементом правового механізму місцевого самоврядування. Адже за допомогою актів органів місцевого самоврядування встановлюються норми права, які обов'язкові для населення, органів, установ та організацій, що здійснюють діяльність у межах відповідної території. Предметом цих актів можуть бути окремі питання статусу органів та посадових осіб місцевого самоврядування, організаціїїх діяльності, управління комунальною власністю, участі громадян, їх об'єднань у реалізації повноважень місцевого самоврядування тощо.

Органами місцевого самоврядування, про які йдеться в коментованій статті, є: представницькі органи місцевого самовря-

723

Конституція України

Розділ XI. Стаття 144

дування – сільські, селищні, міські, районні в містах, районні, обласні ради, а також виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад. Саме за даними органами місцевого самоврядування відповідно до Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» визнається право приймати нормативні акти у формі рішень.

Так, згідно з частинами 3–4 ст. 140 Конституції, статей 2, 10 та ч. З ст. 24 зазначеного Закону сільські, селищні, міські, районні, обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади і здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України, а за ст. 59 даного Закону рада в межах своїх повноважень приймає нормативні й інші акти у формі рішень. Рішення видається з дотриманням визначених, офіційно встановлених правил (процедур), які передбачають порядок підготовки проекту, його обговорення, експертизи, затвердження тощо. Такі вимоги об'єктивно випливають із ст. 19 Конституції, згідно з якою органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі і в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Отже, рішення органів місцевого самоврядування, прийняті з перевищенням їх повноважень або порушенням встановленої процедури, є незаконними.

За загальним правилом рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, встановлених законом. Рішення ради приймається відкритим (у тому числі поіменним) або таємним голосуванням. Таємне голосування обов'язково проводиться у випадках обрання за пропозицією сільського, селищного, міського голови на посаду й звільнення з посади секретаря ради; прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови у випадках, передбачених Законом України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»; обрання голови районної, обласної, районної в місті ради, заступника голови районної, обласної, районної в місті ради, звільнення їх з посади, прийняття рішення про недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації; внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо голови відповідної місцевої державної адміністрації.

724

Прийняті рішення сільської, селищної, міської ради підписуються сільським, селищним, міським головою, а районної в місті, районної чи обласної ради – головою відповідної ради, у разі їх відсутності – відповідно секретарем сільської, селищної, міської ради, заступником голови районної в місті, районної, обласної ради, а у випадку, коли сесія місцевої ради скликана за пропозицією не менш як однієї третини депутатів від загального складу відповідної ради або голови відповідної місцевої державної адміністрації, – депутатом ради, який за доручення депутатів головував на її засіданні. У той же час чинним законодавством України передбачається, що рішення сільської, селищної, міської ради в п'ятиденний строк з моменту його прийняття може бути зупинено сільським, селищним, міським головою і внесено на повторний розгляд відповідної ради із обґрунтуванням зауважень. Рада зобов'язана у двотижневий строк повторно розглянути рішення. Якщо рада відхилила зауваження сільського, селищного, міського голови і підтвердила попереднє рішення двома третинами депутатів від загального складу ради, воно набирає чинності (ч. 4 ст. 59 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). Також Закон у ст. 50 передбачає, що секретар сільської, селищної, міської ради забезпечує своєчасне доведення рішень ради до виконавців і населення та організує контроль за їх виконанням. Стосовно районної, обласної, районної у місті ради, то їх голови забезпечують обговорення громадянами проектів рішень ради, оприлюднюють рішення ради. Рішення місцевих рад може оприлюднюватися в заснованих ними відповідних засобах масової інформації, а також іншим шляхом. Рішення нормативно-правового характеру набирає чинності з дня його офіційного оприлюднення, якщо в його тексті не визначено інший строк введення цього рішення в дію.

Крім представницьких органів місцевого самоврядування згідно з чинним законодавством правом приймати рішення наділяються й виконавчі комітети сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради. Відповідно до частин 6, 7 ст. 59 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплюється, що рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної в місті ради. У разі незгоди сільського, селищ-

725

Конституція України

Розділ XI. Стаття 144

ного, міського голови (голови районної в місті ради) з рішенням виконавчого комітету ради він може зупинити дію цього рішення своїм розпорядженням і внести це питання на розгляд відповідної ради. Щодо рішень виконавчого комітету ради з питань, які віднесені до власної компетенції виконавчих органів ради, то вони можуть бути скасовані відповідною радою.

