Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які, в загальному вигляді, завдання надання психологічної до­помоги?

2. Охарактеризуйте зв'язок і розбіжності психотерапії та кон­сультування.

3. Що таке психологічна корекція?

4. Яке співвідношення термінів «психологічна корекція² та «пси­хотерапія»?

5. У чому полягають завдання психологічної корекції?

6. Назвіть основні етапи психологічної корекції.

7. Опишіть, як складається психокорекційна програма, та знай­діть у літературі зразки таких програм.

Використана література

1. Алешина Ю. Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование. — Москва, 1993.

2. Атватер Н. Я вас слушаю... — Москва, 1988.

3. Бурменская Г. В., Карабанова О. А., Дидерс А. Г. Возрастно психологическое консультирование. -—Москва, 1990.

4. ВаськоескаяС. В., Горностай Г1. П. Психологическое консуль­тирование: Ситуационные задачи. —Киев, 1996.

5. Горностай П. П., Васькоеская С. В. Теория н практика психоло­гического консультирования: Проблемний подход. — Ки­ев, 1995.

6. Журнал практикующего психолога. 1995. №.

7. Мей Р. Искусство психологического консультирования.

8. Москва, 1994.

9. Овчарова Р. В. Справочная книга школьного психолога. — Моск­ва, 1993.

10. Основы возрастно-психологического консультирования /Под ред. А. Г. Лидерса. — Москва, 1991.

11. Основи консультативної психологи: Аналіз сучасних концеп­цій.—Київ, 1992.

12. Рабочая книга школьного психолога / Под ред. Й. В.Дубровиной. Москва, — 1991.

13. Семья в психологической консультации: Опыт и проблемы психологического консультирования /Под ред. А. А. Бодалева, В. В. Столина. — Москва, 1989.

14. Скотт Дж. Г. Конфликты, пути их преодоления. - -Киев, 1991.

15. Кочунас Р. Основы психологического консультирования. Пер. с литовского. М.: Академический проект. —1999. — 240 с.

16. Цапкин В. Н. Единство и многообразие психотерапевтическо­го опыта//Моск. психотерапевт — 1992. №2.

17. Ейдемиллер 3. Г., Юстицкий В. В. Семейная психотерапия. — Ленинград, 1990.

Модуль 2 професійні вимоги до особистості консультанта

1. Особистість консультанта як основна складова процесу консуль­тування

2. Професійна підготовка, кваліфікація, функції, комунікативні техні­ки та засоби впливу консультанта

3. Етика поведінки та професійний етикет консультанта

1. Особистість консультанта як основна складова процесу консультування

У цій частині нашого курсу спробуємо відповісти на запитан­ня: «Хто такий психолог-консультант як людина і як професіонал?»

Особистість консультанта (психолога) вирізняється майже у всіх теоретичних системах і наукових працях як найважливіший ці­лющий засіб у процесі консультування. Разом із тим, на наш по­гляд, при викладі такої теми не слід придумувати ще один варіант, як то кажуть велосипеду, а використовувати базові цінності психо­логічної науки, коментуючи їх для кращого сприйняття майбутніми професійними психологами. Тому у цьому модулі нами використа­но деякі матеріали з книги Кочу нас Р. (Основы психологического консультирования. Пер. с литовского. М.: Академический прозкт. — 1999. — 240 с.) У відповідності до праці зазначеного автора, подано посилання на прізвища цитованих ним авторів.

Вьідомий представник гуманістичної психології К. Rogers (1961), наголошував, що теорія і методи консультанта не менш важ­ливі, ніж здійснення своєї ролі. A. Gombs і співроб. (1969; цит. по: George, Cristiani, 1990) на підставі декількох досліджень установи­ли, що успішного консультанта відрізняють від невдахи риси осо­бистості.

S. Freud на питання про критерії успішності психолога відповів, що психоаналітикові не обов'язкова медична освіта, а необхідна спостережливість і уміння проникати в душу клієнта.

