Питання для самоперевірки

1.Яке місце посідає увага в житті та діяльності людини?

2.Чим зумовлені різні погляди психологів на природу уваги?

3.Які основні властивості притаманні увазі?

4.У чому полягає механізм відволікання та розсіяності уваги?

5.Яка відмінність між емоціями та почуттями?

6.Які об’єктивні та суб’єктивні чинниками можуть впливати на настрій?

7.У чому полягають відмінності емоцій людини від емоцій тварин?

8.Чому моральні, інтелектуальні, естетичні та праксичні почуття належать до вищих?

9.Який вплив волі на діяльність людини?

10.У чому виявляються основні функції волі?

11.У чому полягає істотна відмінність довільної дії від мимовільної?

12.Охарактеризуйте основні етапи розвитку складної вольової дії.

13.Що являють собою вольові якості особистості?

Тема. Особистість і діяльність

План

1.Поняття «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність».

2.Структура особистості. (За К.К. Платоновим)

3.Фактори розвитку особистості.

4.Особистість як суб’єкт діяльності.

5.Індивідуально психологічні особливості особистості: темперамент, характер, здібності.

Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття «людина», «індивід», «особистость», «індивідуальність».

Поняття „людина” містить у собі сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, чи наявні вони в даної конкретної людини.

Поняття „індивід” характеризує саме людину і додатково включає такі психологічні і біологічні властивості, що притаманні їй разом з особистісними. Крім того, до поняття „індивід” входять як властивості, що відрізняють дану людину від інших людей, так і спільні для неї і багатьох інших людей.

Особистість – це людина, узята у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв’язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, які мають істотне значення для неї самої та оточуючих.

Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність.

Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, схильностях, у рисах характеру, в почутті власної гідності, системі знань, навичок, умінь, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки тощо. Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв’язків з навколишньою дійсністю.

Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми.

Психолог К.К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури.

Перша підструктура – спрямованість особистості: моральні якості, установки, потреби, інтереси, ідеали, переконання, відносини, характер. Визначаються суспільним буттям людини.

Друга – підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Досвід набувається у процесі навчання і виховання.

Третя – підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формується протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно вольовій діяльності людини.

Четверта підструктура – біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великої мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку (темперамент, тип нервової системи, стать, вік, конституція тіла).

Проблема розвитку та виховання особистості належить до найактуальніших соціальних аспектів суспільного життя і завжди потребує глибокого наукового обґрунтування психологічної сутності чинників цього процесу.

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по різному розглядають джерела психологічного розвитку особистості – біологічний і соціальний.

Представники першого, біологічного напряму, вважають, що провідним є спадкове, що наперед визначає всі особливості розвиту особистості. Американський вчений Е.Торндайк стверджує, наприклад, що всі духовні якості особистості, її свідомість – це такі самі дари природи, як і очі, вуха, пальці та інші органи тіла. Усе це спадково дається людини й механічно втілюється в ній після її зачаття та народження. Американський педагог Дж.Дьюї вважає, що людина народжується навіть з готовими моральними якостями, почуттями, духовними потребами.

Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетичною концепцією, згідно якої розвиток дитини визначається соціальними умовами: в якому середовищі народилася та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Представники цього напряму недооцінювали внутрішню активність особистість як свідомого суб’єкту діяльності, її природжені особливості.

Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психології базується на визнанні того, що рушійні сили її розвитку виявляються у суперечностях між потребами які постійно змінюються (ускладнюються) у діяльності людини, та реальними (такими, що не відповідають новим вимогам) можливостями їх задоволення. Подолання суперечностей у діяльності через оволодіння відповідними засобами її виконання (вміннями, способами, прийомами, знаннями) веде до розвитку і становить його суть. Провідну роль в оволодінні новими ефективними способами задоволення потреб відіграють навчання та виховання.

Особистість формується і проявляє себе в діяльності, яка визначається як сукупність дій людини, спрямованих на досягнення певної мети. Діяльність пов`язує людину з зовнішнім світом і природою. Через діяльність людина задовольняє свої матеріальні і духовні потреби. В діяльності відбувається зміна людиною дійсності. В цьому плані діяльність заключає відношення індивіда як суб`єкта до об`єкта, який ця діяльність породжує і об`єктивує в предметах матеріальної і духовної культури.

