Ціннісні орієнтації консультанта

Що найбільше впливає на консультанта?

Кожна людина має власну систему цінностей, що визначає його рішення і те, як він сприймає навколишній світ та інших лю­дей. Ідеться про найважливіші життєві критерії. Система ціннос­тей консультанта визначає вихідні передумови консультування. Будь-яка проблема особистості, як відзначає R. May (1967), це моральна проблема; інакше кажучи, кожна проблема особистості має свій моральний підтекст. Уже саме питання, що ставиться в консультуванні і психотерапії, — «Як я повинен жити?» — є сут- нісним для всіх моральних систем. Тут і виникає друге питання: у якому ступені процес консультування має або повинен мати ха­рактер ціннісної дискусії, а також у якому ступені цінності кон­сультант повинен «брати участь» у процесі консультування. Як­що відповідь на перше питання більш-менш ясніше — проблеми клієнта варто сприймати як наслідок психічного і духовного роз­ладу, а не як предмет моральності, то щодо другого питання є дві крайні позиції.

Одна з них — консультант повинен бути «об'єктивним», ціннісно- нейтральним і не вносити в консультативні стосунки свою життєву філософію і ціннісну систему.

Консультант зобов'язаний цілком сконцентруватися на ціннос­тях клієнтів. Це не означає, що ідеальним вважається консультант, який не має власної системи цінностей. — просто він не повинен за­ймати під час консультування певну позицію у моральних і цінніс­них аспектах. Зміст даної настанови консультанта засновується на то­му, що в процесі консультування клієнт, часто завдяки заохоченню ззовні, навчається змінювати вихідні передумови своєї поведінки; са­мооцінка формується на підставі інтеріоризації оцінок навколишніх.

С. Patterson (1958) цит. за: George, Cristiani, 1990) указує також на цілий ряд причин, через які консультантові варто уникати впливу на цінності клієнта:

• життєва філософія кожного індивіда унікальна і небажано нав'я­зувати її іншим;

• жоден консультант не може стверджувати, що має цілком розви­нену, адекватну філософію життя;

• найбільш доцільні місця для засвоєння цінностей — це родина, церква і школа, а не кабінет консультанта;

• індивід розвиває власну етичну систему, користуючись не одним джерелом і не за один день, а під впливом багатьох життєвих фа­кторів і упродовж певного відрізку часу;

• ніхто не може перешкодити іншій людині у формуванні унікаль­ної філософії життя, що була б для нього самоосмисленою;

• клієнт має право на неприйняття етичних принципів і філософії життя іншої особи.

На протилежному полюсі — думка Е. Williamson (1958) цит. за: George, Cristiani, 1990), відповідно до якої консультант повинен відкрито і ясно демонструвати клієнтові свою ціннісну позицію, оскільки спроба бути нейтральним у ціннісних ситуаціях і спонукає клієнта думати, що консультант вважає прийнятним і виправданим пагубне із соціального, морального і правового аспектів поведінки. Це пози­ція консультанта-вихователя, що знає, що добре і що погано.

Важко погодитися з обома крайніми думками. Якщо реально подивитися на ситуацію консультування, стане ясно, що цілком ви­ключити цінності консультанта, світоглядні аспекти з консультатив­ного контакту з клієнтом просто неможливо, якщо консультування розуміти як стосунки двох людей, а не як щось механічне або зазда­легідь запрограмоване. Консультант повинен чітко знати свої цінно­сті, не приховувати їх від клієнта і не уникати ціннісних дискусій на консультативних зустрічах, оскільки чимало проблем приховано са­ме в ціннісних конфліктах клієнтів або в нерозумінні ними власної ціннісної системи. Однак ясна ціннісна позиція консультанта не має на увазі моралізування. У будь-якому випадку вплив цінностей кон­сультанта на клієнта має свою етичну сторону, якщо визнати, що ви­сунуті консультантом позиції і використовувані методи відбивають­ся на його філософії життя, навіть прямо не нав'язуючи клієнтові свої цінності, однак дотримуючись у роботі певної філософії, ми не­минуче «вносимо» у консультування свій погляд на систему сутніс- них питань життя.

