27. Тематичне розмаїття новелістики Олеся Гончара.

Новели О. Т. Гончар писав протягом усього життя. Постійний потяг до малого жанру був закономірним для нього, бо поетичне світобачення митця найприродніше, наймобільніше могло проявитися саме тут. У кращих новелах характерна для його індивідуального стилю планетарність мислення, публіцистичність, філософсько-світоглядні узагальнення зведено до мінімуму. Увагу митця сконцентровано на конкретній людині, її внутрішньому світові, зазвичай багатому, наповненому почуттями та емоціями. «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають». Написані вони під свіжим враженням від фронтових спогадів. Провідні ідеї цих ранніх новел випливають із гуманістичного, життєствердного пафосу, який є визначальним у світосприйманні письменника.)

Поетична новела «Модри Камень» (1946). У ній молодий письменник розповів про світле почуття любові, що спалахнуло в серці радянського солдата до словацької дівчини Терези - почуття, яке так трагічно обірвалось, не встигнувши й розцвісти. «Модри Камень» - гімн любові молодих сердець - українця і словачки. Новела «Кресафт» - страшна оповідь про померлого від інфаркту чесного трудівника голову колгоспу Кресафт Кухаренка (1963). Найбільш вражаючий твір про зловісну атмосферу масового винищення в людині честі й совісті в роки тоталітарного режиму. Голова колгоспу Кресафт Кухаренко помирає від інфаркту після «молотьби» на засіданні бюро райпарт-кому за «саботаж» продажу хліба державі.

Маленький шедевр Олеся Гончара - новела «За мить щастя» (1964). У ній письменник спромігся показати красу і силу почуття кохання. На жнив’яному полі зустрічаються двоє молодих людей - радянський артилерист Сашко Діденко і його несподівана кохана мадярочка Лариса. Під палючим сонцем раптово спалахує пристрасть як неймовірний злет людської душі. «За мить щастя» хлопець розплачується життям: Сашко вбив чоловіка Лариси, який намагався вбити його. Справа набула міжнародного розголосу. Престиж держави перевищує всяку гуманність і «Сталося все, що мусило статись».

Новела «На косі» (1966).  У цій новелі письменник порушує актуальну проблему - збереження природи, навколишнього середовища. Написана вона з любов’ю до людини, яка почуває себе щасливою в тісному єднанні з «найкрайнішим краєм землі, заповідністю, чистотою». Органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу - найважливіша ознака новелістики Гончара.

28. Ідейно-тематичні особливості роману «Вир» Григорія Тютюнника.

 Отже,  у  центрі  твору  –  вир  життя,  безмежного,глибокого  і  надзвичайно  важкого,  в  якому  гартуються  всі людські  якості.  Усі  герої  твору  поставлені  Тютюнником  –художником   у  нечувано  складні  ситуації  та  випробування. Людину,   мужню  вольову  і  загартовану,  до  кінця   віддану Вітчизні, рідному народові, ця вогненна круговерть не тягне на запаморочливо глибоке, слизьке і темне дно.            Кажучи  словами Чехова, автор “Виру” мав вроджений, вистражданий талант людяності. Звичайні герої Валентин  Дорош, Оксен  Гамалія, Тимко Вихор та інші троянівці втілюють в  собі найкращі  риси  нашого  народу –  народу  –  сіяча,  народу  – мислителя.              Роман  “Вир”  вражає правдивим показом  народного життя,   тією   художньою  переконливістю,  з   якою   виліпив письменник  характери людей. В творі немає  людей  однотипних. Всі  вони – різні характери, сильні натури. Ось родина Гамалії –  “з  діда прадіда  перебойці”. В чому  ж  їх  родова  разюча відмінність?

«Вир» – надзвичайно серйозне явище в літературному процесі. Художню цінність роман не втратив і сьогодні.

«Вир людського життя, вир страстей – світлих і чистих у роки мирної роботи – не очорнить вир ворожої навали, тому що проти загарбників бореться людина, що любить землю й все суще в ній». Час у романі досить обмежена – весна 1941 року й перші місяці другої світової війни. Добуток многопроблемное. У ньому зачіпаються такі складні питання, як колективізація й ведення колгоспного господарства, розкуркулювання і його наслідки, вічна проблема – людин і земля, атмосфера взаємної недовіри й доносів, що панувала в країні, зокрема в 30-і роки, місце людини у війні з фашизмом і ін. До рішення всіх цих проблем Г. Тютюнник підходить сміло, неординарно. Однак про деякі злободенні питання письменник говорить лише натяками, не торкаючись самого глибу. Чому? Щоб зрозуміти це, необхідно коротко охарактеризувати час створення роману. Це були 1956 – 1962 року. Після XX з’їзду компартії в країні поволі, обережно, почали відбуватися певні зміни. Було реабілітовано лише деяких безневинно репресованих чесних людей, скасовані непосильні сільськогосподарські податки, колгоспники одержали право господарювати на присадибних ділянках. Поволі початок пробуджуватися національна самосвідомість народу, відроджуватися духовність, культура