В психології діяльність визначається як специфічний вид активності людини. Активність – це загальна характеристика всіх живих істот, яка забезпечує їх взаємозв`язок з оточуючим серидовищем і проявляється в процесі задоволення потреб, необхідних для продовження нормальної життєдіяльності організму. Тому саме потреби виступають джерелом активності живих істот. Види і форми активності різні. Якщо активність рослин обмежена обміном речовин з оточуючим середовищем, то активність тварин проявляється вже в формах дослідження оточуючого середовища і здатності до научіння.

Активність людини також проявляється в задоволенні потреб. Проте ця активність має свої відмінності від активності всіх інших представників тваринного світу. Ці особливості настільки специфічні, що для їх позначення в психології вживається термін – діяльність. В чому ж проявляється ця особливість активності людини?

1.Активне прагнення тварин задовольнити свої потреби обумовлене «правилами гри», які записані в спадковості даного виду і мають вроджений пусковий механізм, який забезпечує їм найбільш повне пристосування до середовища. Людина ж активно взаємодіє з фізичним та соціальним середовищем, пристосовуючи його до власних потреб. В результаті цього людина живе в світі предметів не тільки створених природою а й предметів, матеріальної і духовної культури, створених її власною працею. На відміну від споживчого характеру активності тварин, активність людини має творчий характер, завдяки чому став можливим прогрес людства.

2.Перетворюючий характер людської активності сприяє розвитку і її потреб, хоча природні потреби (в їжі, одязі, житлі, в сні і т.п.) активізують діяльність людини і є такими ж як у її тваринних предків, особливістю активності людини є те, що вона породжується і підтримується не стільки природними потребами, скільки потребами, які виникли в результаті присвоєння досягнень культурно – історичного розвитку людства – потреба в пізнанні, спілкуванні, творчості, морально удосконаленні себе та інших.

3.Активність людини відрізняється від активності тварин також формами і способами задоволення потреб. Не сама потреба, а суспільно прийняті способи її задоволення починають визначати форми поведінки людини. Вже з дитинства шляхом навчання і виховання людина оволодіває уміннями і навичками «по - людські» користуватися предметами побуту, знаряддями.

4.Діяльність людини має соціальний характер. Для задоволення потреб вона використовує здобутки матеріальної і духовної культури, які історично склалися. Задовольняючи навіть потреби, які мають яскраво виражений особистісний характер, людина використовує результати суспільного розподілу праці.

5.Особливістю людської активності є також те, що в ній знаходить своє вираження не тільки відношення її до речей, але і відношення до інших людей, в результаті чого індивід утверджує себе як суб`єкт. Саме в цій системі відносин проявляється особистість і одночасно йде процес її формування. Активність же тварин, яка генетично обумовлена, розгортається в міру природного анатомо – фізіологічного дозрівання організму.

Таким чином, діяльність можна визначити як специфічний вид активності людини, який спрямований на пізнання і творче перетворення оточуючого світу, включаючи саму людину і умови її існування.

Діяльність людини складається із ряду взаємопов`язаних компонентів: мотив, мета, структура, предмет, засоби.

Однією з найважливіших характеристик діяльності людини є її цілеспрямованість. Мета – це образ бажаного результату. Суспільний характер людської діяльності свідчить про те, що вона спрямована не на предмети, які безпосередньо задовольняють її потреби, а на задоволення суспільних потреб. В силу цього діяльність людини стає свідомою. Мета – це свідомо змодельований образ кінцевого результату. Тому говорити про діяльність людини можно тільки тоді, коли в її активності наявна свідома мета. Відсутність мети свідчить про те, що діяльності в людському розумінні цього слова просто не існує. Продукт, який виступає метою цієї діяльності, може являти собою реальний фізичний предмет, створений людиною, певні знання та вміння, думки, ідеї, теорії, твори мистецтва тощо. Мета може бути далекою (закінчити успішно університет) і близькою (написати реферат). Мета може бути особистісною і суспільною. Але цей поділ умовний, тому що особистісна мета часто має суспільний характер: закінчити ВУЗ (особистісна мета), щоб стати високваліфікованим спеціалістом і сприяти ефективному розвитку суспільства (суспільна мета).

