III.I. Матеріальне і соціальне забезпечення працівників прокуратури

Матеріальне і соціальне забезпечення працівників прокуратури регулюється ЗУ “Про прокуратуру” ”[2, ст.49].

Заробітна плата прокурорів і слідчих прокуратури складається із посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років і має забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, а так само закріплення кваліфікованих кадрів. Надбавки за вислугу років встановлюються також іншим працівникам прокуратури (спеціалістам, службовцям, робітникам).

Розміри посадових окладів, надбавок за класні чини та вислугу

років затверджуються Президентом України.

Прокурорам і слідчим прокуратури надається щорічна відпустка тривалістю 30 календарних днів з оплатою проїзду до місця відпочинку і у зворотному напрямку. Атестованим працівникам прокуратури, які мають стаж роботи в органах прокуратури понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю:

• після 10 років - 5 календарних днів,

• після 15 років - 10 календарних днів,

• після 20 років - 15 календарних днів.

Прокурори і слідчі мають право безкоштовно користуватися за службовими посвідченнями на території України всіма видами транспорту міського, приміського і місцевого сполучення (крім таксі). Під час службового відрядження користуватися правом бронювання місць у готелях і на всіх видах транспорту, а також позачергового придбання проїзних документів.

Слідчі прокуратури забезпечуються жилою площею місцевими органами влади в першочерговому порядку. Їм також надається 50-процентна знижка плати за займане ними та членами їх сімей житло, комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична та теплова енергія) і користування квартирним телефоном.

Прокурори і слідчі прокуратури, призначені на роботу в іншу місцевість, протягом шести місяців забезпечуються виконавчими комітетами місцевих Рад благоустроєним жилим приміщенням у позачерговому порядку. Вони мають також право на першочергове влаштування дітей у дошкільні заклади і встановлення квартирного телефону.

Місцеві Ради можуть продавати на пільгових умовах жилі приміщення працівникам прокуратури із знижкою до 50 відсотків його вартості.

Прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міські, районні і прирівняні до них прокурори, які пропрацювали в органах прокуратури не менше 25 років і досягли пенсійного віку або стали інвалідами під час роботи, після звільнення з органів прокуратури в разі переїзду в одну з обраних місцевостей, де вони працювали або проживали, забезпечуються виконавчими комітетами місцевих Рад благоустроєним жилим приміщенням в першочерговому порядку. Їм надається право позачергового вступу до житлово-будівельного кооперативу або допомога в індивідуальному житловому будівництві.

Розділ IV. Нагляд прокурора за виявленням та усуненням причин і умов, які сприяли вчиненню злочинів

Виявлення та усунення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, є од­ним з найважливіших завдань криміналь­ного судочинства [4, стт. 2, 23, 23¹, 23² ]. Важлива роль у вирішенні цього кримінологічного завдання нале­жить прокуророві, котрий здійснює на­гляд за досудовим слідством та бере участь у судовому розглялі. Наведене ви­пливає з вимог Закону від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» (із змінами ста­ном на 12 липня 2001 р.), наказів Гене­рального прокурора України № 4 від 4 жо­втня 1998 р. «Про організацію прокурор­ського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-роз-шукову діяльність, дізнання та досудове слідство» та № 5 від 4 квітня 1996 р. «Про організацію діяльності прокурорів у кри­мінальному судочинстві».

Так, на стадії досудового розслідування прокурор повинен дбати про те, щоб ор­ган дізнання і слідчий глибоко і всебічно досліджували причини й умови, які спри­яли вчиненню злочину, вживали дійових заходів до їх усунення і виконували дану роботу за правилами, що визначають по­рядок збирання і оцінки доказів у кри­мінальній справі. Для цього прокурор може використовувати різні засоби, пе­редбачені ст. 227 КПК. Це, зокрема, його участь у виконанні слідчих дій, спрямо­ваних на виявлення і усунення зазначе­них причин та умов. Вона може полягати як у присутності прокурора при прове­денні окремих процесуальних дій слід­чим, так і у провадженні таких дій ним самим. Це дає можливість прокурору ак­тивно впливати на діяльність слідчого по виконанню вимог статей 23 і 23^і КПК. Проте, як свідчить практика, даний засіб використовується ними рідко. Лише де­які прокурори здійснюють нагляд за ви­конанням вимог ст. 23 КПК, інші ж — ніколи. Ефективним засобом вказаного нагля­ду є дача прокурором у ході провадження досудового слідства вказівок щодо вияв­лення і усунення причин та умов, які сприяли вчиненню злочинів. Це краще робити письмово. Оскільки, з одного бо­ку, підвищується відповідальність проку­рора за зміст вказівок, а, з другого, — по­легшується їх реалізація для слідчого. Крім того, письмова форма забезпечує можливість перевірки виконання.