Отже, власне кажучи, основна техніка психологічного консуль­тування — це «я — як прилад», тобто основним засобом, що стиму­лює удосконалювання особистості клієнта, є особистість консульта­нта (A. Adber: «техніка лікування закладена у Вас»),

A. Storr (1980) відзначає, що психотерапію і психологічне кон­сультування прийнято вважати незвичайними професіями, оскільки багатьом людям важко уявити, як можна цілими днями вислуховува­ти чужі історії про нещасливе життя і труднощі. Тому представників цих професій вважають або ненормальними, або мирськими святи­ми, що перебороли людську обмеженість. Ні перше, ні друге не є вірним. Звідси питання: «хто такий консультант, а точніше, що яв­ляє собою консультант як людина, які вимоги ставляться до нього як до особистості, що робить його професійним помічником у невирі- шених проблемах інших людей?».

Насамперед варто сказати, що ніхто не народжується психоло­гом або консультантом. Необхідні такі професійні якості:

людей у силу їхнього буття, а не тому, що деякі з них шизофрені­ки або психопати];

• чутливість до настанов і поведінки інших людей;

• емоційна стабільність і об'єктивність;

• здатність викликати довіру інших людей;

• повага прав інших людей. у 1964 р. Комітет із нагляду і підготовки консультантів СІЛА установив наступних шість якостей особистості, необхідних кон­сультантові (цит. по: George, Cristiani, 1990):

• довіра до людей;

• повага цінностей іншої особистості;

• проникливість;

• відсутність упереджень;

• саморозуміння;

• свідомість професійного обов'язку.

L.Wolberg (1954) акцентує такі особливості: чуйність, об'єк­тивність (неототожнення себе з клієнтами), гнучкість і відсут­ність власних серйозних проблем.

проблеми і приймати на себе відповідальність, що пропонує ототож­нюватися з людьми, а не з предметами.

Н. Strupp (1969; цит. по: Schneider, 1992), що досліджував риси «гарного консультанта» із позиції клієнтів, указує на уважність, уміння вислухати, теплоту, сердечність, мудрість у дружніх порадах.

На думку A. Storr (1980), ідеальним психологом або консуль­тантом має бути симпатична людина, відверта і відкрита почут­тям інших; здатна ототожнюватися з різними людьми; тепла, але не сентиментальна, яка не прагне до самоствердження, однак, маючи свою думку, здатна її захистити; яка вміє служити на благо своїм клієнтам.

У повсякденній практиці психологічного консультування і пси­хотерапії доводиться мати справу з найважливішими аспектами життя людини. Ми не зможемо наперед визначити стратегії поведін­ки психолога-консультанта у певних ситуаціях. Однак загальні на­прями цієї поведінки можна вказати.

Консультант разом із клієнтом обговорює незначні й істотні

проблеми свого підопічного і прагне допомогти йому:

• розібратися в мотивуванні повсякденних виборів рішень і їх на­ступних наслідків;

• вирішувати безліч емоційних проблем у складних міжособистіс- них стосунках;

• перебороти почуття внутрішнього хаосу — зробити незрозуміле і мінливе позитивним і доцільним.

Тому сам консультант повинен усвідомлювати, хто він, ким може стати і яким його сподівається сприйняти клієнт. Тут виникає питання про необхідність визначення ролі консультанта. Як уявляє собі консультант клієнта як друга, або професійного порадника, чи учителя, експерта.

Багатьох, особливо консультантів-початківців, турбує відсут­ність універсальної відповіді на запитання про роль консультанта в процесі надання психологічної допомоги. Ця роль, звичайно, зале­жить від приналежності консультанта до певної теоретичної орієн­тації, його кваліфікації, особистісних рис, нарешті, від очікувань клієнта.

Ефективність діяльності психолога-фахівця багато в чому обу­мовлена тим, наскільки чітко він уявляє своє місце в консультуван­ні. Якщо немає такої ясності, консультант у своїй роботі буде керу­ватися не визначеними теоретичними принципами, а лише чекання­ми і потребами клієнта, іншими словами, буде робити лише те, на що сподівається і чого хоче клієнт. Клієнти ж найчастіше очікують, що консультант візьме на себе відповідальність за успіх їхнього по­дальшого життя і розв'яже певні проблеми: де навчатися, як улаго­дити конфлікти на роботі, чи розлучатися з чоловіком і т. д.

