Питання для самоперевірки

1.У чому полягають відмінності між поняттями «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність»?

2.Проаналізуйте огляди психологів на джерела активності особистості.

3.У чому суть теорії активності З.Фрейда?

4.Якими властивостями перебігу психічної діяльності характеризується темперамент?

5.У чому можуть проявлятися властивості темпераменту?

6.Чи можна за бажанням змінити темперамент?

7.Визначте місце та роль характеру у структурі особистості.

8.Які компоненти можна виокремити в структурі характеру?

9.У чому виявляється акцентуація характеру особистості?

10.Як пов’язані між собою характер і темперамент?

11.У чому виявляються здібності людини?

12.Як взаємопов’язані здібності та задатки?

13.Які особливості вияву таланту, геніальності, обдарованості?

Тема. Предмет і становлення педагогіки як науки.

Дидактика як теорія навчання

План

1. Історія становлення педагогічної науки.

2. Предмет, задачі педагогіки. Структура педагогічної науки.

3. Поняття про дидактику. Основні дидактичні концепції.

4. Структура, зміст, принципи, закономірності, види навчання.

5. Методи навчання. Класифікація методів навчання.

6. Форми організації навчання у загальноосвітній школі та вищих навчальних закладах.

Виховання і навчання підростаючого покоління, підготовка його до дорослого життя завжди були одним із найважливіших завдань спільноти. Досвід формування молоді віками передавався від діда – прадіда, збагачувався новими здобутками, систематизувався. З часом із усієї сукупності знань про особливості і шляхи успішного виховання і навчання виокремилася наука педагогіка.

Педагогіка є комплексною наукою, яка об`єднує, синтезує дані природничих і суспільних наук, що стосуються процесів виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогіка – сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін «педагогіка» походить від давньогрецьких слів paidos – дитина і ago – вести. У Давніх Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдогогос», (дослівно «проводир дітей»), тобто вчителями – вихователями найчастіше були жерці, а в Давній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. У Давньому Римі цю роботу доручали найосвіченішим державним чиновникам, які багато мандрували, знали іноземні мови, культуру і звичаї різних народів. Так, в історії залишилось ім`я Марка Фабія Квінтіліана (прибл. 35 – 96), який відкрив у Римі власну риторичну школу, де навчав ораторському мистецтву. Згодом ця школа стала державною, а Квінтіліану вперше було призначено платню з імператорської скарбниці.

Теоретиками педагогіки були видатні грецькі мислителі Демокріт (460– 370 р.р. до н. е.), Сократ (469 – 399 р.р. до н. е.), Платон (427 – 347 р.р. до н. е.), Арістотель (384 – 322 р.р. до н. е.), в працях яких існувало немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості. Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон одстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено від народження. Учень Платона Арістотель обгрунтував залежність мети і засобів виховання від політичних завдань держави. Джерелом пізнання він визначав матеріальнй світ.

В епоху Відродження в багатьох країнах Європи набули значного поширення гуманістичні ідеї. Їх пропагували видатні філософи – гуманісти, письменники, педагоги Вітторіно да Фельтре (1378 – 1446) в Італії, Франсуа Рабле (1494 – 1553) і Мішель Монтень (1553 – 1592) у Франції, Еразм Роттердамський (1469 – 1536) у Голландії. Гуманісти проголосили людину найвищою цінністю і стверджували, що її всебічного розвитку можна досягти вихованням.

До початку 17 століття педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії й оформлення в наукову систему пов`язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592 – 1670). У 1632 році Коменський створив видатний твір «Велика дидактика», який започаткував науку про процес навчання, де з позиції гуманізму трактує основні педагогічні категорії – «виховання», «навчання», «освіта» - як процеси, що відбуваються відповідно за законів природи й залежать від особливостей дитини.

