8.Особливості та пам’ятки елітарної культури.

Елітарна культура (висока) — це творчий авангард, лабораторія мистецтва, де постійно створюються нові види і форми мистецтва. Її ще називають високою культурою, оскільки вона створюється елітою суспільства, або по її замовленню професійними творцями. Вона включає витончене мистецтво, класичну музику і літературу. В більшості своїй, елітарна культура випереджає рівень сприйняття її середнього рівня освіти людиною, широкими масами. Творці елітарної культури, як правило, і не розраховують на широку аудиторію. Щоб розуміти ці твори треба володіти особливим язиком мистецтва. Так, твори абстракцій у вигляді колірних композицій складні для сприйняття людиною, не знайомою із законами живопису, символічними колірними образами. Девіз елітарної культури — “Мистецтво ради мистецтва”. В сучасній культурі до елітарної відносять фільми Фелліні, Тарковського, книги Кафки, Белля, картини Пікассо, музику Дюваля, Шнітке. Проте іноді елітарні твори стають популярними (наприклад, фільми Копполо і Бертолуччи, твори Сальвадору Дали і Шемякина). Елітарна культура, яка по своїй внутрішній структурі побудована складно і витончено, так впливати на не нетекстове реальність не може.

Трапляється правда, який-небудь модерністський або авангардистский прийом в такому ступені освоюється фундаментальною культурою, що стає штампом. Тоді він може використовуватися текстами масової культури. Як приклад можна привести знамениті радянські кінематографічні афіші, де на передньому плані зображалося величезне обличчя головного героя фільму, а на задньому плані маленькі чоловічки когось вбивали або просто мигтіли (залежно від жанру). Це зміна, спотворення пропорцій — штамп сюрреалізму. Але масовою свідомістю він сприймається як реалістичний,хоча всі знають, що голови без тіла не буває, і що таке простір, по суті, безглуздо.

Елементи високої культури: Вища освіта (інтелектуальна еліта), Інтелектуальна література (на противагу масовій літературі) і авторське кіно (на противагу масовому кінематографу), Література, особливо класична, поезія, Образотворче мистецтво, Класична музика, опера, балет, Філософія, Театр.

9.Основні функції культури

Звичайно, що у реальному житті суспільства вище названі аспекти взаємодоповнюються, переплітаються. Аналіз цих взаємопов’язаних сторін культури дозволяє з'ясувати, у чому полягають її основні функції.

Основні функції культури:1. адаптаційна2. пізнавальна 3. аксіологічна (ціннісна)4. інформаційна 5. комунікативна (діалог культур)6. нормативна 7. гуманістична 8. людинотворча (соціалізація особистості)9. виховна 10. світоглядна

Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки.

Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу

Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.

Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам'ятовує цю інформацію. Якщо порівнювати людське суспільство з комп'ютером, то роль культури в суспільстві аналогічна ролі математичного забезпечення в комп'ютері: вона вміщує у собі мову, пам'ять, програми дій.

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей.

В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.

Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.

Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна справедливо вважати новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції. Апокаліптична функція полягає в тому, щоб донести людям, що рано чи пізно настане кінець світу, апокаліпсис, гієнна, великий суд. Чимало вчених намагались дослідити цю функцію.

Культурі притаманна аксіологічна (оціночна) функція. Вона виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку. У відповідності зі ставленням людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи. У динамічному процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, культурні смаки, формується багатогранний духовний світ людини.

10. Значення культурних норм в житті людини.

Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку, певну знакову систему (наприклад, різні знаки уваги). Характерним прикладом такої символіки виступають правила етикету. Одначе не можна ставити знаку рівності між подібними правилами й регулятивною функцією культури. У сфері культури досягнутим правомірно вважати лише те, що увійшло у побут та звички. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях. У такому розумінні культура виробництва, побуту, обслуговування, торгівлі, себто — будь-яка культура діяльності людини є культурою її поведінки. Крім того, ми часто говоримо і про культуру поведінки в більш вузькому розумінні слова, маючи на увазі нормативні вимоги до побутового спілкування людей.

У ролі регуляторів культури поведінки людини як у широкому, так і у вузькому сенсі виступають не тільки норми, але й зразки поведінки. Норма характеризує не лише вже досягнуте суспільством, але й те, що має статус загальної вимоги. Взірець — це вище, найкраще, досягнуте передовими людьми суспільства, найбільш наближене до ідеалу. У процесі історичного розвитку людства певні зразки поступово перетворюються у загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, більш досконалі. У цьому й виявляється регулятивна роль зразка.

