31. Система образів і засоби характеротворення роману г. Тютюнника «Вир».

Важливим етапом є глибоке й свідоме сприйняття творчості Григорія Тютюнника. «Вир» – надзвичайно серйозне явище в літературному процесі. Художню цінність роман не втратив і сьогодні. Учитель повинен прикласти максимум зусиль, щоб інформація художнього типу не сприймалася учнями тільки на рівні фіксації факту. Для цього необхідно так проникнути в художню структуру добутку, щоб виникли відповідні думки й почуття, певні подання й асоціації. А відношення до художнього твору, як відомо, виникає тоді, коли він якоюсь мірою торкає духовного миру особистості, її переконань, ідеалів і т.п.

Сприйняття ідейно-художнього змісту роману «Вир» Григорія Тютюнника здобуває на сучасному етапі особливу актуальність і гостроту, тому що ж триває процес переоцінки духовних цінностей, а це вимагає творчого осмислення життя, що художньо відтворить письменник, поглиблення в розуміння логіки поводження героїв і їх внутрішнього мира

«Вир» — назвав Григорій Тютюнник свій добуток. Тут потрібно звернутися безпосередньо до тексту й відшукати місця, пов’язані з образом виру, простежити, як він співвідноситься з героями добутку (і якими саме), їхніми вчинками, думками й помислами. «Сама назва добутку символічне. Мається на увазі не тільки той вир, про яке розповідають страшні легенди, а й складні відносини між персонажами, а також бурхливий плин тривожних передвоєнних і військових років» . Ідея, як і в кожному добутку, перегукується з його назвою. Письменник проводить думку, що вир народного життя, визначеність кожної людини в цьому вирі – вистояла вона або зламалася – залежить від того, як глибоко ввійшли її коріння в народний ґрунт, як тісно зв’язана особистість із народом, його роботою, мораллю, духовним досвідом

«Вир людського життя, вир страстей – світлих і чистих у роки мирної роботи – не очорнить вир ворожої навали, тому що проти загарбників бореться людина, що любить землю й все суще в ній». Час у романі досить обмежена – весна 1941 року й перші місяці другої світової війни. Добуток многопроблемное. У ньому зачіпаються такі складні питання, як колективізація й ведення колгоспного господарства, розкуркулювання і його наслідки, вічна проблема – людин і земля, атмосфера взаємної недовіри й доносів, що панувала в країні, зокрема в 30-і роки, місце людини у війні з фашизмом і ін. До рішення всіх цих проблем Г. Тютюнник підходить сміло, неординарно. Однак про деякі злободенні питання письменник говорить лише натяками, не торкаючись самого глибу. Чому? Щоб зрозуміти це, необхідно коротко охарактеризувати час створення роману. Це були 1956 – 1962 року. Після XX з’їзду компартії в країні поволі, обережно, почали відбуватися певні зміни. Було реабілітовано лише деяких безневинно репресованих чесних людей, скасовані непосильні сільськогосподарські податки, колгоспники одержали право господарювати на присадибних ділянках. Поволі початок пробуджуватися національна самосвідомість народу, відроджуватися духовність, культура

Але ні про яких корінний змінах в економічній та й політичному житті мовлення не йшло. Замість «слава великому Сталіну» співали «партія – наш кермовий». У суспільстві ще панував страх, недовіра до змін. Д. Павличко писав, що «здох тиран, але коштує в’язниця». У таких умовах, звичайно, добуток, у якому б відверто мова йшла про неможливість комуністичної ідеології, колгоспного укладу господарювання, не побачило б світло

Г. Тютюнник в «Вирі» хоча й не говорить про цьому прямо, проте, розвитком сюжету, характерами героїв підводить читача до таких висновків. Глава колгоспу Оксентій Гамалия щиро переживає за господарство. Він виступає проти додаткових хлібопостач: «А посівну провалювати й залишати колгоспників без шматка хліба… я не буду… на наступний рік держпостачання виконаю й більше не дам зерна». Оксентій піклується про добробут селян: «Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам кривдити. Я за нього душу свою готовий вивернути». У прошлом він проводив розкуркулювання, будував колгосп, щиро вірячи, що тільки таким може бути шлях до щасливого життя. Але все зложилося інакше. Селяни живуть бідно, змушені красти в колгоспі, щоб не голодувати. От Оксентій піймав Кузя з украденою соломою, грозить йому судом. І чує у відповідь: «А що в мене в будинку нема чого їсти зварити, тобі однаково?»

