1. ОХОрона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження здоров'я та працездатності людини в процесі праці.

Охорона праці як самостійна спеціальна дис­ципліна формувалася протягом більш ніж сімдесяти років. Упер­ше ця дисципліна була впроваджена в 1929 р. в Московському інституті залізничного транспорту. До 1966 р. охорона праці ви­кладалась у межах окремих спеціальних та інженерних дисциплін, а як окрема дисципліна – лише в деяких інститутах.

У 1966 р. цей курс був офіційно впроваджений у навчальні програми всіх інженерних спеціальностей, а всім технічним вищим навчальним закладам було запропоновано створити кафедри охо­рони праці.

У 1742 р. вийшла робота М. В. Ломоносова "Первые основания металлур­гии или рудных дел", в якій розроблено теорію природної вен­тиляції шахт, а також наведені рекомендації з безпеки при ви­користанні драбин і сходин та щодо застосування робочого одя­гу. У книзі "Очерки рабочих движений" (1901 р.) І. М. Сеченов запропонував фізіологічні критерії, за якими можна було встанови­ти тривалість робочого дня. Це була перша книга з гігієни праці. Лікар А. В. Погожев видав у 1902-1903 рр. перший російський журнал "Промышленность и здоровье", а також заснував перший у Росії соціальний музей.

У 1882 р. на з'їзді Технічного товариства професор В. Л. Кірпічов зробив доповідь "Про заходи запобігання при поводженні з маши­нами і приводами", в якій виклав результати досліджень із техніки безпеки в машинобудуванні. Великий внесок у питання безпеки праці зробили визначні вчені – інженери Росії професори П. К. Худя­ков, М. А. Павлов.

Академік А. А. Скочинський досліджував причини пожеж та ви­бухів у вугільній промисловості; академік Н. Н. Семенов розро­бив теорію вибуху й горіння. Академік М. Є. Зелінський за­пропонував ефективну конструкцію протигаза.

Академік М. Є. Жуковський розробив аеродинамічну теорію, яка дозволила робити розрахунки вентиляційних систем.

Значний внесок у розвиток охорони праці зробила Міжнародна організація праці (МОП) – одна з найдавніших міжнародних організацій, яка була створена у 1919 р. і розвивалася спочатку як автономна інституція при Лізі Націй, а з 1946 р. – як перша спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй.

МОП ухвалила більше 180 конвенцій і понад 190 рекомендацій з різних соціально-трудових проблем. На цей час Україна ратифікувала 50 конвенцій МОП, серед яких – найважливіші нор­мативні акти, що стосуються основоположних прав людини та охорони праці.

2. Державна політика України щодо охорони праці виходить з конституційного права кожного громадянина на належні, безпечні і здорові умови праці та пріоритету життя і здоров'я працівника по відношенню до результатів виробничої діяльності.

Державна політика в галузі охорони праці визначається відповідно до Конституції України Верховною Радою України, спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням і грунтується на принципах:

• пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

• підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції,

• соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

В Україні прийнята і реалізується Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001-2005 pp., що була затверджена Кабінетом Міністрів 10.10.2001 p. (наказ № 1320).

Ця програма передбачає комплексне розв'язання проблем охорони праці, забезпечення пріоритету здоров'я працівників, їх соціального захисту, створення належних, безпечних і здорових умов праці на виробництві.

• Перший розділ програми "Організаційні заходи" Другий розділ "Пріоритетні науково-технічні дослідження і розробки з охорони праці" містить 45 заходів. Третій розділ "Нормативно-правове забезпечення охорони праці" Четвертий розділ "Забезпечення працівників засобами колек­тивного захисту та контролю виробничого середовища" містить вісім заходів. П'ятий розділ "Інформаційне забезпечення охорони праці" передбачає випуск періодичних інформаційних видань з охорони праці. Шостий розділ програми "Міжнародне співробітництво у галузі охорони праці" .

3. Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 22.10.2001 р. № 432 затверджено Концепцію управління охо­роною праці.

Метою концепції є реалізація конституційного права працюю­чих на належні, безпечні й здорові умови праці. Концепція скла­дається з розділів:

1. Загальні положення.

2. Державна політика управління охороною праці.

3. Реформування у сфері управління охороною праці.

