2.2 Світові і регіональні домовленості про роззброєнні і нерозповсюдження

Роззброєння – давня мрія прогресивних умів людства. По Другій Першої світової ця ідея проявилася у багатьох універсальних і регіональних міжнародно-правових актах. Деякі міжнародні правознавці навіть схильні до виділення концепції роззброєння як незалежного принципу міжнародного права. У цьому треба сказати, що, навіть цю концепцію може бути принципом, він являтимепринцип-идею ніж норму позитивного права.

Статут ООН уповноважив Генеральну Асамблею «розглядати загальні принципи співробітництва у справі підтримки міжнародного світу та безпеки, зокрема принципи, що визначають роззброєння і регулювання озброєнь» (ст. 11). На Рада безпеки покладено відповідальність за формулювання «планів створення регулювання озброєнь» (ст. 26). [7 ]

Принципова основа роззброєння проявилася у низці резолюцій Генеральної асамблеї, соціальній та договорах та інших міжнародних актах. Першої була Резолюція Асамблеї 1959 р., стосувалася загального і сповненого роззброєння як кінцевої мети. Ця резолюція був ініційований СРСР. Іншим прикладом декларованою прихильності країн до загального роззброєння служить схвалене Асамблеєю спільну заяву урядів СРСР та 1962 р., яка передбачає загальне роззброєння у вигляді наступних заходів:

- розпуск Збройних Сил, ліквідація військових установ й озброєнь;

- знищення і припинення виробництва зброї масового нищення і засобів у його доставки;

- скасування органів військового керівництва та припинення військового навчання;

- припинення витрати коштів у воєнних цілей. [17 , 33]

На жаль ні Резолюція ні спільну заяву урядів не знайшли реалізації через військово-політичних амбіцій країнах за умов набирає міць Холодної війни. Нереальність повного роззброєння стало очевидним вже у 1960-і роки. Держави потребували Збройні сили задля забезпечення власній безпеці та інтенсивно озброювалися. До 80-х років піка досягла гонка озброєнь між навіть СРСР, тоді як сумарні витрати світових держав склали 900 мільярдів доларів у рік.

З огляду на неможливість повного роззброєння, на чільне місце постало питання про взаємне скорочення над озброєннями й нерозповсюдження стратегічної зброї масового знищення.

Починаючи з 1961 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила низку резолюцій, що забороняють застосування ядерної зброї та боєприпасів інших видів зброї масового знищення. Також було укладено ряд угод між СРСР та – Угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерних війн 1971 р., Угоду про запобігання ядерної війни 1973 р. та інших. [18 , 87]

Важливою віхою був висновок в 1963 р. Московського договору заборону випробувань ядерної зброї у атмосфері, осіб у космічному просторі й під водою, у якому бере участь більшість держав. Готується повну заборону випробувань, що дуже важлива з погляду запобігання вдосконалення ядерного озброєння.

З 1968 р. діє договору про нерозповсюдження ядерних озброєнь, якого підключилося більшість країн світу. Договір зобов'язує ядерних держав не продавати ядерну зброю інших країнах й наказує останнім утриматися від розробки програм виробництва створення ядерної зброї. Перед укладанням договору Рада

безпеки ООН прийняв резолюцію про гарантії безпеки, за якою агресія із застосуванням створення ядерної зброї протинеядерного держави, викликає негайні дії з боку Ради, і його постійних членів.

На жаль, авторитету цієї договору значно підірвався по тому, приміром Індія і Пакистан реалізували національні програми з виробництва ядерного озброєння.

Є низка міжнародних угод щодо нерозповсюдженню неядерних видів зброї масового знищення, як-от хімічне, біологічне і бактеріологічна. Особливе місце серед договорів займає Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічного) ітоксинного зброї та боєприпасів про їх знищення 1972 р. Екологічним засобам і методів ведення війни присвячена Конвенція про заборону військового або домогтися будь-якого ворожого використання засобів впливу на довкілля 1977 р. [19 , 43]

Важливу роль з погляду забезпечення ядерної безпеки грають домовленості про без'ядерних зонах, укладені відношенні країн Латинська Америка та південної частини Тихоокеанського регіону. Ці договори забороняють виробництво й застосування їх ядерної зброї цих регіонах.