Вказівки слідчим про виконання вимог [4, ст. 23] виявляються максимально плідними тоді, коли даються прокуро­ром, який добре знає оперативну обста­новку, стан, динаміку й причини злочин­ності як у регіоні в цілому, так і в окремих мікрорайонах і на об'єктах. Така обізна­ність дозволяє йому точніше визначити коло обставин, які могли зумовити вчи­нення розслідуваного злочину, і подати слідчому відчутну допомогу у виконанні вимог ст. 23 КПК.

Дійовим засобом нагляду за виконан­ням зазначених вимог закону є повер­нення кримінальної справи на додаткове розслідування. Дане право й обов'язок виникають у прокурора тоді, коли у спра­ві, що надійшла до нього від слідчого, ці причини й умови не з'ясовувались, і у справі немає відповідного подання. Остання підлягає поверненню і у тих ви­падках, коли подання є, але викладені у ньому висновки не відповідають матеріа­лам справи. Це випливає із статей 228 і 229 КПК.

У ході перевірки прокурором справи, яка надійшла до нього з обвинувальним висновком, він повинен при виконанні вимоги, що міститься у ч. 10 ст. 228 КПК, дати оцінку, з точки зору законності, пропозиціям слідчого щодо усунення причин вчинення злочину та умов, які цьому сприяли. Вони можуть бути визна­ні прокурором такими, що суперечать за­кону, в двох випадках.

По-перше, коли пропозиція слідчого, будучи конкретною за змістом, не відпо­відає певній нормі закону (наприклад, про накладення дисциплінарного стяг­нення на службову особу за дії чи бездія­льність, які сприяли вчиненню злочину, коли вони не пов'язані з виконанням службових обов'язків).

По-друге, коли ці рекомендації мають характер втручання в оперативну, госпо­дарську чи іншу діяльність підприємств, установ, організацій. При оцінці пропо­зицій слідчого, з цієї точки зору, проку­рор має додержуватись принципу: «Доз­воляється все, що не заборонено зако­ном».

І у тому, і у іншому випадках прокурор може прийняти одне з двох рішень, або повернути справу слідчому з пропози­цією знову скласти подання, або зробити це сам.

У юридичній літературі обґрунтовано зазначається, що, прийнявши рішення знову скласти подання, прокурор вправі використати не тільки відомості про при­чини й умови, які сприяли вчиненню зло­чину, наявні у матеріалах справи, а й кри­мінологічну інформацію, що стосується даного підприємства, установи, організа­ції і була одержана раніше у процесі роз­слідування аналогічного злочину чи при здійсненні нагляду за додержанням зако­нів. Важливо, щоб ці дані були достовір­ними і розширювали уявлення про при­чини й умови розслідуваного злочину.

Серед юристів немає єдності в оцінці випадків, коли у матеріалах справи є відомості про причини вчинення злочину та умови, які цьому сприяли, але подання слідчим не внесено. На мою думку, ма­ють слушність ті вчені, які вважають, що в усіх справах повинно вноситись таке подання[5, 24-25].

Разом з тим слід підкреслити, що по­дання є найбільш ефективним з наявних у слідчих засобів запобігання злочиннос­ті. До того ж, воно може успішно поєдну­ватись з іншими профілактичними захо­дами, що робить його ще дійовішим (на­приклад, шляхом виступу на зборах тру­дового колективу, у пресі, по радіо, телебаченню тощо). Тому прокурорський нагляд повинен сприяти, з одного боку, підвищенню якості подань, їх своєчасно­му внесенню у відповідні органи, устано­ви, організації, а, з другого, — поєднанню даного заходу з іншими профілактич­ними заходами слідчих.

