1.Виховання розумової культури і наукового світогляду.

Розумове виховання – цілеспрямована діяльність педагогів із розвитку інтелектуальних здібностей і мислення людини, прищеплення культури розумової праці. Це безперервний процес, основним завданням якого є озброєння учнів знаннями основ наук та формування на їх основі наукового світогляду. Важливе значення мають також оволодіння основними мисленнєвими операціями і вироблення вмінь та навичок культури розумової праці (загальні уміння читати, уміння слухати, уміння усно формувати і викладати свої думки, уміння писати, уміння працювати з книгою, спеціальні – уміння читати напис, карти, технічні креслення, обчислювальні вміння з математики, слухати музику, записувати числа, формули і т.і.) В поняття «культура розумової праці» входить і вміння раціонально організовувати режим розумової роботи, здатність робити все точно і акуратно, тримати в порядку робоче місце, матеріали і т.д.

Науковий світогляд – це цілісна система наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставлення людини до оточуючої дійсності і самої себе. Основними засобами формування світогляду є процес навчання, позакласна діяльність, самостійна робота. Формування світогляду залежить від впливу на інтелект, емоції, волю особистості, від її активної практичної діяльності.

2.У формуванні всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню, яке розглядається як виховна діяльність, що має на меті сформувати стійкі моральні якості, потреби, почуття, навички і звички поведінки на основі ідеалів, норм і принципів моралі, участі у практичній діяльності. Процес морального виховання характеризується поняттями «мораль», «моральність», «моральна свідомість», «моральні переконання», «моральні почуття», «моральні звички», «моральна спрямованість».

Мораль – система ідей, принципів, законів, норм і оцінок, що регулюють стосунки між людьми. Норми і принципи моралі, її ідеали і почуття визначають життєву позицію особистості, спільноти.

Моральність – практичне втілення норм і принципів, переломлення загально обов’язкових моральних принципів через внутрішній світ конкретної особистості.

Моральна свідомість – відображає реальні стосунки і регулює моральний аспект діяльності людини.

Моральні переконання – пережиті та узагальнені моральні принципи, норми.

Моральні почуття – запити, оцінки, спрямованість духовного розвитку особистості.

Моральні звички – стійкі форми поведінки, які є внутрішньою потребою особистості і виявляються в будь – якій ситуації й умовах.

Моральна спрямованість – стійка суспільна позиція особистості, яка передбачає наявність моральних переконань, звичок, свідомості, властивих певній особистості, які в сукупності утворюють її моральність.

Великого значення у моральному вихованні має система моральних цінностей, серед яких виділяють:

1)абсолютно вічні цінності (добро, правда, любов, чесність, гідність, краса, мудрість та ін.);

2)національні цінності – (патріотизм, почуття національної гідності, «історична пам`ять» тощо);

3)громадські цінності – (права і свободи людини, обов’язки перед іншими людьми, повага до закону тощо);

4)сімейні цінності – (основи життя сім`ї, стосунків поколінь, подружньої вірності тощо);

5)цінності особистого життя – (визначають риси характеру, поведінку людини, стиль приватного життя та ін.).

3.В умовах ринкової економіки, коли від людини вимагається надійна, якісна і відповідальна праця, трудове виховання набуває особливого значення.

Трудове виховання – це педагогічна діяльність, спрямована на формування в учнів готовності до праці в умовах ринку. Завданнями трудового виховання є:

• психологічна підготовка особистості до праці (усвідомлення соціальної значущості праці, формування прагнення сумлінно і відповідально працювати, дбайливо ставитися до результатів праці тощо);

• практична підготовка до праці (озброєння вихованців необхідними знаннями, вироблення у них умінь і навичок трудової діяльності, виховання основ трудової культури);

• підготовка до свідомого вибору професії. Змістову основу трудового виховання складають такі види праці:

1. трудова діяльність, що пов’язана з навчальними заняттями;

2. праця по самообслугованню;

3. продуктивна праця.

Складовою частиною трудового виховання є професійна орієнтація учнів – обґрунтована система допомоги учням у виборі професії відповідно до здібностей, нахилів і ринку праці.

До професійної орієнтації входять складові:

• професійна освіта – це ознайомлення учнів із світом праці, професій, з проблемами професійного самовизначення;

• професійна діагностика – вивчення учнів з метою вироблення рекомендацій у виборі професій;

• професійна консультація – надання рекомендацій і порад з професійного самовизначення;

• професійний відбір – вибір кандидатів на засвоєння будь – якої професії;

• професійна адаптація – процес пристосування молодих людей до умов професійної діяльності.