Услід за Коменським в історію західноєвропейської педагогіки увійшло ім`я англійського філософа і педагога Джона Локка (1632 - 1704), який сконцентрував свої зусилля на теорії виховання джентльмена – людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань і французького матеріаліста і просвітителя Жан – Жак Руссо (1712 – 1778), автора ідеї природної досконалості дітей, теорії «вільного виховання», за якого виховання повинно проводитися лише за інтересами і бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку; швейцарського педагога Йоганна Генріха Песталоцці (1746 – 1827), який запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної праці; німецького педагога Йоганна Фрідріха Герберта (1776 – 1848), автора теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (чотири етапна модель уроку, поняття виховуючого навчання, система розвиваючих вправ); німецького педагога Фрідріха Адольфа Дістервега (1790 – 1866), відомого ідеями про активізацію навчальної діяльності учнів, посилення їх самостійної роботи.

Серед видатних просвітителів 18 ст., які збагатили вітчизняну педагогіку, почесне місце належить Григорію Савичу Сковороді (1722 – 1794). Він перший в українській педагогіці в центрі уваги поставив дитину – її почуття, стосунки зі світом, її справи, нахили і обдарування; визначив мету гуманістичного процесу формування «істинної» людини: мислячої, чуйної; освіченої, зі світлим розумом, гарячими почуттями, підготовленої до праці задля її щастя і блага народу.

Великий внесок у розвиток наукової педагогіки зробив видатний вітчизняний педагог Костянтин Дмитрович Ушинський (1824 – 1870), автор стрункої й оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання. Основною ідеєю цієї системи була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, обумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями. Найголовнішими рисами народності педагог вважав любов до Батьківщини, рідну мову, віру у могутні сили народу.

Т.Г. Шевченко – підготував, видав «Букварь южнорусский»; І.Я. Франко зробив суттєвий внесок у розробку історії шкільної, університетської освіти в Україні; М.П. Драгоманов обстоював національну народну освіту як таку, що вбирає в себе кращі здобутки світової культури; П.А. Грабовський – присвятив ряд статей проблемам народної освіти; Леся Українка обстоювала необхідність народної освіти, змальовувала жалюгідність сільських шкіл і учителів.

Значну роль у розвитку педагогічної думки і практичному вирішенні багатьох проблем виховання відіграв видатний український педагог Антон Макаренко. Він розробив і втілив на практиці принципи створення дитячого колективу і дитячого керівництва ним, методику трудового виховання, виховання свідомої дисципліни.

Василь Сухомлинський – відомий педагог – досліджував проблеми розумового, морального, естетичного та фізичного виховання школярів, питання політичної освіти, теорії навчання, виховання дітей у сім`ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя.

Історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її виникнення і розвиток визначались об’єктивними соціально – економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя. На певному етапі історичного розвитку існувало конкретне суспільство і виховання, спрямованість і рівень якого відображали досягнутий рівень розвитку суспільства.

Для визначення педагогіки, як і для будь – якої іншої науки, необхідно насамперед розмежувати поняття її об’єкта і предмета.

Об`єкт науки – це те, що існує як реальність поза самим вивченням. Об`єктом педагогіки є та частина об`єктивного світу, ті його явища, які обумовлюють розвиток людського індивіда в процесі цілеспрямованої діяльності суспільства. Ці явища отримали назву «освіта».

Предмет науки – це те, що кожна наука вивчає в об’єкті. Предметом педагогіки є процес спрямованого особистісного розвитку людини в умовах її навчання, виховання, освіти.

Як і кожна наука педагогіка має свій понятійний апарат, тобто систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. До основних категорій педагогіки належать «виховання», «освіта», «навчання».

Виховання – цілеспрямований та організований процес формування особистості.

Освіта – процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, набуття умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших рис особистості, розвиток творчих сил і здібностей.

Навчання – цілеспрямована взаємодія вчителя і учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються вміння і навички.

У живому педагогічному процесі всі педагогічні категорії взаємопов`язані та взаємозумовлені.

На всіх етапах розвитку головними завданнями педагогіки була організація навчально – виховного процесу відповідно до потреб суспільства, національних особливостей народу. Це налаштовувало теоретиків і практиків педагогічної справи на вироблення оптимальних форм і методів, відповідне методичне оснащення цього процесу.