Діяльність людини не тільки цілеспрямована, але і мотивована. В психології мотиви розглядаються як причини, які визначають вибір направленості поведінки і діяльності людини. Таким причинами можуть виступати усвідомлені потреби людини, її інтереси, переконання, почуття. Мотиви можуть бути органічними, функціональними, матеріальними, соціальними, духовними. Мотиви діяльності розвиваються разом з розвитком людини.

Мотиви як і мета бувають далекими і близькими. Близька мета породжує і близькі мотиви. Далекі мотиви виникають тоді, коли діяльність спрямована на досягнення великої мети, шляхом виконання часткових завдань, які потребують мотивації.

Мотиви також можуть бути особистісними і суспільними. У кожної людини вони переплітаються між собою в залежності від виховання, умов життя. Певні мотиви бувають в діяльності людини провідними. Тому при оцінці поведінки і діяльності людини важливо знати, які з мотивів були в даному випадку домінуючими. Слід пам`ятати, що інколи людина не усвідомлює свої мотиви, а інколи вона їх просто приховує.

Цілі і мотиви діяльності носять узагальнений, інтегрований характер і виражають загальну направленість особистості, яка в процесі діяльності не тільки проявляється, а і формується.

Мета і мотиви діяльності не рівнозначні. Але інколи вони можуть співпадати. Різні види діяльності, які мають одну мету, можуть мати різні мотиви і навпаки, - досягнення різної мети у кожному виді діяльності може здійснюватися за допомогою одного мотиву.

Предметом діяльності виступає те, з чим вона безпосередньо має справу: предметом пізнавальної діяльності виступає різноманітна інформація, а предметом навчальної діяльності – знання, навички та уміння. Створені матеріальні продукти – це предмети трудової діяльності.

Структура діяльності включає в себе дії і операції. Дія – елемент діяльності, який має свідому мету і спрямований на вирішення конкретного завдання. Спосіб здійснення дії є її операцією. Характер операції визначається умовами, в яких здійснюється дія, рівнем володіння людиною уміннями і навичками, а також засобами здійснення дії.

Здійснючи ті чи інші дії та операції, людина використовує різноманітні інструменти, які виступають засобами діяльності.

Таким чином, діяльність людини, як специфічна особливість активності, є свідомою і цілеспрямованою. Саме в діяльності людина реалізує свою мету, об`єктивує свої ідеї, змінюючи дійсність.

У кожної людини помітно виокремлюються індивідуальні особливості, які позначаються на її житті, поведінці, діяльності.

Фізичні індивідуальні особливості – це конституція організму, його фізіологічні процеси – гуморальні, ендокринні, нервові.

Психічні індивідуальні особливості виявляються в різній швидкості реакцій, порогах чутливості, у властивостях уваги, пам`яті, спостережливості, кмітливості, інтересах.

Індивідуально – психологічні особливості – неповторна своєрідність психіки кожної людини, природною передумовою яких є передусім спадкові та природжені біологічні особливості будови та функцій організму. Найяскравіше ці особливості виявляються в темпераменті, характері та здібностях.

Темперамент – це ті природжені якості людини, що обумовлюють динамічні характеристики інтенсивності й швидкості реагування, ступеня емоційної збуджуваності і врівноваженості, особливості пристосування до навколишнього середовища.

Слід підкреслити, що немає кращих або гірших темпераментів – кожний з них має позитивні сторони, тому головні зусилля повинні бути спрямовані не на перероблення темпераменту ( це неможливо внаслідок того, що це природжені властивості ), а на розумне використання його достоїнств і нівелювання негативних сторін.

Найдавніша теорія темпераменту була розроблена Гіппократом, який пов`язував типи темпераменту з гуморальним фактором – співвідношенням між чотирма рідинами, які циркулюють у людському організмі – це кров, жовч, чорна жовч та слиз. На основі теорії Гіппократа поступово сформувалося вчення про темперамент, згідно з яким існує чотири типи темпераменту – залежно від домінування в організмі людини певної речовини. Так при сангвіністичному темпераменті в організмі людини переважає кров, при холеричному – жовч, при меланхолічному – чорна жовч, а при флегматичному – флегма ( слиз ).