Право і обов'язок прокурора на відкли­кання необгрунтованого подання слідчо­го про причини вчинення злочину і умо­ви, які цьому сприяли, випливають із за­вдань прокурорського нагляду за додер­жанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, діз­нання, досудове слідство. Відповідно до п. 5 ст. 29 Закону «Про прокуратуру» та наведеного вище наказу Генерального прокурора України № 4 прокурорський нагляд має завданням сприяти вжиттю заходів із запобігання злочинам, усуненню причин та умов, які сприяли їх вчиненню. Внесення слідчим необгрунтованого по­дання є невиконанням вимог ст. 23^і КПК, і прокурор, котрий здійснює нагляд, зо­бов'язаний усунути таке порушення за­кону. Зробити це, не відкликаючи подан­ня, практично неможливо.

Даний засіб нагляду має обов'язково застосовуватись прокурорами у двох ви­падках: коли рекомендації слідчого щодо усунення вказаних причин і умов, будучи конкретними за змістом, суперечать за­кону; коли висновки слідчого про ці при­чини й умови не ґрунтуються на матеріа­лах справи.

У першому випадку відкликане подання слідчого може бути знову складене проку­рором, у другому ж — кримінальну справу має бути повернуто на додаткове розсліду­вання з письмовою його вказівкою.

Характеризуючи діяльність прокурора по виконанню вимог статей 23 і 23^і КПК на стадії досудового розслідування, необ­хідно підкреслити, що прокурорський нагляд за слідством має владно-розпо­рядчий характер. Це означає, що пропо­зиції і вказівки останнього, інші акти прокурорського нагляду є обов'язковими для службових осіб досудового розсліду­вання.

Прокурор правомочний втручати­ся у сутність процесуальної діяльності слідчого не тільки з точки зору додержан­ня закону, а й доцільності, заміняти акти слідчого своїми, брати на себе проведен­ня окремих слідчих дій тощо.

Іншою особливістю є те, що прокурор не тільки вимагає від слідчого виконання тих чи інших дій, які, на його погляд, мо­жуть принести необхідний результат у плані виконання вимог статей 23 та 23 ^і КПК, а й подає їм консультативну допомогу в питаннях планування слідчих за­ходів спеціально-кримінологічного при­значення; висунення версій про причини й умови, які сприяли вчиненню злочину; залучення громадськості до роботи по виявленню та усуненню цих обставин.

Процесуальна діяльність прокурора у суді визначається, з одного боку, завдан­нями суду, що випливають з вимог статей 23 і 23² КПК, а, з іншого, — тим, що від­повідно до ст. 34 Закону «Про прокурату­ру» та названого вище наказу Генераль­ного прокурора України № 5 прокурор, який бере участь у справі, повинен спри­яти судові у виконанні вимог про всебіч-ниії, повний і об'єктивний розгляд спра­ви, постановленні вироків, ухвал і поста­нов, що ґрунтуються на законі. Вказане завдання вирішується останнім шляхом використання повноважень, наданих йо­му процесуальним законодавством.

Діяльність суду по виявленню названих причин вчинення злочинів та умов почи­нається на стадії попереднього розгляду справи суддею і здійснюється протягом усього судового розгляду з додержанням норм КПК, які регламентують порядок збирання й оцінки доказів. При цьому суд повинен: 1) безпосередньо виявляти причини вчинення злочину і умови, які цьому сприяли, та вживати заходів до їх усунення; 2) перевіряти повноту вико­нання слідчим та органом дізнання вимог закону про виявлення останніх; 3) пере­віряти законність заходів, вжитих за по­данням слідчого.

Перше завдання вирішується судом у випадках, коли питання про причини й умови злочину, який розглядається, вза­галі не досліджувалося на досудовому слідстві (щоправда, на практиці такі си­туації трапляються рідко).

Друге завдан­ня постає перед судом тоді, коли у проце­сі досудового слідства виконано вимоги статей 23 та 23^і КПК, і у справі є подання слідчого, але практично це завдання ви­рішується судом у тому ж порядку і обся­гу, що й перше (пов'язане з відсутністю у справі подання слідчого про усунення причин та умов вчинення злочину). Для того, щоб зробити висновок про повноту дослідження слідчим обставин, які спри­яли вчиненню злочину, суд сам повинен знову це зробити.