На сучасному етапі серед головних завдань педагогіки:

• вдосконалення змісту освіти;

• вироблення принципово нових засобів навчання і навчального обладнання;

• оптимізація політехнічної підготовки учнів;

• демократизація та гуманізація діяльності середньої та вищої шкіл.

Завдання сучасної української національної педагогіки розкриті в «Концепції реформування педагогічної науки в Українській державі».

На загальнодержавному рівні пріоритетним напрямом педагогічних досліджень є подолання кризової ситуації в галузі виховання і навчання підростаючих поколінь; вироблення стратегій розвитку освіти, нових педагогічних технологій; відродження і розбудова системи дошкільного виховання і загальноосвітньої школи; удосконалення професійної підготовки фахівців, національних наукових і науково – педагогічних кадрів.

Пріоритетним напрямом педагогічних досліджень галузевого рівня є реалізація державної політики в галузі освіти та вироблення наукових основ задоволення освітніх потреб українського народу. Це передбачає прикладні творчі пошуки з проблем теорії та методики освіти, наукової організації педагогічної праці, порівняльної педагогіки, вузівської педагогіки та т.і. Одним з основних завдань є відродження національної загальноосвітньої школи загалом і елітарних новітніх закладів (гімназій, ліцеїв, коледжів) зокрема. Не менше значення має створення нового покоління шкільних і вузівських навчальних програм, підручників і посібників.

Регіональний рівень охоплює проблеми місцевого значення щодо педагогічної місії сім`ї, дитячих садків, роботи шкіл і позашкільних закладів при врахуванні як місцевих, так і загальнонаціональних потреб.

Пройшовши довгий шлях розвитку, педагогіка перетворилася сьогодні в розгалужену систему педагогічних наук.

Загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, яка вивчає основні закономірності процесу спрямованого особистісного розвитку, розробляє загальні основи педагогічного процесу у навчальних закладах усіх типів. Вона складається з 4 – х розділів: загальні засади педагогіки, теорія навчання (дидактика), теорія виховання, теорія управління навчальним закладом.

Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих) – галузь педагогіки, що досліджує закони та закономірності виховання, навчання й освіти, організаційні форми і методи навчально – виховного процесу стосовно різних виховних груп.

Корекційна педагогіка – галузь педагогіки, предметом якої є виховання, навчання та освіта дітей з вродженими чи набутими відхиленнями у фізичному або психічному розвитку. До неї належать: сурдопедагогіка (навчання і виховання глухих і глухонімих), тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих і тих, хто має вади зору), олігофренопедагогіка (навчання і виховання розумово відсталих і дітей з уповільненим розумовим розвитком), логопедія (навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення), виправно – трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців).

Соціальна педагогіка – галузь педагогіки, що вивчає закономірності та механізми становлення й розвитку особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних ситуаціях.

Історія педагогіки і школи – галузь педагогіки, що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні епохи.

Професійні педагогіки – галузі педагогіки, що вивчають особливості, форми і методи навчання людей, які здобувають або мають певний фах вищої школи (лікувальна, театральна, військова, спортивна педагогіка та ін.)

Часткові (предметні) методики – галузі педагогіки, предметом дослідження яких є закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів (концентруються зусилля на особливостях опанування знань з конкретного предмета).

Велике значення для розвитку педагогіки мають її зв`язки з іншими науками: філософією, психологією, фізіологією людини, генетикою та ін.

Філософські науки (соціологія, етика, естетика та ін.) допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно врахувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, забезпечують оперативною інформацією про зміни в науці і суспільстві, корегуючи спрямованість виховання. Психологія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка – ефективність тих виховних впливів, які призводять до змін у внутрішньому світі і поведінці людини. Анатомія і фізіологія людини складають базу для розуміння біологічної суті людини – розвитку вищої нервової діяльності першої і другої сигнальних систем, розвиток і функціонування органів чуття, опорно – рухового апарату, серцево – судинної і дихальної систем.

