7.Польська експансія на українські землі наприкінці XIV -- в середині xvIст.

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир III готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволи-ли власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спус-тошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений ви-знати Дедька правителем Галичини, а той -- формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмит-ро) Гедемінович, і олігархічна боярська автономна респуб-ліка у Галичині, лідером якої був «управитель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для ак-тивізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщи-ну Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Ка-зимир III розпочав 1349 р. другу широкомасштабну екс-пансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторг-нення стало поширення католицизму на схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойов-ницький напад називав Хрестовим походом проти язични-ків-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву -- місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок екс-пансії до коронних польських земель було доточено май-же 52 тис. км2 із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 рази.

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адмі-ністративну систему, витіснити православ'я шляхом ут-вердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 p., коли після смерті Казимира внаслідок династич-ної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову наби-рає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх во-лодінь. Розпочинається ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке зго-дом перетвориться на провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права нада-ються винятково польській шляхті та католицькому насе-ленню. Ці обставини підштовхнули частину галицьких бо-яр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Кревська унія стала першою спробою Польщі поглину-ти Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литов-ського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не мали переходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Віленською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі розв'язати цю проблему іншим способом, із середини -- через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівнювання в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні по-сади. Отже, унія, забивши два клини -- між православ-ними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських зем-лях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального проник-нення в українські землі. Чергове польсько-литовське протистояння закінчилося перемир'ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а східне -- залишалося під контролем Литви. Завоювання супроводжу-валося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства -- Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоврядування.

У другій половині XV -- на початку XVI ст. розгорта-ються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Мос-ковським царством, спустошливі напади татар, постійна боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закін-чилися 1569 р. компромісом -- укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле -- Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі напри-кінці XIV -- в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від ли-товського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальне окатоличення, полонізацію і колоніза-цію краю, чим запрограмували загострення релігійних, со-ціальних та етнічних відносин.

Люблінська унія 1569 — угода про об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Люблінська унія: причини

Литва зазнала ряду поразок у Лівонській війні від московських військ,

союзником могла стати Польща;

Польща прагнула поширити свій вплив па схід, шляхта хотіла загарбати українські землі;

українська сторона сподівалася в об’єднаній державі налагодити ефективну оборону від нападів татар

Люблінська унія: умови

утворення Речі Посполитої, федеративної держави, яку очолював виборний король, спільний сейм і сенат;  

створення єдиної грошової системи, ведення спільної зовнішньої політики;  

шляхта зрівнювалася в правах і отримувала право на володіння маєтками по всій території держави.

Майже всі українські землі, за винятком Берестейщини, відходили під владу польської шляхти;

збереження Польщею і Литвою свого державного статусу — окреме законодавство, судова система, центральний і територіальний уряди, військо та фінанси.

Люблінська унія: наслідки • більшість українських земель було об’єднано в межах однієї держави, що згуртувало народ; • виникнення на українських землях великих маєтків польської шляхти, закріпачення, зростання гноблення; • збереження судочинства за Литовськими статутами, чинного адміністративного устрою; • початок полонізації — денаціоналізації верхівки, втрата українським суспільством політичної еліти; • українське населення починає зазнавати національних і релігійних утисків; • українські землі залучалися до нових форм політичного та соціального життя, демократії, самоврядування; • українська верхівка отримала виняткове право обіймати посади на місцях, незалежно від віросповідання; • через Польщу на українські землі поширювався західноєвропейський культурний вплив, розвиток освіти.

БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ.

Берестейська церковна унія – об’єднання католицької (Вселенської) церкви з православною церквою України та Білорусії, проголошене на церковному соборі в Бересті (Бресті) 1596 р.

Передумови укладання

Католицька церква традиційно намагалася розширити свій вплив на Сході й об’єднати католиків та православних під егідою папського престолу.

Українські й білоруські православні єпископи вбачали в унії єдину реальну на той час можливість досягти бажаної мети, а саме:

позбутися принизливої для духовної влади залежності від торгово-ремісничого люду, об’єднаного в братства; – подолати кризу православної церкви й оздоровити церковний організм у цілому;

досягти фактичної рівності в правах із католиками в Речі Посполитій.

Влада Речі Посполитої вважала, що єдина віра – це фактор, який зміцнює державу. Унія в планах польської політики була:

можливістю остаточно закріпити у складі Речі Посполитої українські та білоруські землі;

перехідним етапом до чистого католицизму;

засобом денаціоналізації українців та білорусів, оскільки з церковною латинізацією пов’язувалася і полонізація.

Основні умови

Прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина.

Визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви.

Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря.

Проведення богослужінь церковнослов’янською мовою.

Виборне право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою.

Збереження за нижчим духівництвом права одружуватися, на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духівництва.

Зрівняння у правах руського духівництва з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право обіймати державні посади, надання єпископам прав сенаторів.

Навчання у школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами.

Підпорядкування братств єпископам.

Вплив Берестейської унії на розвиток церковного життя в Україні

Після Берестейської унії 1596 р. українське суспільство розкололося. Православ’я офіційно заборонене. Православні, які залишилися відданими своїй вірі, виступали не тільки проти католиків, але й проти уніатів.  За різними мотивами і за різних обставин кількість уніатів (греко-католиків) збільшувалася, головним чином, у Галичині, де був сильнішим тиск католицизму.  Греко-католицька церква не була зрівняна з католицькою.  Польські правлячі кола не хотіли визнавати її через національну належність греко-католиків (адже вони були українцями), але віддавали їй більшу перевагу, ніж православній. На чолі греко- католиків після смерті першого голови цієї церкви Михайла Рогози на початку XVII ст. став митрополит Іпатій Потій. Освічена і багата людина, він намагався довести, що українська церква завжди була католицькою, а Берестейська унія 1596 р. тільки узаконила це. Резиденція митрополита була у м. Вільно, тому що православні козаки не пускали його до Києва.  Користуючись підтримкою короля і певної частини шляхти, греко-католики на чолі з І.Потієм почали силою відбирати у православних храми і монастирі та віддавати їх до рук греко-католицьких єпископів. Духовні посади давалися тільки греко- католикам, а православних священиків силоміць змушували зрікатися православ’я і приймати греко-католицизм.  Православні обвинувачували греко-католиків у зраді православ’ю. Почалося взаємне переслідування українців-православних і українців-греко-католиків. Це була гостра боротьба ідей, в якій не існувало ніяких правил. Була гостра боротьба ідей, були пограбовані і зруйновані церкви і монастирі, були криваві сутички, і не поодинокі.