Паралельно другому суд виконує і третє завдання, а саме — контролює фактичне усунення причин та умов вчиненого зло­чину за поданням слідчого. Для цього до нього можуть викликатись особи, які не допитувались на досудовому слідстві, ви-требовуватися додаткові відомості тощо.

Прокурор, який бере участь у справі, повинен сприяти вирішенню судом за­значених завдань, повною мірою викори­стовуючи надані законом повноваження.

Так, у розпорядчому засіданні він має можливість заявити клопотання про ви­требування додаткових матеріалів, які міс­тять відомості про причини й умови вчи­нення злочину, а також висловити думку про заходи, вжиті відповідним органом, організацією або службовою особою до їх усунення на підставі подання слідчого.

У ході судового розгляду з метою з'ясу­вання питань, які стосуються встанов­лення причин та умов, що сприяли вчи­ненню злочину, прокурор бере участь у допиті свідків, потерпілих, експертів, під­судного; привертає увагу суду до наявних у справі документів, які містять такі дані, вживає інших заходів, передбачених про­цесуальним законом.

Важливе профілактичне значення має обвинувальна промова прокурора. У ній поряд з викладенням фактичних обста­вин злочину, характеристикою його сус­пільної небезпечності, аналізом наявних у справі доказів, розглядом інших пи­тань, що мають важливе значення для ви­несення у справі об'єктивного вироку, прокурор повинен показати суду і всім присутнім, які причини й умови сприяли або полегшили підсудному здійснення злочинного наміру. Крім того, прокурор має висловити і свої міркування про за­ходи, необхідні для усунення зазначених причин та умов, а також про доцільність винесення судом окремої ухвали[6, 161].

На практиці постає питання: у якій ча­стині промови прокурору слід викладати міркування про причини вчинення зло­чину та умови, які цьому сприяли. По­діляю висловлену у юридичній літературі думку, що аналіз даних причин та умов може бути виділено у самостійний розділ промови і об'єднаний з іншими її части­нами. При вирішенні цього питання по­трібно виходити з конкретних обставин справи і побудови обвинувальної промо-ви[7, 20]. Головне, щоб названа промова позитивно впливала на формування дум­ки суду про вказані причини й умови, допомагала йому правильно сформулювати пропозиції про заходи по їх усуненню.

Вивчення судової та прокурорської практики, а також відповідного законо­давства приводить до висновку, що про­курор повинен завжди висловлювати у обвинувальній промові думку з такого важ­ливого питання — як наявність підстав для винесення судом окремої ухвали про усунення причин вчинення злочину та умов, які цьому сприяли. Звичайно, дана думка може бути різною залежно від об­ставин справи. Проте у двох випадках прокурор зобов'язаний запропонувати суду винести окрему ухвалу.

Насамперед, це слід зробити, коли у справі не тільки немає подання слідчого, а й взагалі на досудовому розслідуванні не вживалось будь-яких заходів по вико­нанню вимог статей 23 та 23^і КПК. При­чому в цьому разі прокурор повинен запропонувати судові винести дві окремих ухвали: одну — на адресу відповідного державного органу, громадської організа­ції або службової особи про вжиття необ­хідних заходів, другу — слідчому, який не виконав вимог наведених статей.

Прокурор зобов'язаний запропонувати суду винести окрему ухвалу і тоді, коли слідчий виконав вимоги статей 23 і 23^і КПК, проте державний орган, організа­ція або службова особа, на адресу якої внесено подання, не вжили у встановле­ний строк належних заходів щодо усу­нення причин та умов, які сприяли вчи­ненню злочину.

В усіх інших випадках питання про ви­несення окремої ухвали порушується про­курором перед судом залежно від практи­чної доцільності, яка визначається за­вданнями кримінального судочинства із запобігання злочинам та їх викоренення.

Розділ V. Проблеми розвитку прокуратури України

Проведення в Україні політичної ре­форми, запропонованої Президентом Л.Д.Кучмою у Зверненні з нагоди 11-ї річ­ниці проголошення Незалежності Украї­ни, тією чи іншою мірою стосується всіх державних структур, у тому числі і проку­ратури [8]. У зв'язку з цим у теорії та на практиці необхідно ретельно продумати характер і темпи її реформування, обо­в'язково враховуючи стан законності та правопорядку в державі.