Самолюбству консультанта-початківця може лестити, скажімо, і те, що люди, які шукають відповіді на складні питання свого жит­тя, звертаються саме до нього. Тут існує небезпека, що консультант, який вважає себе знаючим відповіді на всі питання клієнта або ще гірше — буде нав'язувати клієнтові свої рішення. У цій ситуації не­правильне розуміння консультантом своєї ролі лише збільшить за­лежність клієнта від нього і перешкодить наданню допомогти клієн­тові в самостійному прийнятті рішень.

Ніякий консультант не має права вказувати як кому жити. У практиці психологічного консультування і психотерапії варто часті­ше згадувати слова віжомого психолога 1. Ві^епіаі (1987) про та­ємницю і знання: «Таємниця охоплює знання, у ній схована інфор­мація. Таємниця нескінченна, знання має межу: коли зростають знання, ще більше стає таємниць... Психологів підстерігає спокуса вступити в змову з клієнтами і відкинути таємницю. У цій огидній угоді мається на увазі, де рідко розкривається ілюзія, існують відпо­віді на всі життєві проблеми, що можуть розкрити значення кожного сну або символу і що ідеальною метою здорового психічного життя є є раціональний контроль. Психологи зобов'язані багато знати, але одночасно випробувати покірність перед таємницею. Будемо, відвер­ті — ми ніколи не володіємо і не здатні мати повноту знань. Робити вигляд, що ми знаємо недоліки клієнта і можемо підказати йому правильний вибір, — отже зрадити клієнта. У будь-якій терапії вар­то допомогти клієнтові тримати таємницю в собі і нашій загальній таємниці...»

Щодо відповіді на питання про роль консультанта, то вона по­лягає в розумінні сутності процесу консультування.

Основне завдання консультанта полягає в тому, щоб допомогти клієнтові у виявленні його внутрішніх проблем і в усуненні їх.

Клієнтам під час консультування також варто щиро оцінювати свою поведінку, стиль життя і вирішити, яким чином і В якому на­прямку вони хотіли б змінити своє життя.

М. Сохнув (1988) називає це «структуруванням процесу тера­пії», що може бути первинним і вторинним. Під первинним структу­руванням мається на увазі особиста присутність консультанта (пси­холога) у психологічному просторі і значення цієї присутності для клієнта. Вторинне структурування — це діяльність консультанта, що забезпечує максимальний рівень розкриття клієнтів. У першому випадку ми відповідаємо на запитання, ким є консультант, а в друго­му — що він робить. Характеризуючи психологічний процес, кон­сультант надає клієнтові ініціативу саморозкриття. Іноді ініціативу доводиться обмежувати, якщо консультант почуває, що в даний мо­мент клієнт занадто енергійний. Іншими словами, консультант акти­вує і контролює «потенціал розкриття» клієнтів.

Керуючись таким розумінням процесу консультування, С. \Vrenn (1965) сформулював найважливіші рольові функції кон­сультанта:

• побудова стосунків із клієнтом на взаєморозумінні;

• виявлення альтернатив саморозуміння і способів діяльності клієнтів;

• безпосереднє «входження» у життєві обставини клієнтів і їхні стосунки з людьми;

• створення навколо клієнтів здорового психологічного клімату;

• постійне удосконалювання процесу консультування.

Вимоги до консультанта

Одне з найголовніших питань, що виникло на початку впрова­дження в практику інституційної психологічної допомоги, — пи­тання про те, хто професійно може виконувати ці обов 'язки.