На думку О. Сопу (1986), консультант або психолог, бажаючи уникнути ціннісних колізій у процесі консультування, повинен ма­ти чітку позицію з деяких питань. Найважливіші сфери, у яких важлива позиція консультанта — це родина, секс, аборти, релігія, наркотики.

Консультантові важливо знати, який вплив його цінностей на хід консультування, щоб він міг бути самим собою і, проте, уникну­ти нав'язування власних настанов клієнтам. З іншого боку, нейтраль­ність консультанта означає або його амбівалентність у ставленні цінностей, або те, що він піклується лише про «захист» процесу кон­сультування від своїх цінностей, і це заважає автентичності і щирості.

У процесі консультування ми повинні допомогти клієнтам найбіль­ше повно виявити систему їхніх цінностей і прийняти на її підставі самостійне рішення, яким чином вони можуть змінити поведінку або навіть самі цінності. Отже, консультант піднімає питання, а від­повіді на них шукає і знаходить клієнт на основі власних цінностей. Консультант, орієнтуючись на свою систему цінностей, також допо­магає клієнтові краще зрозуміти наслідки деяких рішень, учинків для його власного життя і благополуччя близьких йому людей.

Професія психолога-консультанта цікава і дає чимало корисно­го самому консультантові. Яка інша професія дозволяє так глибоко і близько пізнати стільки різних людей? почасти вона надає почуття задоволеності собою, особливо коли тебе цінують клієнти, коли ти упевнений, що зміг допомогти.

Вплив не завжди помітний з боку, але його дійсну ціну відчуває сам консультант. A. Storr (1980) вирізняє декілька важливих аспек­тів цієї «плати»:

• загроза втратити ідентичність і «розчинитися» у клієнтах;

• негативні наслідки можуть позначитися в особистому житті (ро­дина, друзі);

• погроза психічних порушень через постійні зіткнення з темними сторонами життя.

Консультанти почасти забувають, що їх перевага в пізнанні клі­єнтів дещо відносна, оскільки вони сприймають клієнтів у специфіч­них умовах і, як правило, нетривалий час. Консультанти не мають можливості спостерігати за діяльністю клієнтів у реальному житті і лише з їхніх слів знають про їхні тривоги, страхи, невдачі, і в мен­шому ступені — про досягнення.

Найчастіше консультант перебільшує особистіші порушення клієнта, і найголовнішим наслідком помилкового уявлення стає орі­єнтація на лікування, а не на розуміння і виявлення позитивних аспектів життя. Орієнтація на лікування занадто пов'язує консуль­танта з клієнтом, потребує від його великих зусиль, що потрібні в дійсності, і, нарешті, змушує дивитися на життя крізь «темні окуля­ри» (Кочунас Р., 1999).

Захопленість професійною діяльністю почасти змушує страж­дати родину консультанта. По-перше, вимоги етики не дозволяють консультантові поділитися з родиною своїми «психологічними» вра­женнями, тому члени родини лише приблизно знають, чим займа­ється консультант. По-друге, консультування вимагає великих емо­ційних витрат, і іноді це значно зменшує емоційну віддачу в родині. Коли на роботі весь день доводиться вислуховувати інших людей і поглиблюватися в їхні турботи, увечері буває важко перейнятися турботами дружини або чоловіка і дітей. І це не єдині проблеми, що висуває професія консультанта.

Психологічне консультування і психотерапія належать до профе­сій, що вимагають великого емоційного навантаження, відповідально­сті і таких, що мають надто умовні критерії успіху.

Представникам цих професій загрожує небезпека «синдрому згорання» (Paine, 1981; Maslach, 1982; Corey, 1986).

«Синдром згорання» — складний психофізіологічний феномен, що визначається як емоційне, розумове і фізичне виснаження вна­слідок тривалого емоційного навантаження. Цей синдром, на думку Corey (1986) і Naisberg-Fennig із співавторами (1991). виражається в депресивному стані, почутті втоми і спустошення, недоліку енергії й ентузіазму, здібностей бачити позитивні результати своєї' праці, не­гативній установці у ставленні до роботи і життя взагалі. Існує дум­ка, що люди з певними рисами особистості (неспокійні, чуттєві, ем- патичні, схильні до інтроверсії, які мають гуманістичну життєву на­станову), схильні ототожнювати себе з іншими рисами більш харак­терними для цього синдрому (Edelwick, Brodskv, 1980).

