5. Пісенна творчість а.Малишка.

 Упродовж усього життя А. Малишко натхненно працював як пісняр. Музику до його поетичних творів писали такі відомі композитори, як П. Козицький,    М. Вериківський, Д. Майборода, А. Штогаренко, С, Козак, О. Білаш. Чимало творів ще за його життя стали народними піснями: "Ми підем, де трави похилі", "Рідна мати моя", "Білі каштани", "Стежина", "Пісня про рушник" та інші. Улюбленою у народі стала пісня "Цвітуть осінні, тихі небеса", (музика О. Білаша). 

Пісенність - одна з найголовніших прикмет усієї поезії А. Малишка. Його поетичне мислення завжди було взаємозв'язане з елементами народно-пісенної поетики. Це й забезпечило активну співпрацю композиторів з поетом та широку популярність пісень на тексти А. Малишка. 

 Кращим твором пісенної спадщини поета с пісня "Ранки солов'їні". Ліричний герой пісні згадує ніжне кохання, яке впродовж життя тривожить душу і не забувається. Закохані розійшлися в житті, але в серці живе надія на зустріч. Надзвичайно мелодійним у пісні є приспів. Побудований па паралелізмі, він викликає чимало асоціацій. Київ із квітучими каштанами й неспокійною дніпровською хвилею - це сама молодість. 

Душу і серце ліричного героя пісні "Ми підем, де трави похилі" тривожать карі очі коханої, яку він зустрів в "краю придніпровськім". До коханої ліричний герой звертається найніжнішимн словами, порівнює її із "золотою веселкою", яку обов'язково називає "моя". 

До кінофільму "Літа молодії" була написана "Пісня про рушник" (1959), яка давно вже стала народною. У цій пісні материнська любов помножена поетом на всі найніжніші почуття українських матерів, які "ночей не доспали", вчили своїх синів любити отчий край, тому не раз водили їх у "поля край села" (до речі, факт біографічний). Випроводжаючи сина "на зорі" у "дорогу далеку", "на щастя, на долю", за традицією, мати дає йому найцінніший подарунок - "рушник вишива-ний". Побажання матері синові передано дуже тонко, це побажання добра в невідомім краю: 

Ліричний образ матері створює поет за допомогою епітетів. Усмішка у матері - незрадлива, ласкава. Її очі - засмучені, хороші, блакитні. Любов материнська- вірна.

  Буквально за 8 днів до смерті А. Малишко написав свою лебедину пісню - "Чому, сказати, й сам не знаю...", - яка живе в народі під назвою "Стежина". Музику до неї створив Пл. Майборода. Образ стежини, виведений у вірші А. Малишка, наштовхує читача на роздуми про свою власну життєву дорогу. Як пройшов її? Чи не доводилося ходити манівцями, зійшовши із власної стежини, що починається "біля воріт" рідного дому? Людське життя - ланцюг подій, що заставляє рухатися, йти вперед. Тому стежині "нема кінця", як "й повороту теж нема". 

У пісенній спадщині А. Малишка є кілька "Колискових", а також поетичні обробки народних пісень. Він написав лібрето до опери "Молода гвардія". У своїй книзі "Думки про поезію" він писав: "Для пісні в нас всюди почесне місце, бо вона посестра життя, порадник, і вірний друг, і суворий суддя. Людина хоче з нею журитися і радуватися, мислити і працювати". 

?(4). Національний колорит поетичних образів А.Малишка у збірках 60-их років («Віщий голос», «Листи на світанні», «Прозорість», «Дорга під яворами», «Рута», «Синій літопис», «Серпень душі моєї»)

 В останній період творчості А.Малишко невтомно вдосконалював свою художню майстерність, він почав наполегливо працювати в жанрі філософського вірша. Одна за одною виходять його поетичні збірки.

У збірці «Віщий голос» (1961р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик «добре вигострить сокиру», а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті.

З роками голос Андрія Малишка міцнів, наливався силою. Поет починає пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи «Дорогою під яворами», як назвав він збірку (1964р.), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов'язану з нею «Руту» (1966р.). 

У циклах «Пісня дороги», «Пісня яворів», «Сонети обухівської дороги» поет наче дорослим повертається в своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді «Сонетів обухівської дороги» це видно вже з їх назв: «Я з тих країв, де сині оболоні...», «Я з тих країв, де за Дніпром кургани...», «І ти з такого ж поля» та ін. У цих же збірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піснями: «Пісня Тараса Шевченка», «Пісня Максима Рильського», такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, зокрема щире й тепле «Пісня Олександра Довженка», близького друга, з яким Малишко ділив і хліб, і пісню, й життєві незгоди. Та й у вірші «Рядок про Довженка» (зб. «Прозорість», 1962) у небагатьох словах розкрита й світова велич геніального письменника та кіномитця, і його страдницький життєвий шлях. 

Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок — «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970), яка вийшла вже після смерті поета. Пристрасний лірик дещо поступається поетові-мислителеві, поетові-філософу, хоч лірична амплітуда віршів не спадає. Частіше трапляються характерні назви віршів: «Роздум», «Медитація», «Дума», «Пам'ять». 

Андрій Самійлович зосереджується на найскладніших філософських проблемах буття, дошукується першопричин, витоків усього, що діється у світі. У циклі віршів про складний, насичений болями, злочинами, війнами двадцятий вік поет-гуманіст із надією вдивляється в те, як він, цей жорстокий вік, «гойдає мільйони колисок, Щоб дітей не збудити», закликає його прийти в світ орачем, а не будувати «тюрем за гратами». 

Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам'яті народу. Ряд поезій на цю тему — «В завійну ніч з незвіданих доріг...», «Приходять предки, добрі і нехитрі...» — здаються написаними у наші дні — настільки актуально вони звучать. Гостро, болісно відчуває поет свій, наш обов'язок перед далекими пращурами, котрих непокоїть, якими ми стали. 

Поет почуває свій борг перед минулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим, — чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих... «А вже найбільше, чуєте ви, мамо, Я вам заборгував і не віддав Ні шеляга за перше рідне слово...» — признається поет. Оцей мотив боргу, обов'язку перед цілим білим світом чи не найголосніше звучить у поезії останніх літ. Про це чудесна медитація — вірш «Роздум» («Чи встигну я цей камінь обтесати»). Уже десь на останньому прузі замислився митець: а чи віддав я всі борги, «чи встигну я цей камінь обтесати?», бо «поїзд мій вечірній у долині Не може довго ждати...» А з каменя витесує він Людину — наче Бог творить Всесвіт. І ось «уже на камені засяли очі і налились блакиттю», вже «уста людські жагою затремтіли і ожили...» Та все одне — це ще мертвий камінь. Як же вдихнути в нього душу, життя? «Витесати слово хоч єдине і вкласти в очі, в губи кам'яні», — ось чого домагається поет. Без мови все мертве. Без мови немає життя.  Тож і любив Малишко рідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув їх суть і значення. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як «сурмача», «правофлангового рядового, заспівувача першого» — і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші «Поезія», яким відкривається «Синій літопис» (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення — «І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати», її нічим не можна купити — «ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином», бо вона насамперед — «діло совісне».  Багато уваги віддає поет медитативній ліриці в останніх збірках «Синій літопис» (1968) і «Серпень душі моєї» (1970). Ідейно значуща, винятково щира і задушевна, настояна на на родній мудрості, пройнята любов'ю до всього талановитого, лю дяного, поезія А. Малишка відбиває весь духовний набуток сучасної йому епохи. У ній знайшла втілення своєрідність мис лення українського народу — його багатющі традиції, естетич ні критерії, увесь його духовний світ.

6-7. Проблематика та сюжетно-композиційна структура роману «Чотири броди» (1978).

Вів присвячений світлій пам'яті М.Рильського. Перша назва твору «На білому світі, на чорній землі». Але остаточна назва теж символічна: вона несе філософський підтекст, осмислюючи людське життя, у просторі якого людині доводиться всього зазнати. Зіновій Сагайдак так визначає чотири броди людського буття: «блакитний, як досвіт, — дитинство, потім, наче сон, — хмільний брід кохання, далі — безмірної роботи і турботи, а зрештою — онуків і прощання».

Події «Чотирьох бродів» охоплюють бурхливі 20-30-ті рсь ки і закінчуються початком війни 1941 р. Порушенням і розв'язанням загальнонародних проблем, широтою охоплення подій і долі народної, філософським осмисленням неповторності людського буття твір Стельмаха- набуває ознак роману-епопеї. Фольклорні образи, легенди, притчі, характер повіст-вування (сказання), народнопісенна палітра стилю й поетики епопеї визначають спрямування художньої думки митцж, ідейну й етико-сусшльну концепцію твору. Епічна глибина роману виявляється в тому, що митець зумів сплавити в єдине життя героїв і життя України. Цим самим він поставив героїв віч-на-віч з історією, з одвічною сутичкою правди з кривдою, а отже, підніс роман до рівня епопеї.