Наукова основа теорії побудови темпераменту була розроблена І. Павловим у його вченні про типологічні властивості нервової системи. Він показав, що два основні нервові процеси – збудження і гальмування – відображають діяльність головного мозку. Від народження вони у всіх різні: за силою, врівноваженістю, рухливістю. Залежно від співвідношення цих властивостей нервової системи І.П. Павлов виділив чотири основних типи вищої нервової діяльності:

1. нестримний ( сильний, рухливий, неврівноважений тип нервової системи – холерик );

2. живий ( сильний, рухливий, урівноважений тип нервової системи, - сангвінік );

3. спокійний ( сильний, урівноважений, інертний тип нервової системи - флегматик );

4. слабкий ( неврівноважений, малорухливий тип нервової системи - меланхолік ).

Холерик – це людина, нервова ситема якої визначається переважанням збудження над гальмуванням, унаслідок чого вона реагує дуже швидко, часто необдуманно, виявляє нетерпіння, різкість рухів, запальність, нестриманість. Неврівноваженість її нервової системи визначає циклічність у зміні активності і бадьорості. Чергування позитивних циклів підйому настрою і енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки і самопочуття, підвищену схильність до появи невротичних зривів і конфліктів з людьми.

Сангвінік – людина із сильною, врівноваженою, рухливою нервовою системою; він має швидку реакцію, його вчинки обмірковані, він життєрадісний, його характеризує високий опір труднощам. Рухливість нервової системи сангвініка обумовлює мінливість почуттів, уподобань, інтересів, поглядів, високу пристосованість до нових умов. Це товариська людина, він легко сходиться з людьми, хоча він і не відрізняєть сталістю в спілкуванні і уподобаннях. Сангвінік – продуктивний діяч, але лише тоді, коли багато цікавих справ. У стресовій ситуації веде себе активно, обдумано, захищає себе, бориться за нормалізацію обстановки.

Флегматик – людина із сильною врівноваженою, але інертною нервовою системою, внаслідок чого реагує повільно, неговіркий, має високу працездатність, добре спирається сильним і тривалим подразникам, труднощам, але не спроможний швидко реагувати в несподіваних нових ситуаціях. Стійко запам`ятовує усе засвоєне, не любить змінювати звички, розпорядок життя, роботу, друзів, важко і повільно пристосовується до нових умов. Настрій стабільний, рівний. І при серйозних неприємностях флегматик залишається зовнішньо спокійним.

Меланхолік – людина із слабкою нервовою системою, що має підвищену чутливість навіть до слабких подразників, а сильний подразник може викликати „зрив”, розгубленість. Підвищена чутливість призводить до швидкого зниження працездатності. Незначний привід може викликати образу, сльози. Настрій дуже мінливий, меланхолік часто смутний, пригнічений, невпевнений у собі, тривожний, у нього може виникнути невротичні розлади. Меланхоліки з високою чутливістю нервової системи часто мають виражені художні й інтелектуальні здібності.

Темперамент накладає відбиток на способи поведінки і спілкування людини, на продуктивність їх роботи. Сангвінік завжди ініціатор в спілкуванні, нова незвична ситуація його тільки збуджує, а меланхоліка - лякає, він губиться в новій ситуації, серед нових людей.Флегматик також важко спізнається з новими людьми. У професійній діяльності особлива рухливість сангвініка може дати додатковий ефект, якщо робота вимагає від нього частого переходу від одного роду занять до іншого, оперативності в прийнятті рішень, а одноманітність, регламентованість діяльності, навпаки, викликає в нього швидке втомлення. Флегматики і меланхоліки в умовах суворої регламентації та монотонної праці виявляють велику продуктивність; опір стомленню, ніж холерики і сангвініки.

Розрізняють такі основні властивості темпераменту, як сензитивність, реактивність, пластичність, регідність, резистентність, екстровертованість та інтровертованість.

Сензитивність – це міра чутливості до явищ дійсності, що стосуються особистості. Незадоволення потреб, конфлікти, соціальні події в одних людей викликають яскраві реакції, страждання, а інші ставляться до них спокійно, байдуже.

Реактивність – це особливості реакції особистості на подразники, що виявляються в темпі, силі та формі відповіді, а найяскравіше – в емоційній вразливості, і відображаються на ставленні особистості до навколишньої дійсності і до самої себе. Реактивність виразно виявляється при психічних травмах – у реактивній депресії ( пригніченість, рухова та мовна загальмованість ), в афективно – шокових реакціях ( реакції на катастрофи, аварії, паніка ), для яких характерна або безладна рухова активність або повна загальмованість, ступор.