Той же Кузь, якому Оксентій «стільки разів докоряв» за те, що «до кулаків жалість мав», пояснює йому, що й справді були жмикрути, кровожери, а саме дядько Забавляло, у якого Кузь малим наймитував. А були й такі, як Василь Гончаренко,- чесний хазяїн, що «найманців не тримав, землі на слабенького середняка», а його – у Сибір. Северін Джмелик, сім’ю якого теж розкуркулили, напевно, без достатніх підстав, убиває партизанського командира Оксентія. Але сім’ї не торкає: « А ти забирай дітей і тю-тю із Трояновки… Твій Оксентій, як вивозив нас на бугри, не передавив нас, малих, і я твоїх не трону»,- говорить Джмелик дружині Гамалии. Северін мстить за заподіяну йому несправедливість, хоча й розуміє, що якщо червоні повернутися, то йому кінець. «А хто ж правду розсудить?» – замислюється він. Тому що одна неправда породжує іншу…

Тут доцільно згадати Еньку Вихрячи й на прикладі цього персонажа показати, як невтримна спрага збагачення губить людське, все краще в людині. Він не гребує нічим – краде дерево з лісу, доходить навіть до прямого розбою, забираючи в бабусі корову. «Він тяг скільки міг. Копав сховища, льоху, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі…Садиба тріскотіла від награбованого добра, а Еньке ще й мало».

На близькі до Оксентія позиціях коштує й Дорош. Демобілізований через контузію, він поїхав працювати в колгосп. Дорош так само щиро піклується про людей. Цим образам протистоїть Гнат Ревіння, що піклується лише про власне крісло. Заради цього він здатний бездумно виконувати будь-які директиви зверху – забрати весь хліб з колгоспу, руйнувати будинку на хуторах, поширювати наклеп на людей. А сам берет хабара, не турбується про добробут селян. Тут доречно провести паралель із образом Корнія Матюхи – у цих двох партійців є багато загального. Питання довіри до людини – один з важливих у романі. Його можна проаналізувати на прикладі образів Тимки, Уласа й інших персонажів (у добутку їх діє більше 150).

Працюючи над текстом добутку, зупинимося на найбільш свіжих, точних образах, художніх деталях. Наприклад, багато говорить про характер Тимки епізод з убитим їм фашистом, у якого «у пальцях – викопаний з-під снігу грудочка землі». «І цього не дам»,- насупився Тимка й вибив ногою кому». У цьому епізоді – і любов селянина до землі, що обробляв, на якій працював, і почуття патріота, землю якого топче ворог. Відштовхнувшись від цієї деталі, можна стисло згадати про сцені зустрічі загарбників у Трояновке, надії Еньки на землю, суперечку Горонецких за наділи й ін. З огляду на специфіку оглядового вивчення добутку, варто зупинитися на тих образах, епізодах, художніх деталях, які є найбільш удалими, дозволяють розкрити глибину змісту й красу художньої форми «Виру».

? (5). Селянський світ на сторінках роману Г.Тютюнника «Вир»

«Вир» — «Сама назва твору символічна. Мається на увазі не лише той вир, про який розповідаються страшні легенди, а й складні стосунки між персонажами, а також бурхливий плин тривожних передвоєнних і воєнних років» . Ідея, як і в кожному творі, перегукується з його назвою. Письменник проводить думку, що вир народного життя, визначеність кожної людини в цьому вирі — вистояла вона чи зламалася — залежить від того, як глибоко ввійшло її коріння в народний грунт, як тісно зв’язана особистість з народом, його працею, мораллю, духовним досвідом. «Вир людського життя, вир пристрастей — світлих і чистих в роки мирної праці — не зчорнить вир ворожої навали, бо проти загарбника бореться людина, яка любить землю і все суще в ній».

Час у романі досить обмежений — весна 1941 року і перші місяці другої світової війни. Твір багатопроблемний. У ньому зачіпаються такі складні питання, як колективізація і ведення колгоспного господарства, розкуркулювання і його наслідки, вічна проблема — людина і земля, атмосфера взаємної недовіри і доносительства, яка панувала в країні, зокрема в 30-х роках, місце людини у війні з фашизмом та ін. Час створення роману: Це були 1956— 1962 роки. Після XX з’їзду компартії у країні поволі, обережно, почали відбуватися певні зміни. Було реабілітовано лише деяких невинно репресованих чесних людей, скасовано непосильні сільгосппо-датки, колгоспники дістали право вести господарство на присадибних ділянках. Поволі почала пробуджуватись національна самосвідомість народу, відроджуватися духовність, культура.

Проте ні про які докорінні зміни в економічному та й політичному житті не йшлося. Замість «слава великому Сталіну» співали «партія — наш рульовий». У суспільстві ще панував страх, недовіра до змін. У таких умовах, звичайно, твір, у якому б відверто йшлось про неспроможність комуністичної ідеології, колгоспного укладу господарювання, не побачив би світу.