Акти органів місцевого самоврядування доводяться до відома населення. На вимогу громадян їм може бути видана копія відповідних актів органів місцевого самоврядування. Рішення органів місцевого самоврядування, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території. Законодавством України передбачається, що місцеві органи виконавчої влади, підприємства, установи та організації, а також громадяни несуть встановлену законом відповідальність перед органами місцевого самоврядування за заподіяну місцевому самоврядуванню шкоду їх діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийнятих у межах наданих їм повноважень (ст. 73 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно з частиною 2 коментованої статті рішення органів місцевого самоврядування можуть зупинятися з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України з одночасним зверненнями до суду. Тобто дана норма передбачає такий захід негативної оцінки акта органу місцевого самоврядування, як зупинення його дії. Одночасно положення даної норми означають те, що за Конституцією жоден орган або посадова особа, окрім суду, не наділяються правом вирішувати остаточну долю актів органів місцевого самоврядування. При цьому слід виходити з презумпції законності рішень органів місцевого самоврядування. Лише суд може прийняти рішення про незаконність акта органу місцевого самоврядування (ч. 10 ст. 59 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»), що у свою чергу потенційно може стати приводом для його скасування.

Скасування за своєю суттю є негативною оцінкою діяльності органу місцевого самоврядування, який прийняв акт. Передбаче-

726

не коментованою статтею «зупинення» дії та можливе скасування незаконних актів є однією з санкцій конституційної відповідальності: в даному разі наявна негативна публічно-правова оцінка діяльності тих органів, які видали незаконний акт, та несприятливих наслідків для них. Так, систематичне зупинення і викликане ним скасування актів того чи іншого органу дозволить поставити питання про неналежне виконання органом своїх обов'язків. Саме ці дві ознаки (негативна оцінка діяння та несприятливі наслідки для суб'єкта) мають стати основним критерієм для віднесення тієї чи іншої міри до санкцій юридичної, в тому числі конституційної, відповідальності, причому несприятливі наслідки в даному разі мають розширювальне тлумачення. Скасування акта передбачає жорсткий, категоричний імператив і позбавляє акт його юридичної сили. Воно може усувати всі правові наслідки дії такого акта з моменту його прийняття. Тому слід зазначити, що передбачене коментованою нормою зупинення і можливе скасування – близькі, але не тотожні міри відповідальності. Зупинення дії рішення – це також обмежена в часі відміна, тобто така міра, яка не вирішує остаточно долю акта і не анулює його дію в попередній період.

Звертає на увагу й те, що Конституція не визначає, хто саме може зупинити рішення органу місцевого самоврядування, а також наслідки визнання або невизнання рішення незаконним тощо. Вирішення цих питань коментована стаття відсилає зробити в законі. Наприклад, у п. 1 ч. 1 ст. 78 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» є лише побіжне посилання на вимоги компетентних органів про приведення рішень органів місцевого самоврядування у відповідність із законом.

Аналіз чинного законодавства дозволяє достатньо розширено тлумачити поняття «компетентні органи» в контексті відносин щодо зупинення рішень органів місцевого самоврядування. Так, згідно зі ст. 15 Закону України від 23 грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноважений має право вносити подання до органів місцевого самоврядування для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина. У свою чергу за статтями 5, 8 Закону України від 4 квітня 1995 р. «Про комітети Верховної Ради України» (із наступними змінами) встановлюється, що комітети Верховної Ради України

727

Конституція України

Розділ XI. Стаття 145

_і

здійснюють контроль за відповідністю підзаконних актів Конституції та законам України, їх рекомендації підлягають обов'язковому розгляду органами місцевого самоврядування. Також згідно зі ст. 19 Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» нагляд за відповідністю актів органів місцевого самоврядування вимогам Конституції та чинним законам здійснює прокуратура. Прокурор має право вносити протест на рішення місцевих рад про скасування акта або приведення його у відповідність із законом. Дані повноваження зберігаються за прокуратурою, виходячи з п. 9 розділу XV Конституції (див. коментар), тільки до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів. Слід також мати на увазі, що відповідно до п. 1 ст. 119 Конституції виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади, законності і правопорядку додержання прав і свобод громадян на відповідній території забезпечують місцеві державні адміністрації (див. коментар до ст. 119). Аналогічні положення можна знайти й у ст. 25 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації». Це дозволяє вважати, що з часом функцією щодо зупинення дії актів органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду потенційно наділятимуться місцеві державні адміністрації.

Стаття 145. Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.