4.Всебічно розвинена особистість є надзвичайно чутливою до краси, гармонії. Естетичне виховання – формування в особи здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяльності. Основні завдання естетичного виховання: 1) формування естетичних понять, поглядів, переконань; 2) виховання естетичних смаків; 3) формування умінь і навичок творити прекрасне; 4) розвиток в учнів творчих здібностей. Естетичне виховання зорієнтоване на формування естетичної свідомості та естетичної поведінки особистості.

Естетична свідомість – реалізується через художньо – емоційне освоєння дійсності у формі естетичних почуттів, переживань, оцінок, смаків, ідеалів.

Естетичні почуття є особливими відчуттями насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне у навколишній дійсності і творах мистецтва.

Естетичний смак є здатністю людини правильно оцінити прекрасне, відрізняти прекрасне від потворного.

Естетичний ідеал – уявлення людини про прекрасне в абсолютному його вираженні. Естетична свідомість, почуття, смаки, ідеали, переживання тощо, взаємодіючи між собою, зумовлюють естетичну поведінку, яка є втіленням прекрасного у конкретних вчинках людини.

5.Однією з найважливіших передумов гармонійності, повноцінного життя, самореалізації особистості є її здоров`я. Фізична культура – це сформований спосіб життя людини, що спрямований на зміцнення здоров`я, загартування організму,гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок і вмінь. У фізичному вихованні використовують фізичні, природні та гігієнічні чинники.

До фізичних відносять спеціально організовані й свідомо виконувані рухові дії (гімнастична, ігри, туризм).

Природні чинники – це сонце, повітря, вода, що посилюють оздоровчий вплив фізичних вправ на учнів.

До гігієнічних чинників належать гігієнічне забезпечення фізкультурних занять, раціональний режим навчальної праці, відпочинку, харчування, сну та ін. Значні можливості для фізичного розвитку і освіти в галузі фізичного удосконалення має позакласна робота (гуртки, секції, оздоровчі центри, змагання, спортивні свята та ін.).

Виховання як цілеспрямований процес здійснюється певними шляхами, тобто методами, і набуває різних форм.

Метод виховання – спосіб взаємопов`язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців певних поглядів, переконань, а також навичок і звичок поведінки. Залежно від функцій, які виконують методи виховання у формуванні особистості, їх поділяють на такі групи: 1) методи формування свідомості; 2) методи формування суспільної поведінки; 3) методи стимулювання діяльності й поведінки; 4) методи контролю й аналізу ефективності виховання.

Методи формування свідомості – методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю з метою формування поглядів і переконань. До них належать словесні методи : бесіда, лекція, диспут і метод прикладу.

Бесіда – особливість її полягає в тому, що педагог, спираючись на наявні знання, моральні і етичні норми,, підводить до розуміння, освоєння нових.

Бесіда буває фронтальною (з усім класом) і індивідуальною(викликати співрозмовника на відвертість).

Лекція. Для її успіху важливо продумати її композиційну побудову, дібрати переконливі аргументи, необхідні для оцінки подій і фактів. Найскладнішим моментом лекції є відповіді на запитання.

Диспут – передбачає вільний, не вимушений обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють. Метою диспуту є не прийняття остаточних рішень, а створення можливостей для самостійного аналізу його учасниками проблем, аргументації власних поглядів, спростування хибних аргументів інших.

Приклад – його використовують для конкретизації певного теоретичного твердження, доведення істинності певної моральної норми. Він є переконливим аргументом і часто спонукає до наслідування. Використання прикладу у вихованні вимагає враховувати вікові й індивідуальні особливості молоді.

Методи формування суспільної поведінки – передбачають організацію діяльності вихованців та формування досвіду суспільної поведінки. До них належать: вимога, громадська думка, вправляння, привчання, доручення, створення виховуючих ситуацій.

Педагогічна вимога – педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукати його позитивної діяльності або гальмувати його дії і вчинки, що мають негативний характер. Вимога повинна бути доцільною, зрозумілою і посильною. Для цього роз`яснюють її суть і переконують у її необхідності, в користі від її виконання. Вимога може бути сформульована прямо і опосередковано.