За умов тоталітарного правління, коли функції спільного благо­дійника й гаранта покладалися на політичну систему, ядром якої бу­ла комуністична партія, а інститутом реалізації могутності — дер­жава, ніякої потреби, ніякої необхідності в існуванні іншої психоло­гічної допомоги, окрім тої, що виходить від самої держави та її «по­літичного ядра», власне кажучи, не було. Політика державного зра- зокалізму передбачала струнку ієрархічну систему ідеологічного та політичного патронажу громадян, що здійснювалася за допомогою корпусу парторгів, комісарів, секретарів комсомолу та піонервожа- тих. Будь-який член суспільства з молодшого шкільного віку вклю­чався до безперервного конвеєра державного патронажу, який не лише культивував авторитет та само собою зрозумілу доцільність комітету комсомолу, політорганів в армії, партійного комітету (зга­даймо хоча б численні звернення до цих інстанцій жінок із приводу подружньої невірності, пияцтва та ін.), але й прямо забороняв недер­жавну психологічну допомогу (наприклад, із боку церкви, релігійної общини та ін.).

Міф про людяного парторга, про душевного секретаря райкому, який, всупереч черствому бюрократові з райвиконкому, задовольняв прохання пенсіонера про виділення дров, міф про те, що «там зав­жди допоможуть», був не лише ідеологічною вигадкою. Це був ре­альний міф, який структурував та реалізовував, у певному розумінні, й психологічну допомогу. Реальність міфу забезпечувалася реальною системою влади, тобто розпорядженням ресурсами, проведенням певної політики й тому подібне.

Із середини сімдесятих років, очевидно, під впливом надзвичай­но потужного у США й у цілому на Заході руху «counseling», у Радянському Союзі була ініційована довгочасна кампанія «настав­ництва». «Наставникові» — до речі, один із варіантів перекладу тер­міну «counselor» — як правило, авторитетній у даному учбовому або виробничому колективі людині, доручалося психологічне шефство над підлеглими, тобто опікування, догляд під час несприятливих життєвих обставин, надання допомоги порадою та ділом. Зрештою, наставництво належало в основному до молоді або до тих, хто не за­слуговував довіри з точки зору достатньої соціалізації (особи після ув'язнення). А в тих випадках, коли американська, скажімо, грома­дянка зверталася до пастора, наставника в общині або ж до консульту­ючого психолога (counseling psychologist) — неприємності в родині, проблеми у стосунках із керівниками, раптове сімейне нещастя, — радянські жінки приходили з надією до парткому й отримували мо­ральну та соціальну підтримку. Інша справа — якою врешті й наскільки психологічною була ця допомога. В основному вона поля­гала у наданні соціальної та емоційної підтримки, підтвердженні ідеологічних орієнтацій. Ні про яке власне особистіше опрацювання мови бути не могло.

З крахом комуністичної системи правління лишилися в минуло­му парткоми та парторги, наставники та замполіти, але залишилися людські проблеми. І тепер, як ніколи, наше суспільство потребує, по-перше, кваліфікованих спеціалістів, а по-друге, — принципово іншої системи регуляції громадських зв'язків для надання повноцінної психологічної та соціальної допомоги кожній людині в ситуації, ко­ли без такої допомоги з боку суспільства особистість може зруйну­ватися, патологізуватися, а подекуди й просто загинути.

Не торкаючись у цілому проблеми принципово іншої розбудови суспільного життя, основу якого, без сумніву, повинні скласти прин­ципи самоорганізації соціуму (ради, общини, асоціації — мікрорайо­ну, підприємства, соціальні групи та ін.), зосередимося на прояснен­ні головного і дуже важливого питання: хто і яким чином може за­безпечити надання саме психологічної допомоги у нашому реально­му сьогоднішньому суспільстві?

Природно, що насамперед наш погляд звернеться до фігури вчителя, психолога та психіатра. Навіть коли додати до них праців­ників служби зайнятості та профконсультацій і так званих «народ­них цілителів», до яких сміливо можна віднести «екстрасенсів», «магів», «астрологів» та інших, все одно цей список не можна зіста­вити з принципово іншою професійною та культурною традицією країн Заходу, насамперед — англомовного світу та США. І справа тут навіть не є лише у відмінності змісту освіти, хоча й це також важливо, скільки у ступені диференціації сфер діяльності та в соціо- культурних традиціях.

Справді, виключимо фігу ру лікаря-психіатра з переліку спеціа­лістів, що мають кваліфікацію та право займатися наданням психо­логічної допомоги в англомовних, скажімо, країнах. Виключимо навіть одіозні фігури астрологів, магів та інших шарлатанів, що використо­вують легконавіюваність істероїдів, і так зване «пророцтво, що самозміцнюється». Навіть у такому випадку перелік спеціалістів ли­шається значним.