Коментована стаття закріплює такий вид гарантій місцевого самоврядування в Україні, як право на судовий захист своїх прав та інтересів. Конституційне закріплення гарантій прав місцевого самоврядування є важливою умовою його становлення та ефективного функціонування. Порушення прав місцевого самоврядування зачіпають інтереси не тільки органів та посадових осіб місцевого самоврядування, але й передусім усіх жителів – членів відповідних територіальних громад. Охорона, захист, припинення порушень та поновлення порушених прав місцевого самоврядування може здійснюватися за допомогою багатьох за-

728

собів правового захисту, однак центральне місце в системі правових гарантій місцевого самоврядування посідає судовий захист. Звертатися до суду за захистом своїх прав у галузі місцевого самоврядування можуть громадяни, органи та посадові особи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, якщо їх діяльність пов'язана з вирішенням питань місцевого значення. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, в тому числі в галузі місцевого самоврядування. Суди фактично встановлюють відповідно до Конституції і законів України правові межі муніципальної діяльності. Треба також додати, що і спори між органами державної влади та місцевого самоврядування також вирішуються в судовому порядку.

Передбачене коментованою статтею право органів місцевого самоврядування на захист своїх прав у суді є важливим засобом виконання їх рішень, які відповідно до ст. 144 Конституції є обов'язковими на відповідній території, якщо вони прийняті в межах, визначених законом (див. коментар до ст. 144). Це пояснюється тим, що невиконання або неналежне виконання законних рішень органів місцевого самоврядування з боку органів та посадових осіб державної влади, інших органів та посадових осіб місцевого самоврядування, громадян, підприємств, установ, організацій є порушенням прав і свобод у сфері місцевого самоврядування. Чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність тих суб'єктів, які порушують права місцевого самоврядування. Так, виходячи з норм Конституції, конституційно-правову відповідальність несе держава, коли вона не виконує офіційно взятих на себе зобов'язань, якщо внаслідок цього було завдано шкоду будь-кому. Передусім все це стосується діяльності по захисту прав і свобод людини і громадянина. Такий висновок корелює із ст. З Конституції України, в якій закріплено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина (в тому числі – і права на місцеве самоврядування) є головним обов'язком держави (див. коментар до ст. 3). Тому невиконання покладених на себе державою обов'язків у цій галузі має тягти за собою її конституційно-правову відповідальність. Також згідно із ст. 56 Конституції кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Держава відповідає також за рішення судів, які прийняті з порушенням законів та

729

Конституція України

Розділ XI. Стаття 145

завдали шкоди громадянам. У руслі цього підходу п. З ст. 73 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлює, що місцеві органи виконавчої влади, підприємства, установи та організації, а також громадяни несуть встановлену законом відповідальність перед органами місцевого самоврядування за заподіяну місцевому самоврядуванню шкоду їх діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийнятих у межах наданих їм повноважень. Крім того, відповідно до чинного законодавства передбачається, що органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 71 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). Процедура звернення до суду посадових осіб місцевого самоврядування, окремих громадян встановлюється у відповідних процесуальних кодексах (Цивільному процесуальному, Господарському процесуальному та Кримінально-процесуальному кодексах України). Цими ж кодексами регламентується і процедура захисту прав та охоронюваних законом інтересів місцевого самоврядування.

Слід зазначити, що судовий захист прав місцевого самоврядування здійснюють всі органи судової влади – Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

При цьому захист прав місцевого самоврядування Конституційним Судом України може здійснюватися прямо і опосередковано. На підставі ч. 1 ст. 41 Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» органи місцевого самоврядування можуть безпосередньо направити до цього органу конституційне подання з питань дачі висновків у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Якщо ж орган місцевого самоврядування вважає, що прийнятий закон чи інший акт Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів України, правовий акт Верховної Ради Автономної Республіки Крим, що стосується прав місцевого самоврядування, не відповідає Конституції України, реалізувати своє право на захист у Конституційному Суді він може опосередковано через інші суб'єкти права на конституційне подання, які можуть звернутися в 730

орган конституційної юрисдикції в інтересах відповідної територіальної громади чи органів місцевого самоврядування.

При розгляді справи у кримінальному процесі питання щодо захисту прав та законних інтересів місцевого самоврядування виникають переважно у випадках, коли: орган місцевого самоврядування або його посадова особа бере участь у процесі як цивільний позивач, оскільки раніше при вчиненні злочину були порушені права місцевого самоврядування; посадова особа місцевого самоврядування виступає у процесі як потерпший, оскільки раніше ця особа зазнала майнової, фізичної або моральної шкоди від особи, в діяннях якої є ознаки злочину, а вчинене діяння може бути пов'язано із виконанням цією особою службових обов'язків; посадова особа органу місцевого самоврядування виступає в процесі як обвинувачений (підсудний).