Таким чином, міжпредметні зв`язки педагогіки – це зв`язки педагогіки з іншими науками, що дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.

Питання ефективної організації навчання вивчає така галузь педагогіки, як дидактика.

Дидактика – галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання, а також виховання у процесі навчання. Термін «дидактика» вживають у педагогічній літературі з початку 17 ст. До широкого вжитку його ввів Ян Амос Коменський. У своїй книзі «Велика дидактика» він розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, вперше обґрунтував класно – урочну форму навчання.

Предметом дидактики на всіх етапах її розвитку був зміст освіти підростаючого покоління і організація процесу, що забезпечує оволодіння цим змістом, а саме:

• визначення мети і завдань навчання;

• окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства;

• виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу;

• обґрунтування принципів навчання на основі його закономірностей;

• вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання;

• забезпечення навчально – матеріальної бази, засобів навчання.

Основними категоріями дидактики є «навчання», «освіта», «викладання» (діяльність педагога в процесі навчання), «учіння» (процес пізнавальної діяльності учнів), «принципи навчання», «форми навчання», «методи навчання» і «засоби навчання».

Дидактична концепція – система поглядів на процес навчання.

Дидактична система – це сукупність елементів, що утворюють єдину цілісну структуру, спрямовану на досягнення цілей навчання. До неї входять: цілі, зміст освіти, дидактичні процеси, форми, методи, засоби, принципи навчання.

В основі традиційної дидактичної системи лежать дидактичні концепції Я. – А. Коменського, Й. Песталоцці, Й. Ф. Герберта. Метою школи є формування інтелектуальних умінь, уявлень, понять, теоретичних знань. Процес навчання складається з наступних елементів: виклад, розуміння, узагальнення, застосування матеріалу. Чотири ступені є обов’язковими, незалежно від рівня і предмета навчання.

Педоцентрична дидактика (американський філософ, психолог і педагог Д. Дьюї), в якій процес навчання будувався виходячи з потреб, інтересів і здібностей дитини. Метою навчання повинен бути розвиток загальних і розумових здібностей, різноманітних умінь дітей.

Сучасна дидактична система, у відповідності з якою, навчання учня є специфічним видом пізнання об’єктивного світу. Ця система характеризується розумним поєднанням педагогічного управління з власною ініціативою і самостійністю учнів. Процес навчання трактується як органічне поєднання у пізнанні, навчальній діяльності чуттєвого сприймання, розуміння і засвоєння знань. перевірки набутих знань і вмінь на практиці.

Процес навчання є формою пізнання об`єктивної дійсності, оволодіння досвідом людства, взаємодією викладача й учня чи студента. Поняття «навчальний процес» охоплює всі компоненти навчання: викладача, форми, методи і засоби навчання, які він використовує; учня, який працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома; забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами. Він є активною взаємодією між учителем і учнем, яка складається з 2 – х взаємопов`язаних процесів – викладання й учіння.

Викладання – діяльність викладача в процесі навчання, під час якої він ставить перед учнями (студентами) пізнавальні завдання, повідомляє нові знання, організує спостереження, лабораторні і практичні заняття, керує їх самостійною роботою, перевіряє якість знань, умінь і навичок.

Учіння – цілеспрямований процес засвоєння учнями (студентами) знань, оволодіння вміннями і навичками.

Структурно процес навчання утворюють такі компоненти:

• цільовий – формування мети вивчення матеріалу на уроці, навчального предмета та освітньої мети навчального закладу;

• стимулюючо – мотиваційний – спонукання учнів (студентів) до активної пізнавальної діяльності, формування в них відповідної мотивації;

• змістовий – оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і підручників, а також продуманість змісту кожного заняття;

• операційно – дієвий – підбір прийомів, методів, форм і засобів навчання;

• контрольно – регулюючий – контроль за засвоєнням знань, сформованістю умінь та навичок;

• оцінно – результативний – виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного учня (студента), причин неуспішності і їх усунення.