Пластичність виявляється у швидкому пристосуванні до обставин, що змінюються. Слабкість, неврівноваженість або недостатня рухливість типу нервової системи за належних умов життя та виховання набирають позитивних якостей.

Ригідність – особливість, протилежна пластичності, складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього потребують обставини.

Резистентність – міра здатності опиратися негативним або несприятливим обставинам. Досить яскраво виявляється у стресових ситуаціях, при значному напруженні в діяльності. Одні люди здатні опиратися найскладнішим умовам діяльності або обставинам, що несподівано склалися ( аварії, конфлікти ), а інші розгублюються, легко здають позиції, стають нездатними продовжувати роботу, хоча за звичайних умов з ними цього не трапляється, незважаючи на втому, важкі умови праці.

Екстравертованість та інтровертованість – спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на інших ( екстравертованість ) або на саму себе, на свої внутрішні стани, перживання, уявлення ( інтровертованість ). Екстровертованим типам властиві сила і рухливість нервових процесів і у зв`язку з ними імпульсивність, гнучкість поведінки, ініціативність. В інтровертованому типі переважають слабкість та інертність нервових процесів, замкнутість, схильність до самоаналізу, а тому йому властиві ускладнення соціальної адаптації.

Кожній людині крім динамічного боку дій, що виявляються у темпераменті, властиві істотні особливості, які позначаються на її діяльності та поведінці.

Характер – це сукупність стійких індивідуально - психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, у ставленні до колективу, до інших людей, праці, навколишньої дійсності та самої себе.

Характер найбільше пов`язується з темпераментом, який визначає зовнішню, динамічну форму його вираження. Характер може виявлятися в особливостях діяльності, якій людина віддає перевагу, в манері поведінки, способах реагування на дії та вчинки людей. Характер, на відміну від темпераменту, обумовлений не стільки властивостями нервової системи, скільки культурою людини, її вихованням.

Характер є цілісним утворенням, що характеризує людське „ Я ” як єдине ціле. Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому провідні компоненти без яких цілісність характеру уявити не можна.

У структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму.

Зміст характеру особистості визначається суспільними умовами життя та виховання. За формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить від обставин, ситуацій, у яких перебуває людина, від особливостей її характеру, передусім від темпераменту.

У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:

- спрямованість, яка виявляється у вибірковому позитивному або негативному оцінному ставленні до вчинків і діяльності людей і самої себе;

- переконання - знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її характеру і визначають її ставлення до дійсності, вчинки, поведінку;

- розумові риси виявляються в розсудливості, спостережливості, поміркованості, які сприяють швидкій орієнтації в обставинах;

- емоції стають підгрунтям таких рис характеру, як гарячковість, запальність, надмірна або вдавана співчутливість, грубість, нечутливість до страждань інших, нездатність співпереживати;

- воля – зумовлює силу і твердість характеру. Сильна воля робить характер самостійним, стійким, непохитним, мужнім, здатним досягти поставленої мети. Безвольні люди – слабохарактерні;

- темперамент є динамічною формою його прояву;

- повнота характеру – це всебічний розвиток основних його структурних компонентів ( розумових, моральних, емоційно - вольових );

- цілісність характеру - внутрішня єдність рис характеру, яка виявляється в єдності слова та діла або в її відсутності у вчинках;

- визначеність характеру, про яку свідчить твердість і незалежність особистості в її прагненнях і переконаннях, у боротьбі за досягнення окреслених цілей;

- сила характеру виявляється в енергійних діях, завзятті та активності в діяльності, боротьбі за доведення справи до кінця, незважаючи на жодні перешкоди.

Носієм характеру є людина. Типове та індивідуальне в характері існує в єдності. Типове створює тло для індивідуальних проявів рис характеру. Особливості типового характеру виявляються при позитивному або негативному ставленні до праці, до інших людей, до самого себе, предметів та явищ дійсності.

Ставлення до праці виявляється в повазі до праці, працьовитості, ініціативності, сумлінності, акуратності, дисциплінованості, організованості або ж у безвідповідальності, лінощах, консервативності, зневазі до праці та до працівників.