На відміну від господарського процесу, в якому здебільшого сторонами є суб'єкти підприємницької діяльності, в цивільному процесі сторонами можуть виступати будь-які фізичні та юридичні особи. Так, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, прокурор, а також фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав і свобод інших осіб у випадках, передбачених законом. Зокрема, органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі в справі або вступати в справу за своєю ініціативою для надання висновків з метою здійснення покладених на них обов'язків. Особливістю захисту прав місцевого самоврядування в цивільному процесі є те, що такі права та охоронювані законом інтереси можуть захищатись у порядку провадження по спорах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Серед справ, які виникають з адміністративно-правових відносин та пов'язані з порушенням прав місцевого самоврядування, Цивільним процесуальним кодексом передбачені такі: скарги на неправильності у списках виборців та у списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; скарги на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і сільських, селищних, міських голів і заяви про скасування рішень виборчої комісії; скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності; справи про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому страхуванню.

731

Конституція України

Розділ XI. Стаття 146

Важливу роль у захисті прав та інтересів місцевого самоврядування відіграють господарські суди.

З часом провідну роль у захисті прав та законних інтересів місцевого самоврядування має відігравати адміністративне судочинство. Судами, які його здійснюватимуть, є адміністративні суди. їх система визначена Законом України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України». Закон закріплює, що місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції).

Стаття 146. Інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом.

За Конституцією в Україні визнається місцеве самоврядування, яке виступає як важливий елемент конституційного ладу, форма здійснення народовладдя та фундаментальне право людини і громадянина на самостійне вирішення питань місцевого значення. Визначаючи концептуальні засади функціонування місцевого самоврядування в Україні (поняття, систему суб'єктів, форми здійснення, матеріальну і фінансову основи), решту питань організації місцевого самоврядування Конституція залишає для врегулювання окремими законами. Адже Конституція як акт тривалої дії не може врахувати різноманітні аспекти функціонування територіальних громад у процесі становлення місцевого самоврядування в Україні. Слід мати на увазі, що держава за допомогою правових заходів, у тому числі шляхом прийняття законів, лише впорядковує, зовнішньо оформлює самоврядну активність територіальних громад, не встановлюючи її. Законами регламентуються лише основи, відправні засади організації та діяльності місцевого самоврядування. Тим самим підтверджується, що місцеве самоврядування є явищем громадського, а не державного життя. Визнаючи та гарантуючи дане право, держава дає можливість самостійно розвиватися територіальним громадам, у той же час підкріплюючи та захищаючи муніципальну діяльність.

Одночасно стаття, що коментується, втілюючи положення ч. 2 ст. 19 Конституції України, встановлює суворі рамки діяльності органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб – вони 732

діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Це так званий дозвільний тип правового регулювання, який полягає у чіткому законодавчому визначенні їх компетенції, забороні виходити за рамки, встановлені нормативно-правовими актами («дозволено тільки те, що прямо передбачено законом»). Такий тип правового регулювання сприяє встановленню верховенства права, запобігає свавільній, непідконтрольній та незаконній діяльності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, створює атмосферу суворого та беззаперечного додержання Конституції та законів України як неодмінну ознаку режиму законності. Так, згідно із ст. 92 Конституції виключно законами встановлюються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод (п. 1), територіальний устрій України (п. 13), засади місцевого самоврядування (п. 15), статус столиці України, спеціальний статус інших міст (п. 16), організація і порядок проведення виборів і референдумів (п. 20); ч. З ст. 133 закріплює, що міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України; ч. 2 ст. 140 зазначає, що особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України; ч. З ст. 141 визначає, що статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом.

Норми, які містяться у даній статті, є нормами-орієнтирами, які спрямовані на пошук оптимальних варіантів законодавчого регулювання питань місцевого самоврядування в Україні, визначають як систему обов'язкових законів України, які регулюють суспільні відносини в сфері місцевого самоврядування, так і обумовлених динамікою сучасного муніципального життя потенційно необхідних законодавчих актів, робота над підготовкою яких триватиме у майбутньому.

Аналіз чинних законодавчих актів, що визначають інститут місцевого самоврядування, дає можливість виділити декілька їх груп. Так, основним законодавчим актом після прийняття Конституції України у створенні правових основ місцевого самоврядування став Закон від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні». Цей Закон включає класичні елементи конституційно-правового регулювання: закріплює статус суб'єктів системи місцевого самоврядування, сферу їх компетенції – влас-

733

Конституція України

ної та делегованої; гарантії реалізації й захисту місцевого самоврядування; юридичну відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Самостійну групу складають ті, що регламентують окремі питання місцевого самоврядування. До їх переліку належать, наприклад, закони «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 p., «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» 1998 p., «Про столицю України – місто-герой Київ» 1999 p., «Про органи самоорганізації населення» 2001 p., «Про службу в органах місцевого самоврядування» 2001 p., «Про статус депутатів місцевих рад» 2002 р. тощо. Важливу роль у регулюванні місцевого самоврядування відіграють закони, присвячені економічним питанням, зокрема, Бюджетний кодекс, закони України «Про плату за землю» 1996 p., «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» 1998 p., «Про іпотеку» 2003 р. тощо.

