1.Особливості розвитку національного літературного процесу другої половини хх ст..

У другій половині XX ст. змінюється суспільна культурна атмосфера у світі. Пом'якшення клімату, бурхливий розвиток науки і техніки позначилися на всіх сферах життя і мистецтва. Важливою подією 60-х років став вихід людини в космос, що змусило світ замислитися над долею цивілізації. З освоєнням зоряного простору людство почало пов'язувати нові проекти перетворення дійсності. Найбільшою подією кінця XX ст. став крах соціалістичної системи, що привело до зміни географічних та економічних кордонів, пошуків нових засад співіснування різних держав; цей процес триває нелегко, що пов'язано зі складністю зміни суспільних форм і свідомості, однак головний результат XX ст. - усвідомлення людством згубності насильства у всіх його проявах і взаємозалежності всіх на планеті.

Хроніка літературно-мистецького процессу 60-80-х років засвідчує строкатість і нерівність розвитку української культури, а водночас і її невід‘ємність від загально людської культурної спільності.Постановою Ради Міністрів УРСР від 50/05/61 р. запроваджено Державну премію ім. Т.Г.Шевченка. Нетривале послаблення режимного тиску в першій половині 60-х р. призвело до загального позитивного зрушення в культурному житті України. Частішають декади і тижні української літератури.

60-ті роки - час виникнення нових продуктивних тенденцій в літературному процесі, піднесення загально-художнього, інтелектуально-філософського рівня в мистецтві, час творчого оновлення, третього цвітіння старших майстрів пера, приходу нової хвилі в поєзії, прозі критиці.

У 1960-і роки завдяки хрущовській відлизі і певній лібералізації суспільно-політичного життя в Україні зародився потужний мистецьких рух, представники якого згодом отримали назву«шестидесятники». «Шестидесятники» шукали нових форм творчості, нового осмислення національного досвіду в рамках тоталітарної системи. До цього покоління належали Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Дмитро Павличко, Іван Драч та інші. Активна громадянська позиція привела В. Стуса, як і багатьох інших його колег по перу в ряди «дисидентської» інтелігенції. У 1970 рр. прокотилася нова хвиля масових арештів української інтелігенції, багато провідних письменників були ув'язнені в сибірських таборах за «антирадянську агітацію». Деякі з них були реабілітовані посмертно на початку 90-х рр.

2. Особливості літературного процесу кін. 40- 1-ої пол. 50-х рр. Хх ст. В підрадянській Україні

Літературний процес — це багатогранне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо.

Літературне життя певної епохи здебільшого залежить від розуміння самого поняття літератури, її функцій і призначення. Внаслідок репресій 30-х років українське письменство зазнало величезних втрат. Тож початок Великої Вітчизняної війни спричинив різні настрої: патріотичне піднесення, бажання відстояти рідну землю од ворожої навали, заклики до справедливої боротьби, священна ненависть до загарбників. Але прозірливіші представники української інтелігенції, які знали принаймні частину правди про масштаби більшовицького терору, усвідомлювали, що як фашистський, так і сталінський режими не можуть сприяти розвиткові української культури.

Патріотичні вірші, статті українських радянських поетів з'явилися на газетних шпальтах уже 23—24 червня 1941 р. Частина письменників опинилася в евакуації, дехто з різних причин залишався на окупованій території. 109 членів Спілки письменників України перебувало на фронті. Багато з них активно співпрацювали в республіканських, фронтових періодичних виданнях, зокрема в «Комуністі», «За Радянську Україну!», «За честь Батьківщини!».

Як активний засіб пропаганди ідей визволення і патріотизму використовувалося радіо. З кінця 1941 до середини 1944 р. з Москви транслювалися українською мовою передачі радіостанції «Радянська Україна». У Саратові в цей час налагодила роботу радіостанція ім. Тараса Шевченка. З травня 1943 по лютий 1944 р. діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». Українські письменники виступали на трансльованих по радіо антифашистських мітингах представників українського народу. Одним з провідних літературних жанрів була в ці роки публіцистика. Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції, видавництва були в Уфі. Тут з грудня 1941 р. під орудою І. Кочерги виходить щотижневик «Література і мистецтво»; а з 1943 р. було відновлено «Україну» (редактор Ю. Смолич) та «Перець» (редактор Л. Паламарчук). Ю. Яновський редагує в Уфі журнал «Українська література», на сторінках якого була опублікована в той період більшість творів українських літераторів, написаних під час війни. Було видрукувано дві книги альманаху «Україна в огні» та одна книга під назвою «Україна визволяється». Досить оперативно виходили невеликі книжечки серії «Фронт і тил». Видавнича діяльність не обмежувалася лише новинками, великими тиражами випускалися твори української класики, зокрема Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки. Українські видання з'являлися і на окупованій території.

