20. Образи-символи у творчості Олеся Гончара, їхнє смислове навантаження.

Образи-символи. Містичний образ собору – центральний у романі. Він є символом духовного начала; озвучує зв'язок поколінь і віків, мовчазно судить нашу сучасність з позиції літературної пам'яті. Позначає собор і неперебутню, чародійну красу мистецтва, силу довершеності і гармонії, на яку воно лише здатне. Володці Лободі відкривається у соборі «щось від ракети космічної, особливо в тому центральному куполі, що стрілою угору націлився».

Досить прикметно, що наприкінці роману образ Миколи набуває додаткової, символічної масштабності

Що таке, власне кажучи, собор у "Соборі"? Цілком конкретний християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі. Але собор водночас і втілення високого духу народного. Він як рентген, просвічує уми, душі, позиції, велич і благородство, підлоту і звироднілість. Цей собор став епіцентром конфлікту в романі між людьми, між духовністю і бездуховністю. Собор постає перед нами як диво довершеності народної архітектури, народного бачення й розуміння краси, як пам'ятка історичного минулого народу, коли запорожці після розгрому царицею Січі змінили зброю на книги і розбрідалися ченцями по світу. Як уособлення свого героїчного минулого, "козацької республіки" спорудили цей собор на згадку нащадкам про волелюбних предків, захисників Вітчизни, як втілення сумління й нескореності духу народу. Собор як духовну субстанцію ми пізнаємо переважно через сприймання Миколи Баглая.

У "Тронці" - багато сонця, степовий простір, будні звичайних людей. Викопаний у степу колодязь, який ремонтують, підчищають все нові покоління, символізує безперервність життя, сталість чесного людського роду.       Білосніжний кораловий уламок, подарований капітаном Дорошенком Лукії Назарівні, символізує щастя, якому не довелося сповнитися.

21. Людина і війна в творчості Олеся Гончара.

Роман О. Гончара «Людина і зброя належить до кращих творів української літератури про Велику Вітчизняну війну. Тему і героїв цієї книги письменникові підказало життя: він сам був учасником зображених подій і написав про людей, з якими пройшов бойовий шлях від берегів Волги до Праги. 

У романі «Людина і зброя» письменник розповідає про початок Вітчизняної війни, про ті труднощі і випробування, які випали на долю нашого народу в перші місяці, і ту незбориму силу радянської людини, що привела її до перемоги. 

Герої роману — в основному студенти Харківського університету, мрійники і.гуманісти, люди, що готували себе для праці з дітьми, щоб нести слово науки в народ у мирний час, але їх мріям не судилося здійснитися. Війна примусила взяти в руки зброю і пі¬ти на фронт боронити рідну Батьківщину від ворога. 

У романі є також негативні персонажі: фашисти, зрадники, дезертири, бездушні і безвідповідальні командири. Автор не приховує тих труднощів, з якими зіткнулися наші люди в роки війни. 

Найбільш яскравою постаттю в цьому романі є, безперечно, Богдан Колосовський. Юність його почалася родинним нещастям — безпідставним арештом батька, але це горе не затьмарило світла того ідеалу, яке несуть у собі улюблені герої Гончара. Заради своєї Вітчизни, свого народу Богдан мужньо переносить найтяжчі ви¬пробування, незмірні труднощі, смертельні загрози, які протягом сотень і сотень діб ні на мить не відходять від нього. Один за одним падають в боях друзі. Решта уцілілих бреде степами, прагнучи вирватись з оточення. «Біль втрат, і дух степів полиновий, і дніпрову блакить, і рожеві, як юність, світанки» — усе це вони забрали із собою і все несуть на схід. 

Особливе місце в романі належить образу Духновича. Природжений філософ, він уособлює постійне прагнення молоді до поглибленого осмислення життєвих процесів, усього, що відбувається навколо. У жорстоких боях він загартовується, стає стійким і мужнім бійцем. Його витримка, сила волі, мужність, відданість Батьківщині і товаришам виявились особливо тоді, коли він, жертвуючи власним життям, підірвав останньою гранатою склад бомб, знищив ворогів і врятував товаришів від неминучої гибелі. Його загибеллю письменник нищівно таврує війну, людиноненависницьку сутність фашистської ідеології, що вбивала усе світле і мисляче на землі. На прикладі життя студентського батальйону простежуються основні тенденції у розвитку тодішньої дійсності, своєрідність духовного світу молодої людини, що тільки-но зробила крок у страшне, розбурхане море гігантських — соціальних і людських — пристрастей. І не тільки студенти, а й комісар Лещенко, і літній солдат-артилерист, який багнетом робить першу операцію Духновичу, і агроном Колумб, який під полою проносить крізь тили ворога свій перехідний прапор, і робітники, й рибалки — усі в романі живуть єдиним прагненням миру, заради миру беруть зброю в руки, ідучи на темні сили з єдиною волею до знищення війни. Навіть толстовець дід Лука, трохи ніби смішний, схожий своєю дотепністю на шолохівського діда Щукаря, але своєрідний, гончарівський, як і всі герої роману, написаний, видно, з натури, каже дівчатам, що здивувалися, побачивши його з гвинтівкою: «Тепер і сам Лев Миколайович взяв би... час такий настав». 

У романі «Людина і зброя» вперше з'являються образи та картини різко негативного плану, подібно до самодура Дев'ятого та шкурника, боягуза старшини Гладуна. 

Зарозумілий, гарячковитий самодур Дев'ятий у небезпечний для атаки час посилає сотні бійців на смертний бій з ворогом: «Звідси, з-під будинку, де стояв Дев'ятий, видно було, як захлинулась атака: видно, як падають на мосту атакуючі, а ті, що встигли перебігти на той бік, скочуються попід мостом униз, плигають у воду, рятуючись від шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених...»