Пряма вимога має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає заперечень.

Опосередковані вимоги можуть бути позитивні, нейтральні, негативні.

Позитивна вимога виражає позитивне ставлення педагога до вихованців (прохання, довір`я, схвалення).

Вимогу у формі прохання ставлять за хороших взаємин між педагогом і вихованцями. Така вимога привчає до ввічливості, взаємодопомоги, піклування про інших.

Вимогу, що виражає довір`я, застосовують у формі різних доручень, що дають вихованцю змогу відчути повагу до нього з боку педагога, думкою якого він дорожить.

Вимогу у формі схвалення використовують у тих випадках, коли вихованець домігся певних успіхів. Похвала педагога спонукає його до поліпшення діяльності, сприяє появі відчуття задоволення від результатів цієї діяльності, почуття власної гідності.

Нейтральна вимога не виявляє чіткого ставлення вихователя до підопічних, але базується на ставленні вихованця до стимульованої діяльності (натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі).

Вимога у формі натяку застосовується тоді, коли для одержання бажаного результату потрібен незначний виховний вплив (жарт, докір, погляд або жест тощо).

Вимогу у формі умови ставлять підлеглим тоді, коли для виконання бажаної для них діяльності їм необхідно спочатку зробити щось інше.

Вимога в ігровій формі використовується за потреби виконати не дуже привабливе завдання.

Негативна вимога – своїм змістом і формою вираження демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованців, до прояву його негативних моральних якостей (недовір`я, осуд, погрози).

Вимога у формі недовір`я полягає в тому, що педагог усуває підопічного від певного виду діяльності, тому що він незадовільно виконав свої обов`язки.

Вимога у формі осуду виявляється в негативній оцінці педагогом конкретних дій підопічного і розрахована на попередження небажаних вчинків та стимулювання позитивних.

Найбільш різкою формою вимоги є погроза. Підопічному повідомляють, що при невиконанні розпорядження до нього буде вжито серйозних виховних заходів.

Громадська думка – колективна вимога. Вихователь повинен формувати громадську думку заздалегідь, а не тоді, коли треба обговорити певний вчинок.

Вправляння передбачає створення умов для формування і закріплення позитивних форм поведінки особистості.

Привчання – особливо ефективний у виховній роботі зі шкільною молоддю, тому що правильна поведінка учні формується в конкретних ситуаціях шкільного життя.

Доручення – має своєю метою вправляння дитини в позитивних діях і вчинках. Для цього педагог чи учнівський колектив дає учню певне завдання, виконання якого вимагає певних дій або вчинків. Використання цього методу вимагає врахування індивідуальних особливостей особистості. Доручення має бути посильним. Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням, відсутність якого породжує безвідповідальність.

Створення виховуючих ситуацій. Прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на дві групи: творчі і гальмівні.

До творчих прийомів належать вияв доброти, уваги і піклування; вияв уміння і переваг учителя; активізація прихованих думок і почуттів; зміцнення віри учнів у власні сили; довір`я; залучення до цікавої діяльності.

До гальмівних прийомів створення виховуючих ситуацій відносять паралельну педагогічну дію, удавану байдужість, осуд, наказ, попередження, обурення, ласкавий докір, натяк, іронію, вибух.

Методи стимулювання діяльності і поведінки – виконують функції регулювання, коригування і стимулювання поведінки і діяльності вихованців. До них належать змагання, заохочення і покарання.

Змагання сильне гласністю, об’єктивним порівнянням підсумків, організує, згуртовує колектив, спрямовує на досягнення успіхів, учить перемагати. Ефективність змагання залежить від того, наскільки воно співзвучне прагненню особистості до здорового суперництва, самоутвердження, від обізнаності учасників з його умовами, контрольованості і гласності результатів.

Заохочення. В основі його схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукати вихованців до їх повторення. Найчастіше використовують подяку, вміщення портрета на дошці пошани, нагородження грамотою, цінним подарунком та ін.

Покарання – це несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому. Покарання може бути пов`язане з накладенням додаткових обов`язків; з позбавленням або обмеженням певних прав, а також моральним осудженням, і обов`язково повинно мати гуманний характер.