Терор проти українських діячів почав поступово наростати. Українські видання в Києві були закриті. Центром українського культурного життя зоставався Львів. Тут діяло «Українське видавництво», де випускалися й твори репресованих та заборонених тоді письменників. Важливе значення для активізації літературного процесу мала газета «Краківські вісті». Новинки, які час від часу могли з'являтися друком, свідчили, що попри утиски й переслідування українська література все ж продовжує розвиватися. Проте на початок 1944 р. ці періодичні органи припинили своє існування, ціла когорта митців змушена була емігрувати.

Не кращі склалися умови для розвитку української культури й в самій Україні. Якщо під час війни цензурні утиски, ідеологічний нагляд дещо послабшали, то в перші повоєнні роки боротьба проти «українського буржуазного націоналізму» знову стала для влади актуальною.

Упродовж воєнного чотирьохліття написані були «Україна в огні» О. Довженка, «Похорон друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги тощо. Ці здобутки видавалися тим вагомішими в порівнянні з риторично-офіційним тоном переважної більшості поетичних і прозових творів тридцятих років. Впевнено зазвучали голоси молодих письменників воєнного й повоєнного покоління. Збагачувалася стильова і жанрова палітра тогочасної літератури. Відновилася літературна періодика.

Лише викриття культу особи, теплі повіви хрущовської відлиги принесли відрадні зміни.

В Україні сприятливіші умови для розвитку літератури і мистецтва настають лише з поступовою лібералізацією суспільного життя. У другій половині. 40-х — на початку 50-х тривали ідеологічні «проробки» митців, спрямовані на критику то «українських буржуазних націоналістів», то «безрідних космополітів». У центрі уваги тогочасної літератури перебував трагічний і героїчний воєнний досвід, але глибинне, всебічне його осмислення ставало в тих умовах неможливим. Переважало парадне зображення війни, радісне уславлення перемоги. Про ту ціну, якою вона дісталася, майже не йшлося. Вчорашні герої опинялися, повернувшись додому, в задушливій атмосфері доносів і переслідувань, партійної регламентації духовного, особистого життя людини. Колишні полонені, мільйони людей, котрі перебували на окупованій території, зазнавали утисків і дискримінації.

Якщо в літературі, особливо в поезії воєнної доби, все ж звучали щирі, гуманістичні нотки, то тепер пафос «уславлення» й «оспівування» насаджувався ще жорстокіше. Гіркий запис О. Довженка у «Щоденнику» з приводу заборони в 1943 р. «України в огні» можна накласти на весь літературний розвиток перших повоєнних літ: «Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена .моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна, і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика» '.

Літературній критиці була відведена роль ідеологічного цензора, вироки якого часто-бували нещадними. Вульгарно-соціологічні трактування стосувалися не лише сучасної літератури, а й класичної спадщини. В академічному літературознавстві об'єктивний історизм був витіснений вульгарним соціологізмом, різного роду фальсифікаціями й перекрученнями.

Все мало бути зрозумілим «широким масам трудящих», і на творче експериментаторство, стильові пошуки накладалися заборони. Навіть музика підлягала «виробничому» спрямуванню.

Та вже у грудні 1954 р. на II Всесоюзному з'їзді радянських письменників у виступах М. Рильського, О. Довженка, О. Гончара, деяких російських, білоруських письменників було засуджено концепцію «ідеального героя», прояви безконфліктності. «Керовані хибними мотивами, ми всі,—наголосив на з'їзді О. Довженко — за винятком хіба одного Шолохова, вилучили з своєї творчої палітри страждання, забувши, що воно є такою ж величезною достовірністю буття, як щастя і радість. Ми замінили його чимось на кшталт подолання труднощів... Нам так хочеться прекрасного, світлого життя, що жадане і сподіване ми мислимо часом як вже здійснене, забуваючи тим часом, що страждання з нами завжди, доки житиме людина на землі, доки вона буде радіти, кохати, творити».

В квітні 1932 р. вийшла постанови про ліквідацію літературних угруповань і створення Спілки радянських письменників. Митці різних світоглядних та естетичних орієнтацій були позбавлене своїх видань, а відтак і можливості висловлювати й відстоювати свої творчі принципи. Стильове розмаїття, властиве українській літературі у першій третині XX ет., досить швидко змінилося одноманітною «життєподібністю».