У тяжких, кровопролитних боях Дев'ятий утратив на шляхах відступу більшу половину довіреного йому особового складу бійців. І коли в цій безглуздій атаці загинуло безліч бійців, Дев'ятий звернувся до майора Краснопольського: «Що, будем кінчати?» — Краснопольський промовчав, а Лещенко відповів різко: «Цього не треба було й починати».  Відповіддю свого героя О. Гончар засудив бездушність і безвідповідальність командира Дев'ятого.  Зброя згубно впливає на людину, роблячи її кровожерною, як Заградорядник, або підозрілою, як Спартак Павлущенко.  Отже, головна думка роману — зберегти людяність, не дати можливості зачерствіти душі. Олесь Гончар обвинувачує як загальнолюдське зло, так і антиморальні прояви окремих людей, вважаю¬чи, що найменша підлість може згодом перерости у велику біду, ідо здатна призвести до трагедії багатьох людей або навіть народів. Письменника турбує не тільки доля рідної України, а й доля всього людства. Устами своїх героїв він гнівно засудив війни і все те зло, яке вони приносять людству. 

22-23. Символічний зміст назви та проблематика роману О.Гончара «Собор». Проблематика твору.

Собор — роман-застереження^[1], один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року.

Протягом майже 20 років замовчувався прорадянською літературною критикою, що трактувала «Собор» як творчу невдачу, порівнюючи його із іншими творами письменника, зокрема «Прапороносці», «Людина і зброя», «Злата Прага».

Олесь Гончар працював над романом протягом чотирьох років: 1963–1967.

В енергійному розгромі «Собору» певну роль зіграла, можливо, й впізнаваність головного негативного героя. Та головна причина у самому романі: «Собор» засвідчував вихід української прози на новий рівень проблемності, конфліктності, соціальності, реалістичності.

Саме в «Соборі» цей вихід став для української прози вагомим прецедентом.

У «Соборі» наявні вставні новели, що вказує на яскраво виражену новелістичну природу.

Проблематика: 1) збереження духовних святинь; 2) будування моторів та винищення кланів; 3) неминучість руйнувань; 4) відповідальності перед нащадками; 5) проблема «високого стилю» (мова М. Баглая)

Головний конфлікт твору — зіткнення високої духовності, людяності, правди з облудним фарисейством чиновників, кар'єристів і бюрократів; боротьба світлих сил народу за збереження свого національного коріння, історичної пам'яті, істинний гуманізм.

Основна проблема роману — проблема історичної пам'яті народу, є давньою і традиційною у творах як української, так і світової класики. Вона пов'язана і з назвою роману — одухотвореним образом, яких так багато в літературі. У Тараса Шевченка такий образ втілений теж у назвах поем, наприклад: «Великий льох», «Холодний Яр», «Розрита могила». Серед світових класиків також відомі такі образи — «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго, «Пармський монастир» Стендаля тощо.

Порушуючи проблему історичної пам'яті, Олесь Гончар у своєму романі звертається до часів героїчної козаччини, славить народних витязів давнього і недавнього минулого. Зокрема у романі розповідається про мужнього і нескореного царями кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, про героїчну дівчину-підпільницю та ще багато інших героїчних постатей з минулого. У «Соборі» автор засуджує, як і в «Людині і зброї», «Прапороносцях», фізичну і духовну руйнацію.

З проблемою історичної пам'яті органічно пов'язана й інша — потреба «собору душ», тобто духовної і моральної краси, особистої причетності людини до історичного буття свого народу, прагнення до суспільної гармонії і взаємоповаги.

Герої: 1) безпаспортна Єлька, з погляду котрої у колгоспі цінуються тільки руки, забуваючи про душу; 2) старий металург Ізот Лобода, який ділить людей на 2 типи: майстри і браконьєри; 3) Володька Лобода, який здійснює руїнництво витонченішими методами (створення видимості реставраторських робіт), вміло грає у демократизм, є свій бог - кар'єра і стратегія, не вважає себе демагогом, непогано знає фольклор, має хижацьке єство; 4) металург Іван Баглай, який вважає, що «нема країни кращої, ніж правда»; 5) студент Микола Баглай (головний герой роману), який оголошує війну «геніям руїнництва»; вважає собор душею славних предків, яка знайшла тут своє увічнення; 6) Вірунька; 7) байдужий, скептичний та технократичний Геннадій; 8) Орляченко, схильний до похмурого, скептичного осмислення речей.

Образи-символи. Містичний образ собору – центральний у романі. Він є символом духовного начала; озвучує зв'язок поколінь і віків, мовчазно судить нашу сучасність з позиції літературної пам'яті. Позначає собор і неперебутню, чародійну красу мистецтва, силу довершеності і гармонії, на яку воно лише здатне. Володці Лободі відкривається у соборі «щось від ракети космічної, особливо в тому центральному куполі, що стрілою угору націлився».

Досить прикметно, що наприкінці роману образ Миколи набуває додаткової, символічної масштабності

Автор показує мешканців Зачіплянки у переважній більшості своїй щирими й сердечними людьми, прямими і відвертими, чесними роботягами-трударями, не байдужими до майбутнього своєї землі, до краси собору.

Серед інших, не менш важливих проблем, висвітлених у творі, чільне місце посідає екологічна, проблема охорони природи. У творі висловлюється тривога за майбутнє людини, яку може чекати непередбачуване через надмірну експлуатацію природних надр. Про це розмірковує персонаж твору, юнак-архітектор, він висловлює свою надію:

Буде чистота, буде впорядкованість, буде бездимність, будуть росяні троянди в цехах, білосніжно квітуватимуть вишні на подвір'ях заводів... Естетика прийдешності, не може ж вона не прийти...