Але ні про яких корінний змінах в економічній та й політичному житті мовлення не йшло. Замість «слава великому Сталіну» співали «партія – наш кермовий». У суспільстві ще панував страх, недовіра до змін. Д. Павличко писав, що «здох тиран, але коштує в’язниця». У таких умовах, звичайно, добуток, у якому б відверто мова йшла про неможливість комуністичної ідеології, колгоспного укладу господарювання, не побачило б світло

Г. Тютюнник в «Вирі» хоча й не говорить про цьому прямо, проте, розвитком сюжету, характерами героїв підводить читача до таких висновків. Глава колгоспу Оксентій Гамалия щиро переживає за господарство. Він виступає проти додаткових хлібопостач: «А посівну провалювати й залишати колгоспників без шматка хліба… я не буду… на наступний рік держпостачання виконаю й більше не дам зерна». Оксентій піклується про добробут селян: «Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам кривдити. Я за нього душу свою готовий вивернути». У прошлом він проводив розкуркулювання, будував колгосп, щиро вірячи, що тільки таким може бути шлях до щасливого життя. Але все зложилося інакше. Селяни живуть бідно, змушені красти в колгоспі, щоб не голодувати. От Оксентій піймав Кузя з украденою соломою, грозить йому судом. І чує у відповідь: «А що в мене в будинку нема чого їсти зварити, тобі однаково?»

Той же Кузь, якому Оксентій «стільки разів докоряв» за те, що «до кулаків жалість мав», пояснює йому, що й справді були жмикрути, кровожери, а саме дядько Забавляло, у якого Кузь малим наймитував. А були й такі, як Василь Гончаренко,- чесний хазяїн, що «найманців не тримав, землі на слабенького середняка», а його – у Сибір. Северін Джмелик, сім’ю якого теж розкуркулили, напевно, без достатніх підстав, убиває партизанського командира Оксентія. Але сім’ї не торкає: « А ти забирай дітей і тю-тю із Трояновки… Твій Оксентій, як вивозив нас на бугри, не передавив нас, малих, і я твоїх не трону»,- говорить Джмелик дружині Гамалии. Северін мстить за заподіяну йому несправедливість, хоча й розуміє, що якщо червоні повернутися, то йому кінець. «А хто ж правду розсудить?» – замислюється він. Тому що одна неправда породжує іншу…

Тут доцільно згадати Еньку Вихрячи й на прикладі цього персонажа показати, як невтримна спрага збагачення губить людське, все краще в людині. Він не гребує нічим – краде дерево з лісу, доходить навіть до прямого розбою, забираючи в бабусі корову. «Він тяг скільки міг. Копав сховища, льоху, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі…Садиба тріскотіла від награбованого добра, а Еньке ще й мало».

На близькі до Оксентія позиціях коштує й Дорош. Демобілізований через контузію, він поїхав працювати в колгосп. Дорош так само щиро піклується про людей. Цим образам протистоїть Гнат Ревіння, що піклується лише про власне крісло. Заради цього він здатний бездумно виконувати будь-які директиви зверху – забрати весь хліб з колгоспу, руйнувати будинку на хуторах, поширювати наклеп на людей. А сам берет хабара, не турбується про добробут селян. Тут доречно провести паралель із образом Корнія Матюхи – у цих двох партійців є багато загального. Питання довіри до людини – один з важливих у романі. Його можна проаналізувати на прикладі образів Тимки, Уласа й інших персонажів (у добутку їх діє більше 150).

Працюючи над текстом добутку, зупинимося на найбільш свіжих, точних образах, художніх деталях. Наприклад, багато говорить про характер Тимки епізод з убитим їм фашистом, у якого «у пальцях – викопаний з-під снігу грудочка землі». «І цього не дам»,- насупився Тимка й вибив ногою кому». У цьому епізоді – і любов селянина до землі, що обробляв, на якій працював, і почуття патріота, землю якого топче ворог. Відштовхнувшись від цієї деталі, можна стисло згадати про сцені зустрічі загарбників у Трояновке, надії Еньки на землю, суперечку Горонецких за наділи й ін. З огляду на специфіку оглядового вивчення добутку, варто зупинитися на тих образах, епізодах, художніх деталях, які є найбільш удалими, дозволяють розкрити глибину змісту й красу художньої форми «Виру».