У романі «Чотири броди» М. Стельмах піднімає тему Голодомору 1933 року і репресій 1937-го. Річка Дунай у цьому творі є символом людського життя, в якому письменник виділяє «чотири броди». Це образ з народної пісні, яку співає мати героя роману Данила Бондаренка. «Першій брід — голубий, як небо, він символізує дитинство; другий — брід кохання; третій — брід безмірної нескінченної роботи, а четвертий — брід онуків і прощання». дев'ять років пролежав у редакціях його роман «Чотири броди», бо у ньому письменник посмів зачепити заборонену офіційною ідеологією тему голодомору 1933 р. в Україні.

У «Чотирьох бродах» у непримиренному герці зустрічаються правда і кривда, людяність із жорстокістю, світло і пітьма. «Я прагнув,— говорив Стельмах,— щоб книга була світлою за своїм світовідчуттям, тому що, якщо говорити про світлотіні, то я люблю світло».

Це душевне світло випромінюють його персонажі. Події «Чотирьох бродів» охоплюють бурхливі 20-30-ті роки і закінчуються початком війни 1941 року. Порушенням і розв'язанням загальнонародних проблем, широтою охоплення подій і долі народної, філософським осмисленням неповторності людського буття.

Нетрадиційною є сюжетно-композиційна структура й естетика епопеї, зокрема, складним є змалювання хронотопу (часо-простору), системи персонажів. Автор майстерно переплітає минуле і сучасне, реальну дійсність з історичною пам'яттю і «смутком землі», які через віки продовжують жити в фольклорі, легендах, їх символіку багатогранне увібрало полотно твору, створюючи неповторну фольклорно-поетичну сферу художнього світу, у якій минуле й сучасне розуміння сенсу людського буття нероздільні. Тому персонажі епопеї діють немовби в трьох координатах романної дії: це легендарні герої, чиє реальне життя живе в уявленнях і свідомості сучасників, у переказах, легендах, піснях.

Роман починається епіграфом із давньої української пісні, в якій образно висловлено народні погляди на мету і сенс людського існування: “Ой, думай, думай, чи перепливеш Ду­най”. Справді, у кожного — своя ріка життя, яку треба гідно здолати, не оминаючи ні буйства повені, ні підступності міли­ни. Для письменника, глибоко закоріненого у фольклор, це — броди людського життя, якими стікають його води: блакит­ний, як досвіт, брід дитинства; хмільний, наче сон, брід кохан­ня; далі — брід безмірних турбот і щоденної праці та, на­решті, — онуків і прощання. М. Стельмах ставить перед со­бою завдання: використовуючи народнопоетичну скарбни­цю, показати людину-трудівника на складних перехрестях новітньої історії як втілення парадної моралі, народного до­свіду і чеснот.

Художня стихія роману “Чотири броди" наскрізь поетична, лірична. Твориться вона, зокрема, думними заспівами до кож­ного розділу, які концентрують у собі певне узагальнення подальших подій. “Біля татарського броду за якихось пару тижнів зацвіла підсніжником нова хата білянка, влітку їй щось дрімотливе шепоче зледащіла хвиля й очерет, восени сполоханим дзвоном спиняються припнуті човни, а взимку в деревинах потріскує чи дідом покректує мороз і у вікна б'ють крилами вітровії, стукають заметілі. А коли ж постукає Данило?”

Найчастіше ці заспіви “підсвічуються” історичними па­ралелями і згадками, і тоді окрема людська доля стає уособ­ленням долі народної, минуле проектується в сучасне: "За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, а червоного маку наро­джується місяць, і коло козацької могили, як повір'я, висі­кається старий вітряк”. М. Стельмах щедро використовує народні думи, пісні, легенди, які органічно входять у розповідь як важливий засіб розкриття національного духу героїв, сут­ності їхніх характерів.

У втіленні авторського задуму особливу роль відіграє пісня. Вона супроводжує героїв упродовж життя, є камертоном їхніх думок і настроїв. Народна пісня формує внутрішній світ Да­нила Бондаренка одвічними істинами, красою і силою образ­ного слова. Лейтмотивом долі головного героя, як і багатьох інших, проходить давня українська пісня, винесена автором в епіграф. Навіть у передсмертному маренні Данило згадує окремі епізоди свого життя: "І тепер до нього стяли набли­жатись, оживати весільні рушники, що були розвішані на стовбурах дерев, а вже а броду заспівали невидимі дружки:

Ой. думай, думай,

Чи перепливеш Дунай.