Враховуючи, що Конституція України виокремлює правовий статус Автономної Республіки Крим (розділ X) та особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополя, можна вести мову про розмежування дії законів залежно від сфери їх поширення. Так, місцеве самоврядування в Автономній Республіці Крим регулюється, окрім законодавства України, ще й Конституцією та нормативно-правовим актами Автономної Республіки Крим, які, у свою чергу, не можуть суперечити відповідно Конституції України та чинному законодавству України.

У частині 2 ст. 140 Конституції України зазначено, що особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України. Але, якщо Верховна Рада України прийняла Закон України від 15 січня 1999 р. «Про столицю України – місто-герой Київ», яким закріпила спеціальний статус та особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в місті відповідно до Конституції, то робота над підготовкою закону «Про статус міста Севастополя» ще триває.

Сьогодні в Україні нараховується майже сімсот законів, так чи інакше пов'язаних із сферою місцевого самоврядування. У його законодавчому забезпеченні залишається ще багато прогалин, недосконалих, суперечливих норм. До законів, які необхідно підготувати та прийняти, належать закони «Про територіальні громади в Україні», «Про комунальну власність», «Про адміністративно-територіальний устрій України» та ін.

734

Розділ XII Конституційний Суд України

Стаття 147. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Коментована стаття закріплює основи конституційного статусу Конституційного Суду України.

Перша частина статті містить визначення Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. За змістом цього визначення можна стверджувати, що в Україні прийнято європейську (австрійську, кельзеніанську, централізовану) модель судового конституційного контролю. Такий висновок випливає також з аналізу Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України».

На відміну від американської (дифузивної, децентралізованої) моделі, за умов якої конституційний контроль здійснюється практично усіма судами загальної юрисдикції або тільки найвищим судом загальної юрисдикції, в Україні відповідна функція, по суті, централізовано реалізується спеціалізованим судовим органом, не включеним до системи судів загальної юрисдикції. Вперше подібний орган – конституційний суд – був утворений в 1925 р. на європейському континенті в Австрії, а його теоретично обґрунтував видатний вчений Ганс Кельзен. Цим і пояснюють-

735

Конституція України

Розділ XII. Стаття 147

ся наведені назви відповідної моделі судового конституційного контролю.

Визначення Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції означає, що в Україні відсутня система судів конституційної юрисдикції. Зазначене характеризує всі без винятку країни з унітарною формою державного устрою, де прийнято австрійську модель судового конституційного контролю. Певний виняток становлять окремі федеративні держави, де конституційні суди створені як на рівні федерації, так і на рівні усіх або окремих суб'єктів (Росія, ФРН).

Централізованість, організаційна єдність, односуб'єктність конституційної юрисдикції за умов унітарної держави пояснюється змістом і характером функції конституційного контролю, здійснюваної Конституційним Судом України. За Конституцією України об'єктами такого контролю є в першу чергу правові акти вищих органів держави, уповноважених здійснювати нор-мотворчість, – Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України. Частина з цих актів має універсальну природу, тобто вони діють у просторі в межах усієї держави.

Створення «місцевих» конституційних судів могло б призвести до дезінтеграції національної правової системи, до деформації міжнародно-правових відносин нашої держави і, нарешті, до партикуляризації практики конституціоналізму. Не дивно, що вищезгадана організаційна єдність чи односуб'єктність конституційної юрисдикції є загальним правилом для країн, де прийнято австрійську модель судового конституційного контролю.

Односуб'єктність конституційної юрисдикції зумовлена соціальним призначенням і природою функції судового конституційного контролю. Реалізація цієї функції об'єктивно може призвести до певних дій безпосередньо політичного характеру: внесення Верховною Радою України чи Президентом України змін до їх актів, окремі положення яких визнані неконституційними, зміни у правозастосуванні офіційно протлумачених положень Конституції України, ненадання Верховною Радою України згоди на обов'язковість міжнародних договорів тощо.

Наявність політичних наслідків здійснюваної Конституційним Судом України функції не означає, що він є учасником прямого політичного процесу. Учасниками цього процесу об'єктивно можуть бути лише вищі органи держави, функціонально поєднані із 736

законодавчою і виконавчою владою, – Верховна Рада України, Президент України і Кабінет Міністрів України. Конституційний Суд України нерідко бере участь у вирішенні компетенційних спорів, які є юридичними за зовнішніми ознаками і політичними за характером. Однак вирішувати ці спори він покликаний на основі Конституції України і виключно правовими засобами.

