16. Ідейне навантаження бразу Сивоока в романі "Диво" Павла Загребельного.

Розповіді про свого найулюбленішого героя (бо він же народився з волі та фантазії автора) —художника-будівничого Сивоока Загребельннй приділяє найбільше уваги. Літа сиротливого, сповненого небезпек, але прекрасного і манливого водночас дитинства Сивоока, його такої ж тривожної юності, роки поневірянь по чужих світах, набирання знань і досвіду, утвердження в собі вільного художника і, нарршті, час створення Софії Київської—за всім цим стежимо з цікавістю і тривогою. Жиггя Сивоока спонукає сучасного читача думати не лише над давнім минулим своєї землі, а й над наповненням власної душі.

З образом Сивоока насамперед пов'язане питання свободи людини, її споконвічне прагнення до вільного, розкутого існування в цьому світі, прагнення бути самим собою. Такими були і його прадід, дід Родим, Величка, Лучук, Ісса —всі, хто оточував Сивоока на його непростій життєвій дорозі. Свободолюбний дух наших предків пронизує «Диво» ніби наскрізь, робить авторську концепцію ціліснішою і вагомішою.

Із творів Павла Загребельного переважно дізнаємося про те, що було в минулому. У романі «Диво» письменник зв’язує три періоди – Київську Русь, Другу світову війну й сучасність.

Сивоок – творець Софії Київської, людина, яка близька до народу. Хто тільки не хотів зробити його своїм рабом – від ненажерливого медовара Ситника до візантійського художника Агапіта – але він нікому не підкорився, не втративши людської гідности й чести. Жити незнищенними первісними барвами природи й безкорисною відвагою – це і є та сутність, що становить вдачу Сивоока. Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерности, які для нього нерозривні.

Ця людина ніколи й нікому не корилася, у поєднанні х талантом непокірність набула в ній величі й певности. Він усім гордо заявляв, що художник – не раб, і служив не церкві, не князю, а людям, котрі своєю працею прикрашають землю.

Довгі мандри й поневіряння у візантійському полоні закінчилися для Сивоока усвідомленням непримиренности між бідними й багатими, і він стійко протестував проти несправедливости. Саме тому до нього на бцдівництво собору йшли бідні, босі люди, яких він учив і з якими працював. Гідність і незалежність Сивоока, його мужність і людинолюбство приваблювали не лише покривджених душею, а й тих, хто був рівним йому в прагненні до воліє, - грузина Гюргія, дочку Ярослава Мудрого. Коли доля поставила йому вибір – собор чи кохана – він став на захист жінки, яку преслідували з наказу князя й загинув під мечем ворогів. Так підказали йому любов і честь, інакше він не міг би бути гідний того дива, що створив своїми руками. Подвиг в ім’я мистецтва – це, кажучи словами Сивоока, ті вчинки, які залишають слід на землі, без яких неможливий був би поступ людства.

Беручись за спорудження собору в Києві, чоловік задумував щось велике й незвичайне, цю церкву як символ краси Вітчизни, а не пристанище Бога він вимріював усе життя. В Оранті він передає таке зітхання матері й сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. Сивоок своїм творіння хотів прикрасити землю, хотів, щоб вона стала писанкою на весь білий світ і сам став митцем для народу, митцем рідної Вітчизни…