Українська прокуратура, як й інші пра­воохоронні органи, переживає не най­кращі часи. Криза законності, неналежне забезпечення правового захисту особис­тості й інтересів суспільства, зростання злочинності висувають підвищені вимоги до органів прокуратури. Вказані вимоги вона повною мірою задовольнити не мо­же, оскільки дезорієнтована у виборі цін­ностей, які має захищати. Колишня право­ва ідеологія, шо спиралася на гасло соціаль­ної справедливості, зруйнована. Нова, в ос­нові якої лежала б система ринкових відносин та індивідуалістичної філософії, поки ще не затвердилася. Коло замкну­лося. Проте вихід з нього все-таки є, але не у розробленні чергової концепції про­курорського нагляду і не в занадто віль­ному поводженні із законодавством про прокуратуру [9], а у відповіді на запитан­ня: чим є прокуратура в сучасних умовах..

Для розв'язання наведеного питання, перш за все, необхідно виявити об'єктив­ні чинники, якими визначаються потре­би реформування державних структур і характер їхнього правового забезпечення. Щодо перспектив розвитку прокуратури такими можуть бути визнані: стан правопо­рядку і правозахисних механізмів в Україні; характер взаємовідносин прокуратури з гілками державної влади; вітчизняні тра­диції забезпечення реалізації правових норм, що сформувалися на грунті україн­ського менталітету; загальновизнані норми і принципи міжнародного права, включно з рекомендаціями Ради Європи.

На жаль, останніми роками в наукових дослідженнях менше уваги приділяється питанням теорії прокурорського нагляду, проблемам прокурорсько-наглядового пра­ва як галузі. Водночас місце і призначен­ня прокуратури в системі державно-пра­вових інститутів полягає в наступному. Прокуратура України — самостійний державний орган, що має низку консти­туційно закріплених ознак. Основною метою її функціонування є правозахисна діяльність. Проте органи прокуратури здій­снюють не лише захист прав і свобод лю­дини та громадянина, а й суспільства і держави, тобто захист публічного ін­тересу. На відміну від решти правоохо­ронних органів, що розглядають злочин як єдність факту та його кримінально-правової оцінки, вона поширює свій ін­терес не лише на злочин і злочинця як елементи явища злочинності, а й виявляє тенденції і закономірності процесу пору­шення закону [10].

Єдність законності — наслідок її здійс­нення, реалізації законів, актів виражен­ня народної волі. Верховна законодавча влада після ухвалення законів не може і не повинна залишатися осторонь від їх­нього виконання. Тому вона зберігає за собою функцію забезпечення єдності за­конності, виконує її безпосередньо, а та­кож за допомогою Конституційного Суду, Уповноваженого з прав людини, Уря­ду, системи виконавчої судової діяльності, а також, що особливо варто підкреслити, через прокуратуру, якій вона передає біль­шу частину належної їй функції, залиша­ючи за собою право й обов'язок на її здійснення, утому числі з метою забезпе­чення єдності законнссті в діяльності са­мої прокуратури.

Прокуратура може бути в державі сам на сам при виконанні своїх обов'язків. Закон — вираження народної волі. Вод­ночас він — творіння законодавчої влади. Прокурор разом з иією владою опікуєть­ся втіленням його в життя, точним і не­ухильним його дотриманням. Сам діє на основі закону і підпорядковується лише закону, отже, у своїй діяльності також не­залежний від законодавчих органів. Про­те прокурору потрібна підтримка або опора, що має виходити, насамперед, від законодавчої влади. Йому доводиться не­рідко чинити опір «найсильнішим» лю­дям. Тому прокуратура сама не впораєть­ся із завданням забезпечення єдності за­конності [11]. Виконавча влада в цьому їй неналежний помічник. Зрозуміло, їй по­трібна також підтримка Президента Укра­їни як глави держави і гаранта законнос­ті. З другого боку, законодавчій владі для реального здійснення нею функції вищо­го контролю за дотриманням законів по­трібна власна або близька до неї держав­но-правова структура. Як така може бути лише прокуратура.