Згідно з визначенням Конституційного Суду України, що містить перша частина коментованої статті, він є єдиним органом конституційної юрисдикції. Тим самим на конституційному рівні уникнуто вживання терміна «суд конституційної юрисдикції». Це, зокрема, відобразило наявність різних підходів до питання місця і ролі відповідного органу в державному механізмі, які виявилися у процесі розробки і прийняття чинної Конституції України.

Проте сьогодні загальноприйнятою є характеристика Конституційного Суду України як судового органу (органу судової влади). Більше того, Конституцією України він певною мірою поєднаний із судами загальної юрисдикції. Такий висновок можна зробити з того, що за змістом конституційної норми судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Свідченням на користь наведеного висновку є й те, що на суддів Конституційного Суду України поширюються ті ж самі гарантії незалежності і недоторканності, а також підстави щодо звільнення з посади і вимоги щодо несумісності, які передбачені для суддів судів загальної юрисдикції. Але чи не найсуттєвішим у визначенні Конституційного Суду України як судового органу є те, що основні принципи його діяльності збігаються або можуть бути порівняні із засадами судочинства, здійснюваного судами загальної юрисдикції.

З іншого боку, між Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції не існує відносин субординації. Він не є наглядовою, касаційною чи апеляційною інстанцією щодо цих судів. Відповідні відносини можна визначити як координаційні. При цьому статус Конституційного Суду України відмінний від статусу судів загальної юрисдикції, включно найвищого судового органу в системі цих судів – Верховного Суду України. Відмінність полягає не тільки у змісті відповідних статусів, а й у їх рівнях.

Конституційний Суд України є одним з вищих органів держави і має статус конституційного органу державної влади (у вузькому значенні цього поняття). Основний зміст його статусу визначений саме в Конституції України, причому в окремому,

737

Конституція України

Розділ XII. Стаття 147

відповідно поіменованому її розділі. У такий же спосіб визначений статус інших вищих органів держави – Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України. До того ж статус Конституційного Суду України деталізовано у спеціальному, так званому статусному законі – Законі України «Про Конституційний Суд України».

Згідно з визначенням, що містить перша частина коментованої статті, Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції. Основний зміст поняття конституційної юрисдикції викладено в другій частині цієї статті.

Зміст цього поняття характеризує функція конституційного контролю, здійснювана Конституційним Судом України. Формою (формами) реалізації такої функції є конституційне судочинство. Термін «конституційний контроль» має різні значення, а вчинення відповідних дій іноді відносять до повноважень різних державних органів (звичайно – до різних вищих органів держави).

Феномен конституційного контролю концептуально не сприймався за радянських часів, адже тоді було задеклароване верховенство «найвищого органу державної влади» – Верховної Ради. Передбачений ст. 108 Конституції (Основного Закону) Української РСР 1978 р. «контроль за додержанням Конституції» був зведений до розгляду Президією Верховної Ради УРСР питань виконання усіма іншими органами союзної республіки (окрім самої Верховної Ради) так званих конституційних вимог. Однак Президія Верховної Ради УРСР не була уповноважена скасовувати на підставі неконституційності акти «підконтрольних» органів.

У світовому вимірі, починаючи з другої половини XX ст., саме судовий конституційний контроль почали, по суті, ототожнювати із загальним поняттям конституційного контролю. Такий контроль, як зазначалось, є функцією загальних або спеціалізованих судів, яка за умов нашої держави здійснюється Конституційним Судом України. Конкретний зміст цього контролю в першу чергу полягає в застосуванні спеціальної процедури (конституційного судочинства) при вирішенні питань відповідності Конституції України (консти-туційності) законів та певного кола інших правових актів. Юридичними наслідками визнання неконституційними законів та інших правових актів чи їх окремих положень є втрата ними чинності.

Природа судового конституційного контролю відображена в завданні і в основних принципах діяльності єдиного органу кон-

738

ституційної юрисдикції, закріплених у Законі України «Про Конституційний Суд України». Так, завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України (ст. 2), а його діяльність ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень (ст. 4).

Повноваження Конституційного Суду України перевіряти і оцінювати відповідність Конституції України законів та інших правових актів мають так званий «титульний» характер, вони засвідчують його головне призначення. Тому ці повноваження встановлені не тільки ст. 150 Конституції України, яка містить відповідний перелік, а й більш загальною за змістом ст. 147, де, як зазначалось, визначено основи конституційного статусу Конституційного Суду України. Контрольний характер мають також повноваження Конституційного Суду України, зафіксовані в низці інших положень Конституції України. Сюди віднесений п. 28 ч. 1 ст. 85, яким передбачене дострокове припинення Верховною Радою України повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення представницьким органом територіальної автономії, Конституції України або законів України. Конституційний Суд України здійснюватиме контроль, якщо відповідно до ч. 6 ст. 111 і ч. 2 ст. 151 Конституції України надаватиме Верховній Раді України висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Контроль буде здійснюватися і тоді, коли згідно зч. 1 ст. 151 Конституції України надаватимуться висновки про консти-туційність чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. В останньому випадку конституційний контроль об'єктивно матиме попередній (превентивний, прелімінарний, допарламентський) характер. Попереднім є і контроль за змістом ст. 159 Конституції України, яка передбачає розгляд Верховною Радою України законопроекту про внесення змін до Конституції України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо його відповідності певним конституційним вимо-