Які причини найчастіше сприяють «синдрому згорання»? Не претендуючи на повне перерахування, назвемо лише деякі, найваж­ливіші з них:

• монотонність роботи, особливо якщо її зміст здається сумнівним;

• вкладання в роботу великих особистісних ресурсів при недостат­ності визнання і позитивної оцінки;

• робота з «невмотивованими» клієнтами, які постійно противлять­ся зусиллям консультанта допомогш їм, і незначні, важко відчутні результати роботи;

• напруженість і конфлікти у професійному житті,

• недостатня підтримка з боку колег і їх критицизм;

• недостатність умов для самовираження особистості на роботі, коли не заохочуються, а обмежуються експериментування й ін­новації;

• робота без можливості подальшого навчання і професійного удо­сконалення;

• невирішені особистісні конфлікти.

Одним з істотних факторів, що перепиняють збільшення «синд­рому згорання», є прийняття особистої відповідальності за свою роботу. Якщо консультант через невдачі або погане самопочуття займає пасивну позицію й звинувачує навколишніх, почуття безсилля і безнадійності лише збільшується. Відповідальність може бути пе­ренесена зовні різними способами: «Мені не везе, тому що клієнти противляться консультуванню і не хочуть нічого змінювати в жит­ті»; «В усьому винна організація праці, а від мене це все не зале­жить»; «У мене занадто багато клієнтів і мало часу для кожного з них» і т. п. Така пасивна позиція консультанта змушує його капіту­лювати перед зовнішніми обставинами і почувати себе жертвою, що з рештою сприяє виникненню професійного цинізму. Тому консуль­тантові особливо важливо випробувати почуття відповідальності і вміти працювати навіть при наявності обмежень і перешкод. Замість перекладання провини за власне безсилля на навколишні об­ставини, краще спрямувати свою енергію й увагу на реалізацію іс­нуючих можливостей і подумати про зміну самих умов.

Існує також чимало конкретних способів запобігання розвитку «синдрому згорання»:

• культивування інших інтересів, не пов'язаних із консультуван ням; Бгазг (1965) указує, що спеціаліст приймає щодня до вісь- ми-десяти клієнтів, немає шансів працювати на високому рівні. Найкраще рішення цієї дилеми полягає в тому, щоб поєднати ро­боту з навчанням, дослідженнями, написанням наукових статей;

• внесення розмаїтості у свою роботу, створення нових проектів і їх реалізація без очікування санкціонування з боку офіційних ін­станцій;

• підтримка свого здоров'я, дотримання режиму сну і харчування, оволодіння технікою медитації;

• задоволення соціальним життям; наявність декількох друзів (ба­жано інших професій), у взаєминах із якими існує баланс;

• прагнення до того, чого хочеться, без надії стати переможцем у всіх випадках і уміння програвати без непотрібного самознищен ­ня й агресивності;

• здатність до самооцінки без сподівання лише на повагу навко­лишніх;

• відкритість новому досвіду;

• обмірковані зобов'язання (наприклад, не слід брати на себе ве­лику відповідальність за клієнта, більшу від тієї, яку він сам має);

• читання не лише професійної, але й іншої літератури, просто для свого задоволення;

• участь у семінарах, конференціях, під час яких виникає можли­вість зустрітися з новими людьми й обмінятися досвідом;

• періодична спільна робота з колегами;

• участь у роботі професійної групи, що дає змогу обговорити осо­бисті проблеми, пов'язані з консультативною роботою.

Отже, щоб уникнути «синдрому згорання», консультант пови­нен оцінювати своє життя — чи живе він так, як йому хочеться. Якщо існуюче життя не задовольняє, варто вирішити, що потрібно зробити для позитивних зрушень. Лише належним чином, піклую- чись про якість свого життя, можна залишитися ефективним кон­сультантом.

Запитання І завдання для самоконтролю

1. Які права має психолог-консультант?

2. Що означає для психоконсультанта вислів „глибоке усвідом­лення специфіки професії»?

3. Аргументуйте думку про те, що захопленість професійною діяльністю почасти змушує страждати родину консуль­танта.