Реалізація кожного компонента і їх сукупності передбачає свідому, цілеспрямовану взаємодію викладача і учня (студента).

До основних функцій процесу навчання відносять: освітню, виховну, розвиваючу.

Освітня передбачає засвоєння учнями (студентами) системи наукових знань, формування вмінь і навичок.

Виховна – спрямована на формування наукового світогляду учнів (студентів) шляхом засвоєння системи наукових знань про природу, суспільство, людину; виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей особистості.

Розвиваюча – виявляється у розвитку мислення учнів (студентів), формування емоційно – вольової сфери, пізнавальних інтересів, мотивів і здібностей.

Навчальна діяльність здійснюється відповідно до певних закономір- ностей і принципів.

Закономірність навчання – об’єктивний, стійкий і істотний зв’язок у навчальному процесі, що зумовлює його ефективність.

1. Закономірність цілей навчання, які залежать від: а) рівня і темпів розвитку суспільства; б) потреб і можливостей суспільства; в) рівня розвитку і можливостей педагогічної науки і практики.

2. Закономірність мотивації навчання. Результативність навчання зумовлюється: а) внутрішніми мотивами (стимулами) навчання; б) зовнішніми (суспільними, економічними, педагогічними) умовами.

3. Закономірність змісту навчання. Зміст навчання (освіти) залежить від: а) суспільних потреб, мети освіти, цілей, завдань навчання; б) вікових можливостей учнів; в) рівня розвитку теорії і практики навчання; г) матеріально – технічних і економічних можливостей навчальних закладів.

4. Закономірність методів навчання, ефективність яких залежить від: а) знань і навичок використання методів; б) завдань навчання; в) змісту навчання; г) віку учнів; д) навчальних можливостей учнів; є) матеріально – технічного забезпечення; ж) організації навчального процесу.

5. Закономірність управління навчанням. Продуктивність навчання спричиняється: а) інтенсивністю зворотних зв`язків у процесі навчання; б) обґрунтованістю регулюючих впливів.

6. Закономірність результату навчання. Кінцевий результат процесу навчання залежить від: а) результатів попередніх етапів навчання; б) характеру й обсягу матеріалу, що вивчається; в) організаційно – педагогічного впливу педагогів; г) здатності учнів до навчання; д) часу навчання.

Знання закономірностей навчання сприяє глибшому пізнанню його принципів.

Принцип навчання – твердження, що визначає зміст, організаційні форми та методи навчальної роботи школи.

1. Принцип науковості передбачає вивчення системи наукових тверджень, вимагає розкривати причинно – наслідкові зв`язки явищ, подій, процесів, проникати в їх сутність.

2. Принцип систематичності і послідовності, який передбачає системність роботи вчителя, врахування пройденого матеріалу при вивченні нового, розкриття нового матеріалу частинами, показ внутріпредметних і міжпредметних зв`язків.

3. Принцип доступності означає, що навчання успішне і ефективне за умови, коли його зміст, форми і методи відповідають віковим особливостям учнів (студентів), їх розумовим можливостям. Реалізація цього принципу передбачає дотримання правил «від простого до складного», «від відомого – до невідомого», «від близького до далекого».

4. Принцип зв`язку навчання з життям. Реалізується цей принцип, спираючись на життєвий досвід учнів, застосовуючи набуті знання у практичній діяльності, розкриваючи практичну значущість знань.

5. Принцип свідомості і активності учнів. Свідомість у навчанні забезпечується високим рівнем активності. Свідомому засвоєнню знань сприяє: 1) роз’яснення мети і завдань навчального предмета; 2) значення його для вирішення життєвих проблем, для власних перспектив; 3)позитивна мотивація до навчання; 4) критичний підхід педагога до змісту навчального матеріалу; 5) належний контроль і самоконтроль у навчанні. Активізують пізнавальну діяльність позитивні емоції, розуміння практичної значущості знань, їх зв`язку з життям; доброзичливі стосунки між учителем і учнями, уміння вчителя враховувати психологічний стан учнів і стадії їх психічного розвитку.