739

Конституція України

Розділ XII. Стаття 148

гам. Такий характер цього контролю визнаний, зокрема, в Рішенні Конституційного Суду України від 9 червня 1998 р. у справі щодо внесення змін до Конституції України.

Проте конституційний контроль здійснюється також у процесі і за наслідками офіційного тлумачення Конституції України і законів. Відповідні повноваження Конституційного Суду України передбачені ч. 2 ст. 147 і ст. 150 Конституції України. Здійснюючи тлумачення Основного Закону, Конституційний Суд України тим самим вчиняє своєрідну превенцію, профілактику: його акти тлумачення (інтерпретаційні акти) мають захистити Конституцію України від порушень як тими, хто відповідно звертається до нього, так й іншими суб'єктами права. Однак таке убезпечення має не тільки превентивне значення. Офіційно тлумачучи Конституцію України, Конституційний Суд України роз'яснює зміст його окремих положень і тим самим виконує завдання гарантувати верховенство Конституції України.

Це ж саме завдання виконує Конституційний Суд України, здійснюючи офіційне тлумачення законів. Така його діяльність є за природою конституційним контролем вже через те, що згідно зі ст. 95 Закону України «Про Конституційний Суд України» в разі, якщо при тлумаченні конкретного закону буде встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності відповідного закону. По суті здійснення офіційного тлумачення законів завжди співвіднесене і навіть прямо залежить від одночасного вирішення питань про їх відповідність Конституції України.

Виходячи з аналізу повноважень Конституційного Суду України, його можна визначити як орган судового конституційного контролю, або судовий орган конституційного контролю. Знаменно, що єдиний орган конституційної юрисдикції майже відразу відповідно самовизначився: в Рішенні Конституційного Суду України від 24 грудня 1997 р. у справі щодо призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій він названий «органом конституційного контролю».

Стаття 148. Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.

740

Президент України, Верховна Рада України та зізд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Суддя Конституційного Суду України призначається на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

Коментована стаття присвячена кількісному складу Конституційного Суду, порядку формування Конституційного Суду, вимогам до конституційних суддів, строку їх повноважень, порядку обрання Голови Конституційного Суду України.

Прийняття Конституції України від 28 червня 1996 p., а також Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» стало важливим етапом на шляху створення органу конституційної юрисдикції в Україні: визначено порядок його формування, організації і діяльності, процедуру розгляду ним справ. 18 жовтня 1996 р. призначені на той час судді склали у Верховній Раді України присягу, утворивши дієздатний орган конституційної

юрисдикції.

Статтею 148 чинної Конституції України визначено кількісний склад Конституційного Суду України, суб'єктів його формування, строки повноважень та вимоги до суддів Конституційного Суду України, а також порядок обрання Голови Конституційного Суду України, строк його повноважень.

Відповідно до ч. 1 статті, що коментується, Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.

Зміни кількісного складу Конституційного Суду України обумовлені необхідністю збалансованого врахування інтересів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Формування Конституційного Суду України за участю всіх гілок влади є паритетним, забезпечує справжню його незалежність і виконання ним ролі арбітра у вирішенні питань щодо конституційності актів органів

741

Конституція України

Розділ XII. Стаття 148

влади. Участь у процедурі формування органу конституційної юрисдикції не однієї-двох, а всіх гілок влади найповніше враховує вимоги принципу поділу влади. Подібний порядок формування суду діє в Болгарії, Грузії, Іспанії, Італії, Південній Кореї, Мадагаскарі, Молдові, Монголії та деяких інших країнах.

Якщо звернутися до світового досвіду, то можна знайти різні варіанти вирішення питання щодо кількості суддів. Кількість суддів конституційних судів (рад) у країнах Західної Європи становить від дев'яти до шістнадцяти (Франція – дев'ять, Греція, Бельгія, Іспанія – дванадцять, Португалія – тринадцять, Італія – п'ятнадцять, ФРН – шістнадцять). У більшості країн СНД і Балтії кількість суддів конституційних судів варіюється від п'яти до дев'ятнадцяти (Естонія – п'ять, Молдова – шість, Латвія, Узбекистан, Таджикистан – сім, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Киргизстан, Литва – дев'ять, Білорусь – дванадцять, Росія – дев'ятнадцять). Це обумовлено особливістю завдань, які стоять перед конституційними судами, а також намаганням забезпечити у складі суду баланс суддів різних професійних і життєвих спрямувань та переконань.