Ставлення до інших людей виникають у міжособистісних контактах. Позитивними рисами характеру є справедливість, доброзичливість, тактовність, чесність, чуйність, колективізм, принциповість, товаристкість. До негативних рис характеру належать замкнутість, індивідуалізм, безтактність, жорстокість, заздрість, хвалькуватість, скупість, зневага до інших.

Ставлення до самої себе залежить від рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе. Так риси характеру, як скромність, вимогливість, відповідальність за справу, почуття власної гідності, самокритичність свідчать про високий рівень розвитку самосвідомості особистості. Разом з тим, людям властиві і негативні риси – некритичність, невимогливість, нескромність, кар`єризм, самовпевненість тощо.

Ставлення до предметів та явищ дійсності виявляється в акуратності, ощадливості, економності, бережливості, щедрості або в неохайності, недбалості, марнотратності, скнарості і т.і.

Типові риси характеру за своєю інтенсивністю виявляються по-різному, індивідуально. У деяких людей окремі риси їхнього характеру виявляються крайнє інтенсивно. Таку інтенсивність певних рис людини називають акцентуацією. Акцентуація рис характеру виявляється легше за певних умов під впливом суспільної спрямованості інтересів, специфіки контактів у колективі.

Найхарактернішими проявами акцентуації є:

Застрявання у стані збудження на впертості, недовірливості, нетерпимості до заперечень у дискусіях. У спокійному стані такі люди виявляють відповідальність і розсудливість при розгляді справ.

Педантизм виявляється в крайньому формалізмі при вирішенні справи, в дотриманні „ букви ”, хоча це й шкодить справі.

Демонстративні характери виявляють амбіційність, їм властиве хизування, зухвалість, де потрібно погодитися, вони заперечують очевидне. За звичайних умов такі особистості здатні погоджуватися, досягати значних творчих успіхів.

Екзальтовані особистості надмірно захоплюються, вихваляють те, що на це не заслуговує, легко збуджуються в радощах або сумують аж до розпачу.

Тривожні характери в усьому чекають небезпеку, виявляють підвищену боязливість, соромливість, розгубленість.

Інтровертовані особистості замкнуті, свої думки та переживання спрямовують на самих себе, на свій внутрішній світ, уникають контактів з іншими, не пристосовані до обставин.

Екстравертовані особистості прагнуть до спілкування, контактів з іншими, багато говорять про себе, хвалькуваті, зосереджуються переважно на зовнішніх явищах, а не на собі, схильні погоджуватися з усім, що їм пропонують.

Серед істотних властивостей людини є її здібності – своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху. Кожна людина здібна до певного виду діяльності. Поза діяльністю цю властивість людини не можна розпізнати, описати та охарактеризувати. Тому ми й складаємо думку про здібності людини за її роботою та результатами діяльності.

Успішність будь – якої діяльності залежить не від якоїсь однієї, а від сполучення різних здібностей, причому це поєднання дає той самий результат і може бути забезпечено різноманітними способами. За відсутності необхідних задатків до розвитку одних здібностей їх дефіцит може бути поповнений за рахунок більш сильного розвитку інших.

Кожна здібність – це синтетична властивість людини, що охоплює цілу низку загальних і часткових властивостей у певному їх поєднані. До загальних властивостей особистості, які за умов діяльності постають як здібності, належать індивідуальні психологічні якості, що характеризують належність людини до одного з трьох типів людей, визначених І.П. Павловим як „ художній ”, „ розумовий ”, „ середній ”. Ця типологія пов`язана з відносним переважанням першої чи другої сигнальної системи. Відносне переважання першої сигнальної системи в психічній діяльності людини характеризує „ художній ” тип, другої – „ розумовий ”. Рівновага обох систем дає „ середній ” тип.

Для „ художнього ” типу властиві яскравість образів, жива вразливість, емоційність. Таким людям легше опанувати діяльність художника, скульптора, музиканта, актора тощо.

Для „ розумового ” типу характерне вміння оперувати абстрактним матеріалом, поняттями, математичним залежностями.

Здібності виявляються в усіх сферах діяльності людини. Вони поділяються на певні види за змістом і характером діяльності. У першу чергу необхідно розрізняти природні здібності ( в своїй основі біологічно обумовлені ) і специфічні здібності, що мають суспільно – історичне походження.