Методи контролю й аналізу ефективності виховання. Завдання їх полягає у з’ясуванні результативності конкретних виховних заходів, виховної роботи в конкретному колективі загалом. До них належать такі методи як педагогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), педагогічний експеримент, аналіз результатів діяльності учнів. Який метод педагог не використовував, він повинен бути елементом конкретної програми вивчення підопічного чи колективу.

у виховному процесі використовуються масові, групові ті індивідуальні форми його організації.

До масових форм виховної роботи належать: тематичний вечір, вечір запитань і відповідей, конференції, тиждень певного навчального предмета. зустріч із видатними людьми. огляд, конкурс, олімпіада, туристичний похід, фестиваль, виставка тощо.

Групові форми виховної роботи6 політінформація, година класного керівника, куратора, гурток художньої самодіяльності, випускання стінної газети, похід, екскурсія.

Індивідуальні форми виховної роботи – необхідною умовою яких є вивчення індивідуальних особливостей учнів, студентів.

Початком індивідуальної виховної роботи має бути встановлення щирих, доброзичливих стосунків. Індивідуально виховна робота має бути систематичною і послідовною. Велике значення при цьому має авторитет вихователя, його знання психології особистості, вміння швидко орієнтуватися в ситуації, передбачати наслідки своїх педагогічних впливів.

Самовиховання – свідома діяльність людини, спрямована на вироблення в себе позитивних рис і подолання негативних, це вищий етап виховного процесу. Воно здійснюється за таких умов: 1) в колективі створено сприятливий для самовиховання морально – психологічний клімат; 2) в учня (студента) який хоче займатися самовихованням, сформовано ідеал, до якого він прагне; 3) в учнів (студентів) наявний певний рівень свідомості, коли вони правильно оцінюють свої дії і поведінку; 4) учні (студенти) мають певні відомості з психології, можуть виявити свої позитивні риси і недоліки своєї особистості; 5) в учнів (студентів) є певний рівень сили волі, уміння долати труднощі.

Самовиховання є далеко не простим процесом, який охоплює декілька етапів.

І етап – підготовчий, на якому педагоги виявляють ставлення вихованців до процесу самовиховання шляхом анкетування чи індивідуальної бесіди. Далі формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання, домагаючись у них усвідомлення, що самовиховання – і їх особиста справа, і справа закладу освіти, суспільства взагалі.

ІІ етап – допомога в складанні програми самовиховання і її реалізація, на якому допомагають молодій людині сформувати мету (ідеал) та підтримувати бажання наслідувати його. З`ясувавши відмінність між собою та ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити в себе, яких недоліків позбавитися. Орієнтуючись на це він складає програму самовиховання.

ІІІ етап – організація контролю за ходом самовиховання, який згодом переходить в самоконтроль, на якому вихованець починає систематично працювати над собою, реалізуючи програму самовиховання. Для цього його залучають до різних видів діяльності. Педагог допомагає йому контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростає самостійність та ініціатива самого вихованця.

Процес організації самовиховання передбачає опанування спеціальних прийомів роботи над собою. Існує чимало різних прийомів самовиховання: самопереконання, самонавіювання, самоаналіз, самопідбадьорювання, самозаохочення, самопереключення, самонаказ та ін.

Самопереконання, суть якого полягає в тому, що вихованцю пропонують у певній ситуації знайти аргументи і за їх допомогою переконати себе в тому, що він учинив правильно (неправильно).

Самонавіювання пропонують тоді, коли треба потрібно подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість в своїх силах.

Самоаналіз включає критичні роздуми над своєю поведінкою, окремими вчинками, уміння аналізувати й оцінювати їх.

Самопідбадьорювання використовується у тому разі, коли учень розгублюється у складних ситуаціях, втрачаючи віру у власні сили і можливості.

Самозаохочення застосовується у випадках, коли після подолання труднощів, складне завдання виконано.

Самопереключення реалізується не тільки подумки, а й у діях, які викликають позитивні емоції (учаснику конфліктної ситуації пропонують зайнятись улюбленою справою).

Самоконтроль полягає у систематичному фіксуванні (подумки або письмово) свого стану і поведінки для того. щоб попередити небажані прояви. Це внутрішній регулятор поведінки, який свідчить про становлення самостійності особистості.

Самооцінка, суть якого зводиться до зважування у думках своїх можливостей, сприяє розвитку вміння дивитися на себе збоку, виробляє об’єктивні критерії оцінки власних вчинків, допомагає подолати недоліки поведінки.