Важливу роль відношенні нерозповсюдження грають договору демілітаризованих зонах, до яких ставляться Антарктида, у якій розміщення та випробування ядерної зброї було заборонено відповідно до Договором про Антарктиці 1959 р. Використання створення ядерної зброї також заборонено осіб у космічному просторі (договір з космосу 1967 р.), на Місяці та інших небесних тілах (Угоду про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р.).

Обмеження стратегічних озброєнь (ОСО) одна із основних напрямів забезпечення міжнародної безпеки. Основна роль цьому процесі спочатку належить двом супердержавам другої половини ХХ століття – навіть СРСР, після розпаду якого цю пам'ятку посіла Росія.

1972-го р. між двома країнами було укладено угоди, відомі якОСВ-1. Ці угоди включали Договір про обмеження систем протиракетою оборони (ПРО) і Тимчасовий угоду про деякі заходи у сфері обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Договір ПРО обмежив кількість районів розміщення протиракетних систем до двох у країні. 1974 р. сторони підписали Протокол, обмежує число районів ПРО до одного. [34, 55]

Тимчасовий угоду 1972 р. запровадило обмеження щодо числа пускових установок стратегічних наземних і підводних балістичних ракет. Термін дії Угоди обмежувався 5 роками, але його завершені боку заявила про тому, що вони дотримуватися її положення й надалі.

У 1979 р. було підписано Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-2), який пройшов складний і довгий шлях ратифікації. Сторони періодично заявляли про відмову від ратифікувати цей документ ще. Відтак лише 1996 р. Договору було ратифікований сенатом навіть 2000 р. Державної Думою РФ. Договір передбачає обмеження кожної стороною числа своїх стратегічних ракет кількістю в 2400 одиниць, і навіть обмеження числа пускових установок і тяжких бомбардувальників. Протокол договору забороняв розгортання мобільних міжконтинентальних ракет і містив низку інших обмежень. [35 , 67]

Іншою важливою договором по дорозі обмеження озброєнь став підписаний 1987 р. між СРСР та Договір ліквідації ракет середній і меншою дальності. Договір передбачив ліквідацію цілого класу ядерних озброєнь, що є унікальним фактом у справі забезпечення міжнародної безпеки.

Скорочення звичайних видів озброєнь лише починає здійснюватись і досить повільно. Найістотнішим досягненням у цій галузі є Договір про звичайні Збройні сили у Європі, підписаний Парижі 1990 р. 22 державами. Їм передбачено значне скорочення наземних і повітряних сил. Ряд постанов присвячений досить активної інспекції.

Заходи зміцнення довіри як інституту права міжнародної безпеки представляють сукупність норм, що регламентують військову діяльність держав через встановлення заходів інформаційного і контрольного характеру з досягнення порозуміння, запобігання раптового нападу чи несанкціонованого конфлікту, і навіть забезпечення процесу роззброєння.

Як юридичний, цей інститут почав оформлятися в60-70гг. прийняттям низки угод, норми яких мають за мету усунути недовіру й запобігти виникненню випадкових критичних ситуацій.

Особливу увагу слід привернути до себе обопільні умови і угоди, у яких заходи зміцнення довіри займають чільне місце (Угоду між СРСР та про повідомленнях про пусках міжконтинентальні балістичні ракет підводних човнів 1988 р. та інших.)

Заходи зміцнення довіри розробляються та вдосконалюються ще й на регіональному рівнях. [36 , 90]

У Заключний акт НБСЄ 1975 р. було включено Документ по заходам зміцнення довіри й деяким аспектам безпеки і роззброєння.

Щоб підтримувати безпеку, учасникам треба постійно контактувати між собою (відвідання авіабаз, обміни і контакти учених, військових).

Інститут заходів зміцнення довіри має нерозривний зв'язку з інститутом міжнародного контролю. (тобто. створення спільних контрольних органів). Як метод контролю широко застосовується інспекція, передбачена міжнародним угодою.

Поруч із певну роль грає неприєднання. Це одного боку, зовнішньополітичний курс держави, не що у яких би не пішли військових блоках, з другого, - сукупність норм, визначальних конкретні зобов'язання держав у сфері : проведення незалежного політичного курсу, підтримку антиколоніальної боротьби, всіляке сприяння міжнародному світу.