Нормативна сторона культури яскраво виявляється у звичаях та обрядах. Звичаї — це історично сформовані способи поведінки, що мають вигляд доцільних дій, які здійснюються людьми тієї або іншої спільноти в силу трудової діяльності, під впливом громадської думки, задля відтворення зразка. Звичаї передаються з покоління в покоління. Набравши форми певного стереотипу поведінки, звичай регулює діяльність людей.

Закріплюючись із плином часу, звичаї переростають в культурні традиції. В основі кожної традиції лежить досвід того соціального колективу, який ним володіє і постійно його відтворює. Провідне значення у функціонуванні будь-якої традиції має діалектика усталеного і мінливого в ній. Відбувається безперервний процес зміни традицій, відмирання консервативних і виникнення прогресивних, що відповідають потребам та інтересам суспільства. У сфері побуту, праці і міжособових відносин культура робить істотний вплив на поведінку людей, регулює їх вчинки, обумовлює вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури підтримується такими нормативними системами, як мораль і право. Культурні норми і цінності тісно взаємопов´язані. Відмінність між нормою і цінністю полягає у тому, що норми - це правила поведінки, а цінності - абстрактні поняття про те, що таке добро і зло, правильне і неправильне, обов´язкове і необов´язкове. Цінності мають спільну основу з нормами. Навіть загальноприйняті звички дотримуватись особистої гігієни (чистити зуби, прасувати одяг і т. п.) в широкому розумінні виступають цінностями і переводяться суспільством у ранг наказів.

Наказ - це заборона або дозвіл що-небудь робити, звернення до особи або групи людей і виражений у будь-якій формі: усній або письмовій, формальній або неформальній. Цінності - це те, що виправдовує і надає сенс нормам. Так, життя людини - цінність, а її охорона - норма; дитина - соціальна цінність, а обов´язок батьків піклуватися про неї - соціальна норма.

Одні норми, очевидні на рівні здорового глузду, ми виконуємо не задумуючись. Інші - потребують напруження й серйозного морального вибору. У суспільстві одні цінності можуть вступати в протиріччя з іншими, хоч одні й інші однаково визначаються як невід´ємні норми поведінки. У конфлікт вступають норми не лише одного, а різних типів, наприклад, релігійні і патріотичні: віруючій людині, яка дотримується норми "не убий", пропонують іти на війну і вбивати ворогів.

Різні культури можуть віддавати перевагу однаковим цінностям (героїзму на полі бою, матеріальному збагаченню, аскетизму і т. п.). Кожне суспільство встановлює, що для нього є цінністю, а що ні.

Основною функцією цінностей є регулятивна функція, а саме регулювання поведінки особистостей у певних соціальних умовах. Особа, щоб відчувати себе повноправним членом суспільства, повинна оцінювати себе, свою діяльність і поведінку з позицій відповідності до вимог культури. Відповідність життя і діяльності особи усталеним у суспільстві нормам і правилам створює в неї почуття особистої соціальної повноцінності, яка є умовою нормального соціального самопочуття, і навпаки, почуття невідповідності поведінки вимогам суспільства занурює людину в стан дискомфорту, може стати причиною тяжких переживань і психічних відхилень. Цінності побутової культури народжуються в процесі життєвої практики і мають утилітарну спрямованість. Тому їх не потрібно обґрунтовувати і доводити, носії такої культури сприймають їх як природні і належні. Цінностей побутової культури виявляється цілком достатньо для залучення людини до культури.

11. Релаксація- це не сума технічних прийомів, а фізіологічний стан всього організму, при якому можливе свідоме управління мимовільними функціями різних його органів і систем.

Суть дії релаксації на психічну діяльність полягає в тому, що при розслабленні м'язів потік імпульсів, що йдуть від них до головного мозку, помітно зменшується, що створює кращі умови для гармонійної роботи свідомості і підсвідомості. От чому релаксація не тільки заспокоює, але і відкриває доступ до величезного масиву інформації, яка зберігається в підсвідомості.

· Сядьте в крісло, прийнявши комфортну позу, або розташуєтеся лежачи - на підлозі або кушетці, як вам зручніше. Руки витягніть уздовж тулуба, очі закрийте. Підніміть одну руку під кутом 45 градусів і тримаєте її в цьому положенні стільки, скільки зможете, щоб досягти максимального стомлення м'язів. Коли відчуєте сильну втому, покладете цю руку і підніміть іншу. Закінчивши з руками, виконайте те ж саме по черзі і з ногами. Сенс в тому, щоб уловити якомога точніше і представити, а потім запам'ятати різницю у відчуттях при стомленні і подальшому відпочинку. Контролюйте свої відчуття постійно, прислухайтеся до них, запам'ятовуйте їх.