Психолог — насамперед із вищою освітою та вченим ступе­нем, той, хто регулярно й успішно складає авторитетний іспит на ліцензію в одній з таких галузей: соціальна психологія, психо­діагностика, клінічна психологія та власне консультування. Зага­лом тут ідеться про чотирьох спеціалістів з уточненням їх точної спеціалізації, кваліфікації та можливості об'єднання своїх зусиль як

У приватній практиці, так і в роботі у корпоративній, академічній або державній психологічній службі.

При цьому клінічний психолог співвідмаєся у загальному на­прямку роботи з нашим медичним психологом, але з одним уточнен­ням: цей професіонал повинен пройти спеціальну підготовку в галу­зі надання допомоги людям у вирішенні їх психологічних проблем.

Консультуючий психолог — спеціалізується, як правило, в га­лузі проблем, що стосуються соціальних ролей та позицій: проблеми шлюбу та сім'ї (кваліфікація «сімейний психолог»), проблеми, що стосуються роботи чи зайнятості («консультант служби зайнятос­ті»): шкільні проблеми («шкільний психолог») та ін.

Релігійний наставник або пастор — традиційна фігура проте­стантського світу. Місце їх діяльності — община, навчальні та куль­турні центри.

Особливе місце, як указувалося раніше, у процесі надання психо­логічної допомоги відводиться фігурам психіатра, психоаналітика, ме­дичного психолога та психіатричного соціального працівника, що мо­жуть працювати як у лікувальних закладах (державних та приватних), так і займатися приватною практикою. В основу професійних критеріїв покладені концептуальні положення й емпіричні дані таких авторів: В. С. Братуся, О. Ф. Бондаренко, Ф. Е. Василюка, Б. Д. Карвасарського, Г. С. Бєлкіна, Ю. М. Ємельянова, Л. А. Петровської та ін.

Отже, психологічна допомога та психотерапія — фактично взає- мопроникливий континуум проблематики, методів та самого змісту ді­яльності, в якому різні полюси психологічного втручання визначають­ся специфікою проблематики, інтенсивністю залучення та особливіс­тю завдань, які вирішуються.

Слід особливо наголосити, що всі вказані спеціалісти в обов'яз­ковому порядку проходять регулярне ліцензування та с членами однієї з професійних асоціацій, приналежність до якої служить своє­рідним гарантом якості роботи і водночас гарантом захисту прав як консультанта, так і його клієнта.

Що стосується організації психологічної допомоги у країнах Спів­дружності, зокрема в Україні, слід відзначити, що за останні роки пере­важний розвиток отримали чотири галузі психологічного консульту­вання: у межах шкільної психологічної служби та службах ВГО («пси­холог у закладах освіти»), у межах профконсультації («психолог центру профконсультації»), у межах психологічної служби підпри­ємств («соціальний психолог») та психолог сімейної консультації.

Традиційним місцем роботи вітчизняного психолога-консуль­танта є: психологічна служба школи, ВНЗ та підприємства, сімейна консультація та посада медичного психолога у закладах Міністерст­ва охорони здоров'я. На сьогодні відкриті нові спеціальності у ВНЗ, де передбачена підготовка консультуючих психологів, створені річ­ні факультети перепідготовки вчителів для роботи шкільними пси­хологами, нагромаджено значний досвід роботи шкільних психоло­гів у Москві, Мінську, Києві, Петербурзі, країнах Балтії.

Велику роль у розвитку інституту психологічної допомоги віді­грає, без сумніву, економічний стан суспільства. Зрозуміло, що сус­пільство, де переважна більшість населення не має можливості задо­вольняти свої первинні потреби, позбавляє людей можливості усві­домити свої психологічні потреби та проблеми. Причому, рівною мі­рою це стосується особи самого психолога, яка не здатна надати психологічну допомогу людина, яка сама стурбована проблемами виживання і яка просто не може думати про благо клієнта, не забез­печивши певного благополуччя для себе й своєї родини.