Самоосуд, особливість якого полягає в незадоволенні своїми діями, вчинками, поведінкою. Самоосуд породжує бажання якомога швидше виправити допущені промахи.

Самонаказ втілює в собі яскраво виражені вольові аспекти, полягає він у прийнятті особистістю твердого рішення ніколи не відступати від своїх принципів, завжди повадитися тільки належним чином. Дотримання власного наказу зміцнює вольову сферу особистості, викликає самоповагу, робить її морально стійкою у різних життєвих ситуаціях.

Самозаборона реалізується через свідоме позбавлення себе чогось приємного. Її застосовують у тих випадках, коли не дотримано слова, не виконано обіцянки. Самозаборона засвідчує наявність в особистості великої сили волі.

Самопримус сприяє подоланню внутрішньої неорганізованості, небажання вчитися чи працювати, лінощів.

Не менш ефективними й цікавими є так звані практичні прийоми.

1.«Крок уперед», що передбачає щоденне планування на наступний день роботи над собою.

2.«Оцінка дня, що минув» - облік своєї діяльності, щоденне оцінювання її результатів з виставлянням оцінок за певні вчинки.

3.Самозобов`язання – планування роботи над собою на місяць, семестр чи рік, залежно від того, які риси особистості треба сформувати чи подолати і за який час.

4.«Правила моєї поведінки» - складання вихованцю правил його поведінки, яких він має дотримуватися.

5.«Упізнай себе» - має характер гри: вихователь частково характеризує вихованця, не називаючи його прізвища, а товариші (колеги) його доповнюють, здогадавшись про кого йдеться.

6.Самохарактеристика і взаємохарактеристика – написання і обговорення вихованцями характеристик на себе і на товаришів. Привчають до самооаналізу і дають педагогу багатий психологічний матеріал для майбутньої виховної роботи.

Результати виховної роботи визначаються вихованістю кожного індивіда зокрема і колективу загалом. Вихованість – показник ефективності та якості навчально – виховного процесу. Залежно від рівня вихованості учнів (студентів) педагогу доцільно їх умовно поділити на кілька груп.

Дуже низький рівень вихованості характеризується негативним досвідом поведінки вихованців, яка з труднощами виправляється під педагогічним впливом, самоорганізація і саморегуляція не розвинуті.

Низький рівень характеризується слабким проявом позитивного, ще нестійкого досвіду поведінки, спостерігаються зриви. поведінка регулюється в основному вимогами старших і іншими зовнішніми стимулами, саморегуляція і самоорганізація інтуїтивні.

Для середнього рівня властива стійка позитивна поведінка, наявність регуляції і саморегуляції, організації і самоорганізації, хоч активна позиція по відношенню до діяльності і вчинків однокласників (одногрупників) ще не проявляється.

Показником високого рівня є наявність стійкого і позитивного досвіду поведінки, саморегуляції, разом з прагненням до організації і регуляції діяльності, поведінки інших людей. проявом активної позиції.

Оцінити рівень вихованості особистості можна оцінити за її ставленням до навколишньої дійсності: а) ставлення до суспільства: патріотизм, дисципліна, відповідальність, відданість справі та ін; б) ставлення до інших людей: повага їх гідності. піклування, терпеливість; в) ставлення до себе: гідність, самокритичність, самоконтроль, ініціатива. оптимізм; г) ставлення до культури: повага до культурних цінностей, розуміння прекрасного; д) ставлення до природи: повага до всіх форм життя, милування природою, примноження її багатства і раціональне його використання; е) ставлення до моральних цінностей: демократизм, гуманізм, повага до волі.

До показників рівня вихованості відносять: зовнішній вигляд; культура поведінки; громадська активність; самостійність у всіх видах діяльності; сформованість наукового світогляду; ставлення до навчання, інтерес до знань; фізичне здоров`я; працелюбність, орієнтованість на майбутню професію.

Для визначення показників та рівнів вихованості учнів (студентів) використовують бесіду, анкетування, вивчення продуктів діяльності, педагогічне спостереження тощо.

Знання рівня вихованості учнівського (студентського) колективу загалом і кожного вихованця зокрема дає змогу конкретизувати виховну роботу: чіткіше її планувати, враховуючи показники розвитку учня (студента);надавати допомогу кожному у складанні програми самовиховання, також коригувати виховні впливи відповідно до поставленої мети.