· Наступний етап - сприйняття і запам'ятовування тієї фази розслаблення, яка виникає у момент зникнення значного навантаження. Для цього наскільки можна напружте всі м'язи - ніг, рук, тулуба, і протримаєтеся якомога довше в цьому стані максимальної м'язової напруги. Бажано зберігати напругу до тих пір, поки не відчуєте легкого тремтіння напружених м'язів - як правило, рук або ніг. Вчитеся усвідомлювати м'язову напругу, а не просто відчувати його. Особливу увагу приділите тому моменту, коли ви, нарешті, розслабите м'язи. Цю фазу розслаблення необхідно запам'ятати - і на свідомому, і на плотському рівні.

· Сядьте зручно. Голову тримаєте прямо, але, не напружуючи надмірно шию, додайте особі спокійний вираз - це вже значно розслабить м'язи. Тепер високо підніміть брови (стежите за тим, щоб не хмурити їх і не закидати рефлекторно голову назад), і через деякий час різко зніміть напругу - м'язи повністю розслабляться. Повторите кілька разів. Тепер закрийте очі і щільно стискуйте віка (але решта всієї мускулатури особи при цьому повинна залишатися в розслабленому стані). Після того, як відчуєте, що віка наливаються тяжкістю або починають злегка тремтіти від стомлення, різко зніміть напругу - віка розслабляться. Повторюйте вправу до тих пір, поки не відчуєте повного розслаблення вік і всіх м'язів особи у момент усунення напруги. Далі приблизно те ж саме слід виконати і з губами - стискуйте їх якомога щільніше до тих пір, поки не наступить виражене стомлення, після чого різко скиньте напругу. Нарешті, виконайте таку ж вправу для м'язів шиї. А зараз, на закінчення, спробуйте розслабляти лицьові м'язи послідовно, по черзі.

· Лежачи на спині, із закритими очима. Руки повністю розслаблені. Підніміть однією рукою іншу, а потім відпустите її. Якщо ви досягли потрібного прогресу, рука падатиме лише під дією сили тяжіння, а рефлекторної захисної напруги м'язів не виникне. Цей момент дуже важливо відчути і запам'ятати у формі зрозумілого особисто вам образу - з тим, щоб надалі швидше оволодіти довільною релаксацією м'язів на першу ж вимогу з боку свідомості.

Освоївши розслаблення однієї групи м'язів за іншою, кінець кінцем, ви навчитеся досягати відчуття повного тілесного спокою. Після цього вам вже не потрібно буде розслабляти кожну групу м'язів - досить буде пригадати це відчуття. Постійне тренування окремих груп м'язів через якийсь час забезпечить і автоматичний контроль над м'язовою системою в цілому.

Розслаблення стає мимовільним в той момент, коли воно виникає при одному лише уявному уявленні. Способом досягти стану глибокої релаксації може стати просте спокійне споглядання. У поєднанні з концентрацією, уміння розслабляти групи м'язів стає просто незамінним, Ви зможете економити величезну кількість енергії і направляти її в потрібне русло.