Письменник возвеличує людину, яка йде свiдомо на загибель заради торжества правди, в iм'я перемоги добра над злом. Героï роману, кращi люди села - старий Гамалiя i його син Оксен, завiдувач ферми Дорош, Тимко й Орися - серед багатьох коловоротiв життєвого виру вмiють знайти найвищу правду, нею живуть, за неï, коли це потрiбно, не шкодують вiддати життя, бо тiльки правда робить людину красивою, дужою, благородною. Отже, письменник-гуманiст Григорiй Тютюнник у романi "Вир" показує багатограннiсть життя украïнського народу в мирний час, утверджує в позитивних образах високогуманнi людськi почуття, звеличує людей працi i засуджує несправедливу вiйну - найбiльше зло, яке вiн пристрасно закликає вганяти в землю. Полум’яний патріот Інокентій Гамалія незрадливою синівською любов’ю любить рідну землю, людей праці, тому й бунтує, вибухає проти найменших викривлень, недоглядів.Старий, мудрий, далекоглядний. Він усе і всіх бачить “наскрізь”, по-справжньому вболіває за добробут не лише троянівців, а й усіх людей Оксен Гамалія дуже схожий на свого батька

“замолоду” Характер Гамалії – молодого подасться в розвитку. Оксен – дбайливий господар, уважний сім’янин. За артільне добро голова турбується, як за своє кровне; непримиренний до ледарів, розкрадачів народного добра. Гамалія – живий, повнокровний. Захищаючи рідну Вітчизну відфашистських загарбників, Оксен, як і його батько, виявляє і відвагу, і мужність; командир партизанського загону справді пішов через вогонь.

Г. Тютюнник у «Вирі» хоч і не говорить про це прямо, проте розвитком сюжету, характерами героїв підводить читача до таких висновків. Голова колгоспу Оксен Гамалія щиро вболіває за господарство. Він виступає проти додаткових хлібопоставок: «А посівну провалювати і залишати колгоспників без куска хліба… я не буду… на слідуючий рік держпостав-ку виконаю і більше не дам ні зернини». Оксен дбає про добробут селян: «Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам ображати. Я за нього душу свою готовий вивернути». У минулому він проводив розкуркулювання, будував колгосп, щиро вірячи, що тільки таким може бути шлях до щасливого життя. Та все склалось інакше. Селяни живуть бідно, змушені красти в колгоспі, щоб не голодувати. Ось Оксен упіймав Кузя з вкраденою соломою, погрожує йому судом. І чує у відповідь: «А що в мене в хаті нічим їсти зварити, тобі однаково?»

Той же Кузь, якому Оксен «скільки раз докоряв» за те, що «до куркулів жалість мав», пояснює йому, що і справді були жмикрути, кровопивці, як-от дядько Бавило, у якого Кузь малим наймитував. А були й такі, як Василь Гончаренко,— чесний господар, який «наймитів не тримав, землі на слабенького середняка», а його — до Сибіру. Северин Джмелик, родину якого теж розкуркулили, мабуть, без достатніх підстав вбиває партизанського командира Оксена. Але сім’ї Оксенової не чіпає: « А ти забирай дітей і тю-тю з Троянівки… Твій Оксен, як вивозив нас на бугри, не передушив нас, малих, і я твоїх не займу»,— говорить Джмелик дружині Гамалії. Северин метаться за заподіяну йому кривду, хоч і розуміє, що якщо червоні повернуться, то йому кінець. «А хто ж правду розсудить?» — замислюється він. Бо одна неправда породжує іншу…

Тут доцільно згадати Йоньку Вихора і на прикладі цього персонажа показати, як невтримна жага збагачення губить людське, все краще в людині. Він не гребує нічим — краде дерево з лісу, трусить чужі ятері, вдається навіть до прямого розбою, забираючи в бабусі корівчину. «Він тяг скільки міг. Копав сховища, хоронив, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі, у повітці, в клуні. Садиба тріщала від награбованого добра, а Йоньці ще мало».

На близьких д,о Оксена позиціях стоїть і Дорош. Демобілізований з причини контузії, він поїхав працювати в колгосп. Дорош так само щиро дбає про людей, про спільне господарство (випадок із жомом).

Цим образам протистоїть Гнат Рева, який дбає лише про власне крісло. Заради цього він здатний бездумно виконувати будь-які директиви зверху — вибрати увесь хліб з колгоспу, руйнувати хати на хуторах, зводити наклепи на людей. А сам бере хабарі, не турбується про добробут селян. Тут доречно провести паралель з образом Корнія Матюхи — у цих двох партійців є багато спільного. Питання довіри до людини — одна з важливих у романі. Його можна проаналізувати на прикладі образів Тимка,  Уласа та інших персонажів (у творі їх діє понад 150). Наприклад, багато говорить про характер Тимка епізод із убитим ним фашистом, у якого «в пальцях — вигребена з-під снігу грудочка землі». «І цього не дам»,— насупився Тимко і вибив ногою грудку». В цьому епізоді — й любов селянина до землі, яку обробляв, на якій працював, і почуття патріота, землю якого топче ворог. Відштовхнувшись від цієї деталі, можна стисло згадати про сцену зустрічі загарбників у Троянівці, надії Йоньки на землю, спірку Горонецьких за наділи та ін.