В основу розробки концепції покладені такі принципи:

• принцип обов'язкового забезпечення безпеки людини, пріоритету життя і здоров'я працівника стосовно результатів ви­робничої діяльності підприємств;

• принцип плати за ризик. У багатьох країнах економічні пільги і санкції є важелями державної політики у галузі охорони праці. За розрахунками німецької ради підприємців, наслідки нещасних випадків коштують у 10 разів дорожче, ніж вартість заходів щодо їх попередження. Невипадково в багатьох розвинених країнах інвестування в заходи з охорони праці вважаються вигідним бізнесом;

• принцип добровільності й прийнятності ризику, тобто ніхто не має права наражати людину на ризик без її згоди;

• принцип правового регулювання ризику, тобто наявності державних законів, що встановлюють систему заборон і норм попередження нещасних випадків та профзахворювань, а також обов'язкову відповідальність за порушення цих законів;

• принцип доступності й відкритості інформації з питань охорони праці.

4. В Україні діють закони, які визначають права і обов'язки її меш­канців. Конституція – основний закон держави – була прийня­та Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Вона декла­рує рівні права і свободи всім жителям держави: на вільний вибір праці, що відповідає безпечним і здоровим умовам, на відпочи­нок, на соціальний захист у разі втрати працездатності та у ста­рості й деякі інші.

Законодавча база охорони праці України налічує ряд законів, основними з яких є Закон України "Про охорону праці" та Кодекс законів про працю (КЗпП). До законодавчої бази також належать Закони України: "Про загальнообов'язкове дер­жавне соціальне страхування від нещасних випадків на вироб­ництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності", "Про охорону здоров'я", "Про пожежну без­пеку", "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного бла­гополуччя населення", "Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку", "Про дорожній рух", "Про загальнообов'яз­кове соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням". Їх доповнюють державні міжгалузеві й галузеві нормативні акти – це стандарти, інструкції, правила, норми, положення, статути та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов'язкових для виконання усіма установами і працівниками України.

Закон "Про охорону праці", прийнятий Верховною Радою України 14 жовтня 1992 р., був переглянутий і затверджений Президентом України у новій редакції 21 листопада 2002 р. Він складається з преамбули та 9 розділів. У розділі І "Загальні положення" (ст. 1) наводяться визначення понять "охорона праці", "роботодавець", "працівник" та окреслюється дія цього Закону (ст. 2), який поширюється на всіх фізичних та юри­дичних осіб

У розділі II "Гарантії прав громадян на охорону праці" пе­редбачено, що роботодавець зобов'язаний інформувати пра­цівника про умови праці; виплачувати компенсацію за шкід­ливі умови праці або в разі смерті; забезпечувати соціальне страхування від нещасних випадків і профзахворювань .

4. У розділі III "Організація охорони праці" йдеться про те, що ро­ботодавець обов'язково створює органи управління охороною праці на підприємстві і забезпечує їх функціонування. У розділі IV "Стимулювання охорони праці" йдеться про економічне стимулювання працівників (ст. 25) за активну участь та ініціативу у запровадженні заходів щодо підвищення рівня без­пеки праці, Розділ V – "Нормативно-правові акти з охорони праці". До них належать правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов'язкові для виконання. Розділ VI – "Державне управління охороною праці" (ст. 32) – визначає органи державного управління охороною праці та їх компетенцію Розділ VII – "Державний нагляд і громадський контроль за охо­роною праці." Розділ VIII – "Відповідальність за порушення законодавства про охорону праці". Розділ IX. "Прикінцеві положення".

5. У розділі II ЗУ “Про охорону праці” "Гарантії прав громадян на охорону праці" пе­редбачено, що роботодавець зобов'язаний інформувати пра­цівника про умови праці; виплачувати компенсацію за шкід­ливі умови праці або в разі смерті; забезпечувати соціальне страхування від нещасних випадків і профзахворювань (опла­та з Фонду соціального страхування від нещасних випадків); відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові на вироб­ництві; письмово, не пізніше як за 2 місяці, інформувати пра­цівника про зміни виробничих умов або пільг; забезпечувати спецодягом та засобами індивідуального захисту згідно колективного договору; зафіксовано право працівника відмови­тись від виконання робіт, якщо це загрожує його здоров'ю та життю, та ін

Працівники віком до 18 років користуються такими ж правами, що і повнолітні, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами.

Дозволяється приймати на роботу молодь віком від 16 років. У виняткових випадках, за погодженням із профспілками, можуть прийматись на роботу 15-річні особи. Для практичної підготовки молоді, що навчається, допускається приймати з 14 років учнів за­гальноосвітніх шкіл і професійних навчальних закладів для ви­конання легкої роботи у вільний від навчання час за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює.