6. Принцип наочності, який вимагає будувати процес навчання на основі живого сприймання учнями (студентами) предметів і явищ об’єктивної дійсності. В залежності від характеру відображення навчальних об’єктів наочність буває:

   1. натуральною (рослини, тварини, знаряддя і продукти праці, мінерали, хімічні речовини і т. і.);

   2. зображувальною (навчальні картини, малюнки, репродукції художніх полотен, макети, муляжі);

   3. схематичною (географічні й історичні карти, схеми, діаграми, графіки, рисунки, таблиці тощо).

7. Принцип індивідуального підходу до учнів, реалізуючи який враховують рівень розумового розвитку кожної дитини, її знання і вміння, пізнавальну та практичну самостійність, інтереси, наполегливість, працездатність.

8. Принцип емоційності, ґрунтується на тому, що у процесі пізнавальної діяльності в учнів (студентів) виникає певний емоційний стан, почуття, які можуть сприяти або заважати успішному засвоєнню знань.

Види навчання: пояснювально – ілюстративне, проблемне, програмоване, диференційоване, модульно – рейтингова система навчання.

Пояснювально – ілюстративне навчання – характеризується тим, що при ньому пізнавальна діяльність має репродуктивний характер, тобто вчитель передає «готові» знання, використовуючи пояснення із застосуванням різноманітних ілюстрацій. Воно забезпечує швидке, міцне засвоєння інформації й оволодіння способами практичної діяльності, але не передбачає самостійного пошуку знань, не формує творчого мислення та здатності самостійно вирішувати пізнавальні проблеми.

Проблемне навчання – один з видів розвиваючого навчання, істотною рисою якого є здатність формувати творче мислення особистості. Проблемне навчання передбачає послідовні й цілеспрямовані пізнавальні завдання, які учні (студенти) виконують під керівництвом учителя (викладача), активно застосовуючи нові знання. Важливим компонентом проблемного навчання є проблемна ситуація, для оволодіння якою учень (студент) або колектив мають знайти й застосувати нові для себе знання чи способи дії. Проблемне навчання сприяє розвитку розумових сил учнів (студентів), їх активності, самостійності, творчого мислення; забезпечує міцне засвоєння знань, робить навчальну діяльність захоплюючою, оскільки вчить долати труднощі, але є недостатньо ефективним щодо формування практичних умінь і навичок.

Програмоване навчання – передбачає використання спеціальних програм управління процесом засвоєння знань, умінь та навичок. До характерних рис програмованого навчання належать: 1) поділ навчального матеріалу на кроки; 2) настанови щодо послідовності виконання дій, необхідних для засвоєння кожної частини; 3) перевірка засвоєння кожного кроку та інформування учня (студента) про ступінь правильності його відповіді. Позитивним є те, що в навчальному матеріалі наголошується на головному, істотному. Але водночас програмоване навчання інколи зводить роль учителя (викладача) до інструктора, а також збіднює можливості для творчого розвитку учнів (студентів).

Диференційоване навчання – спеціально організована навчально – пізнавальна діяльність, яка враховує вікові та індивідуальні особливості учнів, їхній життєвий досвід і спрямована на оптимальний фізичний, духовний та психологічний розвиток, засвоєння необхідного обсягу знань, практичних умінь та навичок, передбачених навчальними програмами. Позитивним у ньому є те, що воно дає змогу ставити навчальні завдання, що передбачають пошук; створює передумови використання комплексних розумових дій; навчальні завдання члени групи виконують у процесі спілкування, що сприяє вихованню колективізму, формуванню комунікативних якостей, поділу праці між членами групи.

