9.Причини і передумови Визвольної війни українського народу 1648–1657 рр.

Особливе місце в історії України займає період національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. на чолі з видатним державним діячем і полководцем Богданом Хмельницьким.

Хоч цей рух і зазнав поразки, проте саме в той період вперше після занепаду Русі відновилася ідея української державності — ідея, яка нині втілена в життя і завжди житиме в народі.

Поштовхом до цього визвольного руху був колонізаційний натиск польської шляхти, що розпочався на східноукраїнських землях після Люблінської унії, відразу натрапив тут на значний опір з боку місцевого населення, який поступово переріс в національно-визвольну війну під гаслом боротьби проти польських насильницьких порядків. Спільним фронтом виступило низове і "городове" козацтво, за ним пішли селяни і міщани. Вся Україна прагнула звільнитися від шляхетського панування, яке набувало страхітливих форм. Саме тому національно-визвольна війна знайшла широкий відгук серед селянства і мала великий успіх, хоча й розпочалася без попередньої підготовки та організації народних мас.

Чільник народно-визвольної війни, сотник реєстрового війська Богдан Хмельницький до виступу господарював на своєму хуторі в Суботові. Але, зазнавши безчинств з боку чигиринського підстарости поляка Чаплинського і не знайшовши правосуддя у польської влади, був змушений втекти на Запорожжя. Дорогою він закликав простий люд до боротьби проти польського насильства і знаходив співчуття та готовність народу до повстання.

Причинами національно-визвольної війни 1648-1657 рр. були політичні, національні, релігійні:

• козацтво зазнавало постійних утисків: магнати відбирали в них хутори, луки, ставки, млини, примушували платити десятину, за будь-яку непокору козаків кидали до в'язниць і мордували, багато козаків перетворили на кріпаків;

• посилилося гноблення селянства. Панщина на Наддніпрянщині досягла 4 днів на тиждень, у західних районах - до 6 днів.

• крім панщини, селяни змушені були виконувати і інші повинності (працювати в маєтках, виконувати різноманітну роботу);

• у містах українці були усунені від участі в міському самоврядуванні, їхні місця посідали іноземці;

• українцям чинили всякі перешкоди під час вступу до цеху, займатися ремеслом чи торгівлею;

• посилилась політика насадження уніатства та католицизму, переслідувалося православ'я.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним та антифеодальним.

Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна і середня православна шляхта.

Керівна роль належала неколонізованій козацькій старшині.

Спільною метою, яка їх всіх об'єднювала в боротьбі - ліквідація польсько-шляхетського панування та здобуття незалежності.

10.Доба руїни: причини, сутність та наслідки для українського народу та земель.

Руїна (1658 – середина 80-х років XVII ст.) – це трагічний період історії України, який почався після смерті Б. Хмельницького. Характеризується внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу й вторгненням в Україну іноземних держав, що призвело до втрати територіальної цілісності, занепаду Української держави, ускладнило процес розвитку української нації.

Передумови руїн: - царський уряд Росії відкрито ігнорував інтереси Української держави.; - Українсько-трансильванська воєнна кампанія 1657 р. у Польщі зазнала поразки; - Завершення Національно-визвольної війни не призвело до об’єднання всіх українських земель;

Причини Руїни: - Боротьба за гетьманську владу між різними політичними силами; - Розкол у середовищі української політичної еліти через суперечності в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики; - Українські землі притягували іноземні держави – Росію, Польщу, Османську імперію, Крим, що бажали встановити на них своє панування.