Особи до 18 років приймаються на роботу після попереднього медичного огляду і, в подальшому, до 21 року щороку підлягають обов'язковому медичному огляду.

1. Усі працівники до 18 років не можуть бути залучені до виконання важких або небезпечних робіт, до робіт із шкідливими умо­вами праці, а також до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні.

Для працівників віком від 16 до 18 років робочий тиждень не повинен перевищувати 36 годин, для осіб віком від 15 до 16 років і для учнів 14-15 років, що працюють під час канікул, – 24 години. Законодавство вимагає створення належ­них умов, що дозволяють поєднувати роботу з навчанням.

6. У розділі II ЗУ “Про охорону праці” "Гарантії прав громадян на охорону праці" пе­редбачено, що роботодавець зобов'язаний інформувати пра­цівника про умови праці; виплачувати компенсацію за шкід­ливі умови праці або в разі смерті; забезпечувати соціальне страхування від нещасних випадків і профзахворювань (опла­та з Фонду соціального страхування від нещасних випадків); відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові на вироб­ництві; письмово, не пізніше як за 2 місяці, інформувати пра­цівника про зміни виробничих умов або пільг; забезпечувати спецодягом та засобами індивідуального захисту згідно колективного договору; зафіксовано право працівника відмови­тись від виконання робіт, якщо це загрожує його здоров'ю та життю, та ін.

У законі є статті про охорону праці жінок, неповнолітніх, інвалідів.

Відповідно до статті 174 КЗпП і статті 10 Закону України "Про охорону праці" не можна допускати жінок до наступних видів робо­ти, навіть якщо вони наполягають на виконанні цих робіт:

• роботи з важкими умовами праці;

• роботи зі шкідливими або небезпечними умовами праці;

• підземні роботи (крім нефізичних або робіт із санітарного і побутового обслуговування).

1. Існують також норми гранично допустимих навантажень для жінок при підійманні та переміщенні важких речей вручну,

Дозволяється виконання жінками робіт з підіймання, перемі­щення вантажів масою, яка перевищує 7 кг, але не більше 10 кг при чергуванні з іншою роботою (до двох разів на годину). Робота жінок обмежується у нічний час. Дозвіл на нічні роботи може бути отриманий при особливій необхідності (як тимчасовий захід). Вагітні жінки і ті, що мають дітей до 3 років, не залучаються до роботи в нічні години і вихідні дні, до над­урочних робіт, а також не направляються у відрядження.

Жінки, що мають дітей 3-14 років або дітей-інвалідів, не залуча­ються до надурочних робіт і не направляються у відрядження без їх згоди.

Пільги вагітним жінкам і при пологах: надається відпустка Вагітність жінки та її діти (незалежно від віку) не можуть бути причиною звільнення або відмови прийняття на роботу.

7. Кодекс законів про працю України трактує вимоги до трудової діяльності громадян в Україні і регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці і поліпшенню її якості. Кодекс законів спрямований на охорону трудових прав працюючих.

У КЗпП викладені основні трудові пра­ва та обов'язки працівників, особливості міжнародних угод або до­говорів з питань трудового законодавства, а також додаткові пільги, які можуть бути їм надані.

Колективний договір (угода) є найважливішим документом у системі нормативного регулювання взаємовідносин між роботодавцем і працівниками з першочергових соціальних питань, у тому числі з питань охорони праці.

У Кодексі законів про працю України є положення про трудо­вий договір. Трудовий договір – це угода між працівником і робото­давцем, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, ви­значену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудового роз­порядку, а роботодавець зобов'язується виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для ви­конання роботи, передбачені законодавством і угодою сторін.

Важливим розділом Кодексу законів про працю є розділ "Охо­рона праці". У ньому зазначено, що на будь-якому об'єкті, де пра­цюють люди, повинні бути створені здорові й безпечні умови праці, що відповідають вимогам охорони праці. Всі будівлі і обладнання не повинні створювати загрози працюючим, а також негативно впливати на стан їхнього здоров'я та самопочуття.

Роботодавець або уповноважені ним органи повинні дбати про умови праці, їх полегшення, оздоровлення навколишнього середо­вища, виконання правил безпеки й інструкцій з техніки безпеки, забезпечувати контроль здоров'я для працівників із шкідливими умовами праці, забезпечувати спецодягом та засобами захисту пра­цюючих від шкідливого впливу речовин, що використовуються в процесі праці, слідкувати за дотриманням трудового законодав­ства на підлеглому об'єкті, створювати умови для здійснення кон­тролю за умовами праці, дбати про відпочинок працюючих.

8. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професій­ного захворювання, які спричинили втрату працездатності" регу­лює взаємовідносини:

• потерпілих на виробництві, роботодавців і страховика з пи­тань відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю пра­цівника під час виконання ним трудових обов'язків;

• роботодавців і страховика з питань усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів.

Основними принципами Закон проголошує:

• обов'язковий порядок страхування всіх працівників, учнів та студентів навчальних закладів, коли вони набувають професійних навичок, а також добровільне страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно;

• сплату страхових внесків лише роботодавцями;

• формування й витрачання страхових коштів на солідарній основі;

• управління страхуванням представниками працівників, ро­ботодавців та державних органів на основі соціального партнерс­тва і на паритетних засадах під наглядом держави;

• економічну заінтересованість суб'єктів страхування в по­ліпшенні умов та безпеки праці;

• надання державних гарантій застрахованим громадянам у реалізації їх прав.

Згідно з Законом, що був введений в дію 1 квітня 2001 р., всі підприємства повинні реєструватися в регіональних Управлін­нях виконавчої дирекції Фонду соціального страхування і отри­мати страхове свідоцтво. Розмір страхових внесків залежить від встановленого для підприємства класу професійного ризику.

9. ДНАОП - Це норми, інструкції, вказів­ки та інші види державних нормативних актів з охорони праці, обов'язкові для виконання і дотримання усіма підприємствами та установами.

ДНАОП можуть бути міжгалузевими і галузевими.

В Україні розробляються державні стандарти України (ДСТУ). В галузі охорони праці вже діють такі стандарти: ДСТУ 2293-99 "Охорона праці. Терміни та визначення основних понять"; ДСТУ 2272-93 "Пожежна безпека. Терміни та визначення"; ДСТУ 3038-95 "Гігієна. Терміни та визначення основних понять" та деякі інші, що невдовзі повинні замінити ще частково діючі міждержавні стандарти – ГОСТи, Системы стандартов безопас­ности труда (ССБТ) (рос.), які розроблені ще за часів СРСР. Належать до ССБТ:

1. Організаційно-методичні стандарти – 0.

2. Стандарти вимог і норм за видами небезпечних і шкідливих виробничих чинників – 1.

3. Стандарти вимог безпеки до виробничого обладнання – 2.

4. Стандарти вимог безпеки до виробничих процесів – 3.

5. Стандарти вимог до засобів захисту працюючих – 4.

Крім ДСТУ, ГОСТ і ДНАОП в Україні діють: санітарні норми (СН), в яких наведені вимоги стосовно виробничої санітарії та гігієни праці; будівельні норми і правила (СНиП – строительные нормы и правила – застосовується російська абревіатура), де викладені вимоги до будівель та споруд залежно від їх призначення і пожежної небезпеки. При розгляді питань пожежної безпеки можуть зустрічатися посилання на ОНТП – отраслевые нормы техно­логического проектирования (рос.) або ISO – міжнародні норми, які діють в Україні згідно з Угодою про міжнародне співробітництво держав СНД у питаннях охорони праці. Промисловість України кодується згідно з розробленими кодами.

10. Управління охороною праці – це підготовка, прийняття і реа­лізація правових, організаційних, науково-технічних, санітарно-гігієнічних, соціально-економічних та лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на збереження життя, здоров'я й працездатності людини в процесі трудової діяльності.

Державне управління формулює державну політику в галузі охорони праці – пріоритет життя і здоров'я працівника над результатами виробничої діяльності. Держава приймає нормативно-правове законодавство в галузі охорони праці, встановлює обов'язки, права і відповідальність щодо проведення державної політики, створює відділи з питань охорони праці при держадмі­ністраціях, навчально-методичні й експертно-технічні центри, систему нагляду за охороною праці, санітарно-епідеміологічні служби, органи пожежної, екологічної безпеки, фонд соціального страхування від нещасних випадків і профзахворювань та інші наглядові і контролюючі органи, а також систему виробничо-технічного, інформаційного, наукового й фінансового забезпе­чення діяльності в галузі охорони праці.

Державне управління охороною праці здійснюють:

• Кабінет Міністрів України;

• спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці, Держнаглядохоронпраці;

• Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (галузевий рівень);

• Рада міністрів Автономної Республіки Крим (регіональний рівень управління);

• місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування (регіональний рівень управління).