Модульно – рейтингова система навчання, яка полягає у послідовному засвоєнні навчального матеріалу певними цілісними, логічно впорядкованими і обґрунтованими частинами (модулями), результати якого є підставою для визначення місця (рейтингу) учня (студента) серед однокласників (одногрупників). Модульно – рейтингова система спонукає здобувати знання самостійно, користуючись методичними порадами педагога. Водночас вона вимагає значних затрат часу на розроблення його технології, перевірку виконання завдань модуля і рівня знань, умінь і навичок.

Педагогічна майстерність педагога передбачає оволодіння різноманітними методами, формами, засобами навчання, за допомогою яких, на кожному рівні реалізується зміст освіти.

Метод навчання – спосіб упорядкованої взаємодії вчителів та учнів, за допомогою якого вирішуються проблеми освіти, виховання і розвитку у процесі навчання.

За Ю.Бабанським методи навчання розподіляють на :

1. методи організації та здійснення навчально – пізнавальної діяльності;

2. методи стимулювання і мотивації навчально – пізнавальної діяльності;

3. методи контролю і самоконтролю навчально – пізнавальної діяльності.

До першої групи належать словесні, наочні й практичні методи навчання, спрямовані на передавання і засвоєння учнями (студентами) знань, формування умінь і навичок.

Словесні методи: пояснення, розповідь, лекція (вступна, тематична, оглядова, заключна - за дидактичним призначенням; проблемна лекція в двох, із заздалегідь запланованими помилками; прес - конференція); бесіда, робота з підручником.

Наочні: ілюстрування, демонстрування, самостійне спостереження.

Практичні: вправи, лабораторні роботи, практичні роботи, дослідні роботи.

До другої групи належать методи формування пізнавальних інтересів, методи стимулювання обов`язку і відповідальності в навчанні (спрямовані на формування позитивних мотивів учня, що стимулюють пізнавальну діяльність).

Методи формування пізнавальних інтересів: метод навчальної дискусії, метод забезпечення успіху в навчанні, метод пізнавальної гри, метод створення цікавих ситуацій, метод створення ситуацій новизни навчального матеріалу, метод використання життєвого досвіду учнів (студентів).

Методи стимулювання обов`язку і відповідальності в навчанні: передбачають пояснення суспільної та особистої значущості учіння; висунення вимог; заохочення до сумлінного виконання навчальних обов`язків; оперативний контроль за виконанням вимог і, в разі потреби, - вказування на недоліки, зауваження.

До третьої групи належать методи усного контролю, письмового контролю, тестового контролю, графічного контролю, програмованого контролю, практичної перевірки, а також методи самоконтролю і самооцінки, які дозволяють перевірити рівень засвоєння учнями (студентами) знань, сформованості вмінь і навичок.

Ефективність засвоєння учнями, студентами знань, формування у них умінь та навичок залежить не лише від вдалого підбору методів, а й від форм організації навчальної роботи.

Форма організації навчання – зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у встановленому порядку і в певному режимі.

Основною формою навчання в сучасній школі є урок, тобто така форма, за якої вчитель проводить заняття з групою учнів постійного складу, одного віку й рівня підготовки впродовж певного часу й відповідно до розкладу.

Урок має такі особливості:

• є завершеною та обмеженою в часі частиною навчального процесу, під час якої розв’язуються певні навчально-виховні завдання;

• кожен урок включається в розклад і регламентується в часі та за обсягом навчального матеріалу;

• урок – постійна форма організації навчання;

• відвідування уроків обов’язкове для всіх учнів;

• урок є гнучкою формою організації навчання, яка дає змогу використовувати різні методи, організовувати фронтальну, індивідуальну та групову навчальну діяльність;

• урок сприяє формуванню пізнавальних якостей особистості;

• спільна діяльність вчителя і учнів, а також спілкування великої талої групи учнів, створює можливості для згуртованості колективу дітей.

У дидактиці існує кілька підходів до класифікації уроків, залежно від ознак, взятих за основу.

1.За способом проведення виділяють: уроки-лекції, уроки-бесіди, уроки-диспути, уроки самостійної роботи учнів.