Багато природних здібностей є спільними для людини і тварин (особливо вищих, наприклад, мавп). Такими здібностями є сприйняття, пам`ять, мислення. Ці здібності пов`язані з уродженими задатками, формуються на їх основі при наявності елементарного життєвого досвіду через механізми навчання типу умовно – рефлекторних зв`язків, оперантного обумовлення, імпринтингу і ряду інших. Зрештою за своїми здатностями, за їх набором і механізмом формування людина і тварина принципово відрізняються. У людини, крім біологічно обумовлених, є здібності, що забезпечують її життя і розвиток у соціальному середовищі. Це загальні і спеціальні вищі інтелектуальні здібності, застосовані на користуванні мовою і логікою, теоретичні і практичні, навчальні і творчі, предметні і міжособистісні.

Загальні здібності включають ті, якими визначаються успіхи людини в найрізноманітніших видах діяльності. До них належать розумові здібності, тонкощі і точність ручних рухів, розвинута пам`ять, досконала мова і т.і.

Спеціальні здібності визначають успіхи людини в специфічних видах діяльності, для здійснення яких необхідні задатки особливого роду та їх розвиток. До таких здібностей можна віднести музичні, математичні, лінгвістичні, технічні, літературні, художньо-творчі, спортивні та інші.

Теоретичні і практичні здібності відрізняються тим, що перші визначають схильність людини до абстрактно – теоретичних міркувань, а другі – до конкретних, практичних дій.

Навчальні і творчі здібності відрізняються тим, що перші визначають успішність навчання і виховання, засвоєння людиною знань, умінь, навичок, формування якостей особистості, другі – створення предметів матеріальної і духовної культури, індивідуальну творчість у різних галузях людської діяльності.

Здібності до спілкування включають мову людини як засіб спілкування ( мова в її комунікативній функції ), здібності міжособистісного сприйняття й оцінки людей, здібність соціально – психологічної адаптації до різноманітних ситуацій, здібності входити в контакт з різними людьми, приваблювати їх до себе, впливати на них тощо.

Здібності предметно – пізнавального плану іменуються здібностями до різноманітних видів теоретичної і практичної діяльності.

Спостереження за діяльністю людей показує, що у їхніх здібностях є певні відмінності.

Природжені передумови для розвитку здібностей називаються задатками. Під задатками розуміють природні можливості розвитку здібностей. Матеріальним їх підгрунтям є передусім будова мозку, кори його великих півкуль та їх функціональні властивості. Задатки бувають різних видів. Одні з них не визначають ні змісту здібностей, ні рівня можливих досягнень, вони легко надають своєрідності процесу розвитку здібностей, полегшують або утруднюють їх розвиток. До цієї категорії задатків можна віднести, наприклад, типологічні властивості нервової системи. Інші задатки впливають на змістовий бік здібностей. Всі люди мають задатки до оволодіння мовою, але не всі оволодівають однаковою кількістю мов і не однаково володіють рідною мовою. Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки, а умови життя, навчання людей, їх освіта та виховання. Між здібностями і задатками існує багатозначний зв`язок. Які саме здібності сформуються на основі задатків, залежатиме не від задатків, а від умов життя, виховання та навчання. На грунті одних і тих самих задатків можуть розвинутися різні здібності. Не всі задатки, з якими народжується людина, обов`язково перетворюються на здібності. Задатки, які не знаходять відповідних умов для переростання у здібності, так і залишаються нерозвиненими.

У розвитку здібностей важливу роль відіграє оволодіння знаннями, вміннями, досвідом.

Сполучення різноманітних високорозвинених здібностей називають обдарованістю, це характеристика людини здатної до багатьох різноманітних видів діяльності.

Видатні індивідуальні здібності людей в одній чи кількох галузях діяльності називають талантом, а самих людей – талановитими. Такі здібності виявляються у творчій діяльності, творчому розв`язанні складних практичних, теоретичних і художніх завдань.

Найвищий щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспільства, у розвитку науки, літератури, мистецтва, називають геніальністю.

Геніальність відрізняється від талановитості суспільною значущістю тих завдань, які людина розв`язує. Індивідуальні особливості здібностей кожної людини є результатом її розвитку. Тому для розвитку здібностей потрібні відповідні соціальні умови, активність особистості в діяльності.

На самостійне опрацювання питання:

1.Структура особистості за З.Фрейдом.

2.Здібності, обдарованість, талант, геніальність.