Конституційний Суд України не має палат і здійснює свою діяльність як єдиний орган за процедурою пленарних засідань та засідань, на яких розглядаються всі питання, що потребують вирішення Конституційним Судом України, крім тих, що вирішуються на його пленарних засіданнях. Він повноважний розглядати справи по суті на своїх пленарних засіданнях за наявності не менше дванадцяти суддів Конституційного Суду України. Для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними поданнями та конституційними зверненнями у складі Конституційного Суду України утворюються колегії суддів. У разі прийняття колегією суддів Конституційного Суду України процесуальної ухвали про відмову у відкритті провадження у справі відповідні матеріали розглядаються на засіданні Конституційного Суду України, який вирішує питання щодо відкриття провадження у справі. Засідання Конституційного Суду України є повноважним, якщо на ньому присутні не менше одинадцяти суддів.

Слід наголосити на такій особливості організаційної структури окремих конституційних судів (Австрії, Туреччини, Швейцарії), як наявність інституту запасного судді, який не має ана-742

логів у конституційних судах інших держав, хоча це, на нашу думку, є явищем позитивним.

Свої особливості має організація конституційного судочинства у Молдові, Швеції – наявність суддів-асистентів, які допомагають суддям у здійсненні їх функцій. Іншою вартою наслідування особливістю організації Верховного адміністративного суду Швеції є можливість для відставного судці за певних обставин бути суддею ad hoc.

Формування єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні здійснюється шляхом призначення до його складу суддів Верховною Радою України, Президентом України та з'їздом суддів України. Кожен із зазначених суб'єктів формування Конституційного Суду України призначає по шість суддів.

Принцип призначення значно краще забезпечує професіоналізм судової діяльності, ніж виборність, оскільки виборці не дуже розуміються на професійних критеріях, які характеризують кандидата. Саме тому Конституційний Суд України формується шляхом процедури призначення.

Законом України «Про Конституційний Суд України» врегульовано порядок призначення суддів усіма суб'єктами формування Конституційного Суду України. Так, призначаючи суддів, Президент України проводить консультації з Прем'єр-міністром України та Міністром юстиції України щодо кандидатур на посади суддів. Про призначення особи на посаду судді Конституційного Суду України Президент України видає указ, скріплений підписами Прем'єр-міністра України та Міністра юстиції України.

Верховна Рада України відповідно до зазначеного Закону призначає суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів вносить Голова Верховної Ради України. Може вносити пропозиції з цього питання також не менш як одна чверть народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Щодо кожної кандидатури на посаду судді відповідний комітет Верховної Ради України подає

• парламенту свої висновки. Призначеними на посади суддіввважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини від конституційного складу Верховної Ради України. За результатами голосування оформ-

^: ляється постанова Верховної Ради України про призначення

суддів Конституційного Суду України.

743

Конституція України

З 'їзд суддів України за пропозицією делегатів з'їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з'їзду визначає кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення в бюлетені для таємного голосування. Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається кандидат, який в результаті таємного голосування одержав більшість голосів від числа обраних делегатів з'їзду суддів України. За результатами голосування головуючим і секретарем з'їзду підписуються рішення з'їзду суддів України про призначення суддів Конституційного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України в місячний строк після припинення повноважень суддів Конституційного Суду України, які ними були призначені, призначають у межах своїх повноважень інших осіб на вакантні посади. Що стосується з'їзду суддів України, то призначення на вакантні посади в межах своїх повноважень ним здійснюється у тримісячний строк.

На жаль, залишилися не врегульованими в законодавстві питання формування Конституційного Суду України у випадках недотримання Президентом України, Верховною Радою України чи з'їздом суддів України передбачених Законом «Про Конституційний Суд України» строків призначення суддів, у тому числі в разі припинення повноважень судді. Якщо суддів не призначено, діяльність Конституційного Суду України може бути припинено до призначення необхідної кількості нових суддів.

Зважаючи на особливий статус Конституційного Суду України та його місце в механізмі державної влади, Основним Законом значно підвищено вимоги до кандидатів на посади суддів. Статус судді Конституційного Суду України визначається Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» та Законом України «Про статус суддів». Суддею Конституційного Суду України може бути лише громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років.

Вимога щодо українського громадянства є цілком закономірною для майбутнього представника вищого судового органу, який присягає чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, брати участь у

744