5. Політичні відносини між Росією та Україною

Дипломатичні відносини між Російською Федерацією та Україною були встановлені у 1991 році відразу після розпаду Радянського Союзу, серед засновників якого були обидві республіки. Російська Федерація має посольство в Києві та консульства в Харкові, Одесі, Львові та Сімферополі. Україна містить посольство в Москві і консульства в Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону, Тюмені і Владивостоку (передбачається в Нижньому Новгороді). Після розвалу Радянського Союзу між Україною і Росією систематично виникають спірні питання. Одним з них була приналежність Кримського півострова, при передачі якого УРСР в 1954 році було порушено діюче радянське законодавство. Питання було вирішено, коли Росія погодилася на те, щоб Крим залишився у складі України, зберігаючи при цьому автономний статус. Ще одним великим питанням була приналежність Севастополя, а також розміщеного в його порту Чорноморського флоту СРСР. На відміну від решти Криму, Севастополь в адміністративному відношенні був безпосередньо підпорядкований Москві [http://www.economics.kiev.ua/download/ZakonySSSR/data04/tex16317.htm]. Після довгих інтенсивних переговорів було вирішено поділити Чорноморський флот, а за російською його частиною зберегти право використовувати Севастополь як базу до 2017 року. Спірним питанням стали також проблеми з енергопостачанням Європи, так як багато нафто-і газопроводи з Росії на Захід проходили через Україну.

У лютому 1993 року «Газпром» припиняє поставки газу на Україну через несплату. Обмеження поставок протривало добу. На той момент борг України за газ становив понад 138 млрд рублів. У відповідь на погрози з боку російських властей українські власті відповідають, що перекриють транзитні газопроводи, по яких Росія веде постачання газу в Західну Європу.

У березні 1994 року «Газпром» припиняє поставки газу на Україну. На той момент борг України за газ перевищує 1 трлн рублів. «Газпром» зажадав вирішення проблеми боргу за рахунок передачі Росії частини майнових прав на українські газопроводи і підприємства [14] 10 березня, в ході українсько-російських переговорів, було прийнято рішення про продовження постачань газу на Україну. Під час президентства Леоніда Кучми Україна дотримувалися «багатовекторного» геополітичного курсу, завдяки чому відносини між Україною і Росією залишалися на прийнятному рівні. Ситуація загострилася з часів «Помаранчевої революції» 2004 року, яку російська політична еліта оцінила як антиконституційну і стимульовану Заходом [3].

Нова влада оголосила про однобічної орієнтації на Захід, і продовження курсу, розпочатого за президентства Л. Д. Кучми, на вступ до НАТО і ЄС. При цьому, згідно з даними соціологічного опитування, 60% населення України виступає проти вступу в НАТО [6]. Значне місце в російсько-українських відносинах займали «газові конфлікти». Нестабільність політичної ситуації на Україні змусила російську сторону вийти з деяких великих спільних промислових проектів у сфері авіації та оборонної промисловості.

У квітні 2010 року укладено Харківські угоди, що передбачають збереження бази російського флоту в Севастополі до як мінімум 2042 року і знижки для України на російський газ.

1. У липні 2010 року прем'єр-міністр України М. Я. Азаров заявив, що уряд України веде переговори про створення газотранспортного консорціуму між Україною, ЄС і Росією [ 21]. Після обрання на пост глави держави, Віктор Янукович здійснив свій перший офіційний закордонний візит до Брюсселя, в ході якого він підтвердив, що європейська інтеграція є ключовим пріоритетом зовнішньої політики України. Серед інших пріоритетів український лідер особливо відзначив вибудовування добросусідських відносин з Російською Федерацією та іншими сусідніми державами. Слід зазначити, що з моменту вступу на посаду глави держави, В.Януковичу в цілому вдалося стабілізувати політичні відносини з ключовими партнерами України - ЄС, США та Росією, а також вийти на якісно новий рівень політичного діалогу з впливовими міжнародними організаціями. У своєму посланні до українського народу, приуроченому до підведення підсумків 100 днів перебування на посаді глави держави, В.Янукович заявив, що Україна буде суворо дотримуватися позаблокового статусу, і має намір брати активну участь в розвитку системи колективної безпеки в європейському та євроатлантичному просторі.

При цьому він приділив особливу увагу взаєминам між Україною і Росією, наголосивши, що між країнами має бути підписана декларація про стратегічне партнерство, яка повинна стати «важливою складовою європейської безпеки»[8].

Результат аналізу поглядів закордонних політологів приводить до висновку, що багатовекторна політика України, наявність надто великої кількості її стратегічних партнерів, кризові явища всередині держави не дозволяють Україні в найближчий час реально одержати статус країни з євроатлантичною належністю. Однак поступ до ліберальної демократії, плюралізму й відкритості в політиці, незважаючи на всі бар’єри, продовжується як у Росії, так і в Україні. Вирішальними для долі цих країн можуть бути подальші роки — не раніше 2010–2015, коли в обох державах, напевне, зникнуть залишки авторитарних тенденцій, зміцніють інститути громадянського суспільства, включаючи партійні організми.