12. Історична типологія культури культура - це друга природа, все, що створила і створює людина в процесі своєї життєдіяльності. Якщо цей процес розгорнути в часі і просторі, виявиться, що в ньому існують тривалі історичні проміжки часу, протягом яких культура перебуває у відносно спокійному стані. Так і культура: минають віки, тисячоліття, змінюються покоління, зникають цілі народи і цивілізації, а з точки зору історичного розвитку - ніяких змін. Але настає момент, "щось" відбувається і розвиток культури переходить на тривалий період в інший агрегатний стан. І знову все повторюється. Характерні риси історичного типу культури: 1. Спосіб створення матеріальних цінностей; 2. Відношення до природи 3. Неписані правила поведінки; 4. Самоусвідомлення і само ідентифікація; 5. Світогляд; 6. Сприйняття інших народів; 7. Суспільна форма організації індивідів. Зазначимо, що в процесі історичного розвитку окремі риси, що визначають тип культури, або їх групи можуть видозмінюватися. Це засвідчує те, що певні історичні типи культур існують в межах ще більш узагальненого історичного поділу. Якщо в основі історичного поділу культури покласти такі три визначальні її детермінанти, як:  1. спосіб освоєння світу, 2. світобачення,  3. форми соціальної організації, то історичний розвиток світової культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового (давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час) суспільства і соціалістичного суспільства. Однак первісна, ранньокласова, феодальна культури мали одну суттєву спільну рису - це були аграрні культури. Змінювались епохи, засоби виробництва, але суть залишалася попередньою. Існувала "пара": фізична сила людини - природа. З першою спробою цілеспрямованого вирощування сільськогосподарських культур розпочинається найбільш довготривалий історичний етап - етап аграрної культури. Радіовуглецевий аналіз предметів із стоянок первісних людей (залишків матеріальної культури) свідчить, що це сталося більш як сім тисяч років тому. В 30-ті роки XX ст. англійський археолог Гордон Чайлд запропонував назвати перехід людської спільноти до землеробства і скотарства неолітичною революцією.. Насамперед, з поступальним розвитком людства формувався певний культурно-історичний тип людини, якому був притаманний свій тип культури. Слід звернути увагу на те, що питання первинності чи вторинності в системі людина - культура є некоректним. Первинними є одночасно і культура, і людина. Культура існує постільки, поскільки існує людина, а людина самореалізується в полі культури. Самореалізація людини протягом тривалого історичного періоду веде до формування певного стилю як форми цієї самореалізації. Тому історична типологія культури через її основні стилі (романський, готичний, бароко, класицизм) дозволяє прослідкувати і зафіксувати культурно-історичні періоди на рівні їх прогресивного значення в історії людства.

15. Цивілізаційніконцепції культури інколи ототожнюють з концепціями циклічності у розвитку культури. В них здійснюється осмислення культурно-історичного процесу в контексті плюралістичної історичної моделі, основаної на аналогії з органічним життям. Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668 -1744 рр.), хоча одним з перших, якщо взагалі не першим, прибічником коловоротного тлумачення історичного процесу є знаний мислитель Відродження Нікколо Мак’явеллі (1469- 1527 рр.). М. Я. Данилевський (1822 – 1885 рр.) в праці „Росія і Європа” розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розвитку, занепаду і загибелі. Він виокремлює (в хронологічному порядку) такі культурно-історичні типи: · єгипетський; · китайський; · ассірійсько-фінікійський (халдейський або давньосемітський), · індійський; · іранський; · єврейський; · грецький; · римський; · новосемітський (або аравійський); · германо-романський (або європейський). До них він додає два американських типа – мексиканський та перуанський, які загинули насильницькою смертю і не встигли здійснити свого розвитку. В перспективі до дванадцяти культурно-історичних типів, на думку М. Данилевського, додається ще слов’янський, на який він покладав великі надії.

НімецькийфілософО. Шпенглер (1880 – 1936 рр.) впраці „ЗанепадЄвропи” (1 томв 1918 р., 1 том – в 1922 р.) обґрунтовуєідеюнелінійногорозвиткуісторичногопроцесу, якийскладаєтьсязунікальнихкультур-організмів. Він виокремлює вісім великих культур, які є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу: · єгипетська; · антична; · індійська; · вавілонська; · китайська; · арабська, · західна; · мексиканська. Ключем до розуміння душі кожної культури є прасимвол. Цивілізація, на думку О. Шпенглера, це – вмираюча культура, оскільки культура орієнтована на становлення, розвиток і досягнення духовних ідеалів, а цивілізація утилітарна. Англійський Історик, філософ і дипломат

АрнольдДжозефТойнбі (1889 – 1975 рр.) в 12-томнійпраці „Дослідженняісторії” (1934 – 1961 рр.) вивчавпричиниформуванняірозпадуцивілізацій. А. Крьобер, підсумовуючи внесок вченого зазначив, що Арнольд Тойнбі – єдиний професійний історик, який серйозно займався порівняльним аналізом цивілізацій”. На відміну від О. Шпенглера, А.Тойнбі був переконаний у тому, що переживши період розцвіту культура не приречена вмерти, занепасти. Основою соціокультурної організації у дослідника постають не культурно-історичні типи, а локальні цивілізації, які мають свій шлях розвитку, а після надлому втрачають самобутність. Слід звернути увагу на те, що у А. Тойнбі цивілізації – це суспільства, а не культури. Свою систему пояснення історії людства він здійснює через опис характерів і нравів, що призводить до певного ігнорування відмінних ознак цивілізацій (всього він виокремлює і досліджує 37 цивілізацій). Діалогічну сутність розвитку культури він розкрив у концепції „Виклику і відповіді”. Тойнбі визначав розвиток культури як серію Відповідей, що дає людський дух на „Виклик” природи і суспільств