17. Образ Ярослава Мудрого і його смислове навантаження в романі "Диво" Павла Загребельного.

Роман «Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного.

У контексті прози 60-х рр., а надто історичної романістики, він вирізняється, як відзначила відразу ж по його виході і критика, цілісністю «художньо-філософської концепції». Бачення і трактування автором складного довколишнього світу, людей у ньому ґрунтується на виваженій, добре продуманій філософській підоснові, історичності, загальнолюдських морально-етичних цінностях.

Коли видатний український письменник Павло Загребельний задумав написати великий історичний твір, йому довелося опрацювати масу літератури: роботи археологів, істориків, етнографів. Але найважливішим джерелом цьо­го твору, за свідченням самого автора, стали давні літопи­си. Так з’явився монументальний і в той самий час живий образ Ярослава Мудрого.

Як видатний суспільно-політичний діяч постає перед нами цей київський князь в епізоді, де йдеться про рік 1028. Ярослав Мудрий зустрічається з ромейськими вмільцями, які прибули з Константинополя. І Ярослав про­голошує: “Зроблю Київ суперником Константинополя… А для цього все зробимо, як у ромейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, грища, пала­ти…” Це визначний момент як в історії княжіння Яросла­ва, прозваного Мудрим, так і в українській історії. Ніби з однієї фрази могутнього володаря дивом виростає все те, що протягом століть буде складати всесвітню славу нашого Києва. І почалося титанічне будівництво. “Серед по­ганських пісень, християнських молитов грецьких, кадін­ня попівського… почали вкопуватись в землю Перевісища, щоб закладати підвалини під церкву святої Софії.”

Зодчий завжди мудріший за завойовника, і саме зодчо­му допомагає Бог. Без сумніву, Ярославові Мудрому допо­магав Бог, інакше як би вдалося звести на нещодавно язичницькій землі великий храм — символ християнства на Русі. А ось як Ярослав оглядав воскову модель майбут­ньої Софії Київської: “Князь дивився на церкву згори вниз; так мав би дивитися на вже збудований свій храм Бог з високого неба…”

Павло Загребельний удало назвав цей час каламутним і великим у своєму неспокої, коли народ руський явив світові не лише велич своєї сили, а й велич духу. Та недар­ма народ, який ніколи не помиляється, прозвав цього кня­зя Мудрим. Освіченість і глибокий розум були притаманні Ярославові. Він добре розумів, що для зростання й процвітання державі потрібні не лише військова міць і політичний розрахунок, але й готовність суспільства сприймати корисні іноземні впливи. Адже Київська Русь немало за­позичила у Візантії, і не лише в суто релігійному аспекті. У Києві працювали ромейські майстри, учені, митці. Ніби Константинополь поступово переміщувався до берегів Дніпра, де розбудовувалася столиця держави.

Читаючи роман “Диво”, із захопленням стежимо за розвитком тих давніх подій, відтворених з усією можливою художньою повнотою. До розуміння образу князя Павло Загребельний підводить читача поступово. Ми стаємо свідка­ми дитинства і юності Ярослава, який багато хворів і тому виплекав у собі неабияку силу волі вкупі з непересічною книжковою вченістю. Усі дитячі жахи та болі переросли в цілеспрямованість, близьку до впертості. Не останню — і до того ж негативну — роль у становленні особистості Ярослава Мудрого відіграв його батько — князь Володимир Великий, якому судилося залишитися в українській історії Володимиром Святителем. Усе життя Ярослав ніби відчував німу присутність батькової тіні й завжди нама­гався приборкати власний комплекс неповноцінності. Це теж був важливий психологічний чинник, який поставив Ярослава Мудрого до ряду найвидатніших історичних фігур нашого далекого минулого.

Князь у романі Загребельного є людиною самотньою, та у своїй самотності він викликає в читача щиру сим­патію. Риса за рисою, крок за кроком, подія за подією вимальовується багатогранний і психологічно вивершений образ людини, з ім’ям якої пов’язують розквіт писемності, науки, мистецтва в Київській Русі. Завдячуючи Ярославові, держава, образно кажучи, уперше прокла­ла шляхи до Європи й, знов-таки образно кажучи, за­просила Європу до себе в гості. І не винний Ярослав Мудрий тому, що досить скоро між Київською Руссю і Європою опустилася “залізна завіса”…

Один з героїв роману, пресвітер Ларивон, сказав, що “кожна земля повинна славити Бога своїм голосом, і чим могутнішим буде той голос, тим більша хвала Божа”. Ці слова, на мій погляд, є ключовими для розумін­ня