Наслідки Руїни:

· Втрата територіальної цілісності України, захоплення її території іноземними державами;

· Занепад Української держави;

· Втрати української культури;

· Катастрофічне скорочення населення України;

· Господарська розруха в Україні;

11.Гетьман Петро Дорошенко в боротьбі за незалежність та територіальну цілісність Української держави

60-80-і pp. XVII ст. – один з найстрашніших періодів в історії України: боротьба між багаточисельними гетьманами, що здавалося не мала кінця, втручання Московії, Польщі, Туреччини у внутрішні справи Гетьманщини мали своїм наслідком спустошення території України, зменшення кількості населення. Бездарне гетьманування, перевага особистих інтересів над державними вражає. Патріотизм і державний підхід гетьмана П. Дорошенка у цей період не в змозі були змінити загальну ситуацію на краще.  У 1665 р. гетьманом Правобережжя став прилуцький полковник, сподвижник Б. Хмельницького, онук гетьмана Михайла Дорошенка Петро Дорошенко (гетьманував у 1665-1676 pp.). Колишній студент Києво-Могилянської академії, палкий патріот України розпочав боротьбу проти поляків у союзі з татарами і турками. Він всіляко заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя, захищав інтереси козацтва як стану. Щоб позбутися залежності гетьмана від старшини, намагався запровадити довічну гетьманську владу. 1666 р. гетьман разом з старшиною ухвалив рішення про війну проти Польщі, знищивши 6-тисячний польський загін на Брацлавщині.  На короткий час у 1668 р. гетьману П. Дорошенку вдалося об'єднати Україну, але полковник Д. Многогрішний, якого Дорошенко залишив на Лівобережжі як наказного гетьмана, повстав проти свого начальника, спираючись на Москву. Тому Дорошенко уклав союз з Туреччиною (1669 р.), за яким Гетьманщина визнавала себе васалом Османської імперії. Цей союз викликав невдоволення населення України, на владу стали претендувати П. Суховієнко, який спирався на Крим і М. Ханенко – ставленик Польщі. 1672 р. укладено Бучацький договір Польщі та Туреччини, за яким П. Дорошенко оголошувався правителем України «в давніх межах» (фактично Брацлавщини і Київщини). Населення Правобережжя тікало на більш спокійний лівий берег Дніпра. Втративши підтримку українців, гетьман склав свої клейноди і присягнув на вірність московському царю. Відкликаний до Московії, він помер у власному маєтку Ярополче Волоколамського повіту. Його правнука Наталія Гончарова стала дружиною геніального російського поета О. Пушкіна.

12. На початку свого гетьманства І. Мазепа зміцнив відносний з Москвою, відправляв козацькі полки в походи на прохання царя, розташовував російські війська на території Гетьманщини, придушував народні повстання. Російський цар Петро довіряв українському гетьманові.

Північна війна між Росією та Швецією погіршила становище козацької старшини зокрема, та Гетьманщини взагалі, Царська адміністрація все більш обмежувала владу гетьмана та старшини. Гетьман Мазепа вирішив звільнити Гетьманщину з-під влади Москви і почав вести таємні переговори з Польщею та Швецією. Шведський король Карл XII пообіцяв Мазепі допомогти позбутися влади Московського царя. У свою чергу Мазепа зобов’язався перейти на бік Швеції в Північній війні. Плани Мазепи не здійснилися. 27 червня 1709 р. в Полтавській битві війська Карла XII були розбиті російським царем Петром І. Поразка Швеції в цій битві стала особистою трагедією Івана Мазепи, крахом його планів щодо зботуття незалежності Гетьманщини. Козаки та більшість козацької старшини не підтримали гетьмана. Іван Мазепа вимушений був тікати з військом Карла XII до Бендер, де незабаром помер. Як особистість, так і діяльність гетьмана оцінюються істориками по-різному . Безумовною заслугою гетьмана є його культурно-просвітницька діяльність. Блискуче освічений гетьман зібрав багату бібліотеку, був відомим меценатом: на його гроші побудовано 12 храмів, відновлено 20. Виник особливий стиль в архітектурі — мазепинське бароко. Оновилася Києво-Могилянська академія, був заснований Чернігівський колегіум. У незалежній Україні чесне ім’я гетьмана було відновлено. З’явилося багато досліджень про самого І. Мазепу та його епоху.

Висновок:Іван Мазепа був видатним політичним діячем, який прагнув відновити незалежність України, чимало для розвитку науки, культури в Україні