2.За етапами навчальної діяльності: вступні уроки, уроки первинного ознайомлення з матеріалом, уроки формування понять, виведення законів і правил, уроки застосування знань на практиці, уроки повторення й узагальнення матеріалу, контрольні уроки, комбіновані уроки.

3.Найбільш поширеною є класифікація уроків, в основу якої покладено дидактичну мету і місце його в загальній системі уроків. У відповідності з нею розрізняють такі типи уроків:

• урок засвоєння нових знань;

• урок формування вмінь і навичок;

• урок застосування знань, умінь і навичок;

• урок узагальнення і систематизації знань;

• урок перевірки, корекції знань, умінь і навичок;

• комбінований урок.

Кожен тип уроку має свою структуру, тобто склад (з яких елементів або етапів складається), послідовність (в якій послідовності ці елементи входять у заняття), зв’язок (як вони пов’язані між собою).

Крім уроку – провідної форми організації навчання. використовуються і такі форми як семінар, практикум, факультатив, екскурсія, консультація, домашня навчальна робота.

Семінар – форма навчання, яка передбачає обговорення проблем, що стосуються раніше прочитаної лекції чи розділу курсу. Полягає в самостійному вивченні проблеми, підготовці реферату, у повідомленні суті проблеми на занятті й відповідному аналізі, рецензуванні, доповненні повідомленого.

Практикум – головна мета якого полягає в тому, щоб на практиці застосовувати сформовані раніше вміння і навички, узагальнити й систематизувати теоретичні знання. Практикум передбачає самостійне виконання практичних і лабораторних робіт.

Факультатив – ним є навчальний предмет, курс що вивчається за бажанням з метою поглиблення знань.

Екскурсія – головний її зміст полягає у сприйманні предметів і явищ у природній обстановці.

Консультація – суть її полягає в розтлумачуванні учням (студентам) складних для пізнання й осмислення проблем.

Домашня навчальна робота, основними завданнями якої є розширення і поглиблення знань, привчання до регулярної самостійної навчальної роботи, навчання самоконтролю, виховання самостійності, активності, почуття обов`язку та відповідальності.

Навчальний процес у вищих начальних закладах здійснюється у таких формах: а) навчальні заняття; б) виконання індивідуальних завдань; в) самостійна робота студентів; г) практична підготовка; д) контрольні заходи.

Основні види навчальних занять у вищих навчальних закладах: лекція, лабораторне заняття, практичне заняття, семінарське заняття, індивідуальне заняття, консультація.

Лекція – основна форма проведення навчальних занять у вищому навчальному закладі, призначена для засвоєння теоретичного матеріалу.

Лабораторне заняття – форма навчального заняття, за якої студент під керівництвом викладача особисто проводить натурні або імітаційні експерименти чи досліди з метою практичного підтвердження окремих теоретичних положень даної навчальної дисципліни, набуває практичних навичок роботи з лабораторним устаткуванням, обладнанням, обчислювальною технікою, вимірювальною апаратурою.

Практичне заняття , в ході якого викладач організує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує вміння і навички їх практичного застосування шляхом індивідуального виконання студентами відповідно сформульованих завдань.

Семінарське заняття – форма навчального заняття. За якої викладач організує дискусію з наперед визначених тем, до яких студенти готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань (рефератів).

Індивідуальне заняття проводиться з окремими студентами з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих здібностей.

Консультація – форма навчального заняття, за якої студент отримує відповіді від викладача на конкретні запитання або пояснення певних теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування.

До індивідуальних завдань у вищій школі відносять реферат, курсову, дипломну роботи. Реферат – короткий письмовий виклад основних висновків учення, наукової праці, дослідження, змісту книги або огляд друкованих джерел на певну тему.

Курсова робота – призначена для закріплення, поглиблення і узагальнення знань, одержаних студентами під час навчання. Вона є формою комплексного вирішення конкретної фахової проблеми.

Дипломна робота – передбачає розширення і поглиблення теоретичних знань, закріплення практичних умінь та навичок із спеціальності, застосування їх при вирішенні конкретних проблем виробництва.