Незважаючи на розбіжності у думках вчених і практиків щодо загальнонагля-дової функції прокуратури [12], українсь­кий законодавець дійшов висновку щодо неможливості поки що відмовитися від важливої складової прокуратури — на­гляду за додержанням і застосуванням за­конів. Загалом дана функція зберігається (на перехідний період). Це ще раз зафік­сували доповнення і зміни до Закону «Про прокуратуру» в липні 2001 р. У зв'яз­ку з наведеним варто наголосити, що За­кон України від 12 липня 2001 р. «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про прокуратуру» хоча і вніс принципові доповнення і зміни в правове становище і завдання прокурорського нагляду, але не усунув низки проблем, розв'язання яких необхідне в найближчо­му майбутньому.

Чинне законодавство про прокуратуру, наділяючи прокурорів певними повнова­женнями, далеке від досконалості. У ньо­му є прогалини, пов'язані з основним змістом прокурорського нагляду, що за­важає його розумінню, утруднює застосу­вання на практиці забезпечення єдності законності. На думку Генерального про­курора України Святослава Піскуна, За­кон «Про прокуратуру» давно застарів і потребує змін [13].

Вказаний вище Закон й нині розглядає прокурорський нагляд як додатковий (або, навіть, основний) засіб контролю за до­триманням законів у державі. Поняття контролю і нагляду в сучасній теорії, за­конодавстві і практиці не розділені. Про­курори на ділі постійно, всупереч закону і своєму призначенню в правоохоронній системі, підміняють адміністрацію, здій­снюючи, так звані, перевірки додержан­ня і застосування законів. Очевидно, уряд, як і законодавець, не дуже довіряє своїм чиновникам, якщо спонукає про­курора до систематичних перевірок дот­римання законів, а, за суттю, — до пос­тійного вторгнення в їхню законну діяль­ність.

Виконання законів припускає лише за­конну діяльність, а у ній прокурору, вва­жаю, робити нічого. Якщо він тут час від часу ще з'являється, то, очевидно, тільки тому, що на практиці часто трапляються правопорушення і їх потрібно виявляти неодмінно прокурору з урахуванням ни­зької активності адміністрації та її конт­ролюючих органів. Звичайно, при провад­женні перевірок прокурори знаходять чи­мало порушень закону, проте частіше ма­рнують час або виявляють незначні порушення, створюючи тим самим види­мість активності. Можливо, прокурори тому і знаходять правопорушення, що су­спільство і держава звикли до такої їхньої діяльності?

Прокурори, як випливає зі ст. 19 Зако­ну «Про прокуратуру», мають право про­водити перевірки лише на підставі інфор­мації, що надійшла, про факти порушен­ня закону, які потребують вжиття заходів. Тут уже окреслюється неможливість на­гляду, що має неконкретний, далекий від дійсності, характер. Більше того, відпо­відно до ч. 2 ст. 19 даного Закону проку­рори повинні встановлювати факти по­рушень законів як підставу для прокурорського реагування. Саме з цією метою вони вправі здійснювати перевірки до­тримання законів, що не є наглядовими, а виступають дослідженням конкретних матеріалів про правопорушення.

Отже, прокурорська перевірка — не по­шук інформації про порушення закону, а вивчення відомостей про правопорушен­ня, виявлення його фактичних обставин. Сучасний прокурорський нагляд за за­конністю — це вже не нагляд у власному розумінні, а тільки прокурорсько-предс­тавницький процес, що існує в різнома­нітних формах і включає загальне проку­рорсько-наглядове провадження про право­порушення (за кримінальними, адміністра­тивними, цивільними та господарськими справами). Тому організація такого нагляду за додержанням і застосуванням законів потребує принципових змін. Предмет прокурорського нагляду, цілі та завдання не можуть бути успішно реалізовані через їх багатоманітність і невизначеність.

Одним з основних напрямів названого нагляду є не власне нагляд (спостережен­ня) з його невизначеними (загальними) цілями, предметом і напрямами, а проку­рорсько-представницький процес. Про­курорсько-представницька діяльність ни­ні — потреба, а багато в чому і реальність, з якими не можна не рахуватися. Якщо вона ще не одержала визнання, то лише тому, що фахівці, які займаються проку­рорським наглядом, не дуже уважні до змін, котрі відбуваються у житті і законо­давстві. Саме у представницьку функцію органів прокуратури (п. 2 ст. 121 Консти­туції України) повинен трансформувати­ся нагляд прокурора за додержанням і за­стосуванням законів у державі.