Ситуація ускладнювалася тим, що українське мистецтво розвивалося в умовах майже цілковитої ізоляції од світових художніх (зокрема й стильових) процесів і тенденцій. Водночас все робилося для того, щоб розірвати зв'язки з українською літературною і загалом культурною традицією. Під забороною опинилися найвизначніші праці українських істориків, літературознавців і мистецтвознавців. З підручників історії літератури зникли імена видатних письменників, а тих, котрі залишилися, навіть Т. Шевченка, І. Франка та Лесю Українку, дбайливо просіювали крізь ідеологічне сито.

Ознаки переборення схематизму й ілюстративності, безконфліктності, посилення аналітичності, збагачення засобів психологічного аналізу помітні вже з середини 50-х років. Та все ж рамки соціалістичного реалізму й надалі сковували мистецьку творчість, процеси оновлення були непослідовні й половинчасті, реабілітація торкнулася лише частини репресованих письменників. М. Хвильовий, М. Семенко, М. Йогансен, В. Підмогильний, В. Винниченко та багато інших залишалися забороненими. Замовчувалася й творчість представників української діаспори. Утверджувалися лише перші паростки нового, свобода творчості, свобода слова виборювалися ще протягом довгих десятиліть.

Тоді в українській поезії, прозі, драматургії головною стає тема Батьківщини.

Зрозуміло, що в грізний час війни об'єктивно і суб'єктивно виступило наперед закличне, агітаційне призначення літератури, яка розглядалася всіма, передусім, як натхненник боротьби проти ворога.

Публіцистика стає всездатним і всюдисущим жанром, публіцистичність стає одною з визначальних ознак самого художнього мислення — на передній план в прозі й поезії виступило слово, безпосередньо звернене до читача й слухача, призначене для масового сприймання.

На повну силу розвивається, наприклад, лірика (вірш і пісня, балада і елегія), особливого поширення набуває такий її різновид, як послання. Різноманітні звернення, листи, присяги й посвяти зустрічаємо в поезії дуже часто.

Був тоді і справжній спалах інтимної лірики, яка за силою, щирістю, проникливістю відтворення почуттів, таких як вірність коханню, саможертовність материнської, синівської, подружньої любові, розлуки й тривоги чекання, по суті, не має собі рівних в поезії попередніх, 30-х, та й наступних, 40-х років

Активізується у воєнні роки і сатира, різноманітні форми її виявлення знаходимо й у поетичних та прозових книжках, численних публікаціях у пресі, зокрема в своєрідних агітаційно-сатиричних вікнах газет, у плакатах, у спеціальних радіопередачах, в естрадно-театральному втіленні тощо.

Починаючи з другої половини війни, відбувається тематично-проблемне, жанрово-стильове і в цілому реалістичне збагачення художньої творчості, її героя.

Слідом за фронтовою лірикою з'являлися й епічні твори, де вирізнялися поеми П. Тичини «Похорон друга» (1942), М. Рильського «Жага» (1942), М. Бажана «Данило Галицький» (1942), В. Сосюри «Мій син» (1942—1944), А. Малишка «Полонянка» (1942), В. Швеця «Галька» (1945).

Українські письменники в своїй творчості воєнних літ надійно спиралися на традиції Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, на досвід полум'яних гуманістів попередніх епох, вони зверталися до народних джерел, фольклору, звеличували героїчні традиції, утверджували національну гордість, шукали опори в повчальних історичних аналогіях, вселюдських цінностях, у корифеїв національної й світової культури. У тогочасних художніх творах органічно оживають образи «Слова о полку Ігоревім», Софії, Лаври, Золотих воріт, згадуються імена Муромця й Добрині, Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка, Пушкіна і Міцкевича та ін. Поему «Данило Галицький» пише М. Бажан, драму «Ярослав Мудрий» — І. Кочерга, роман «Запорожці» — П. Панч, п'єсу «Мужицький посол» — Л. Смілянський.

З'явились і твори документального характеру, з якими виступали письменники після певної дослідницької роботи над досі маловідомими чи й зовсім не розкритими фактами патріотичної героїки (повість О. Гончара «Земля гуде», 1947), майже безпосередньо по слідах подій виходять мемуарні книги, автори яких — або командири партизанських загонів (С. А. Ковпак, О. Ф. Федоров, П. П. Вершигора), або письменники, недавні учасники бойових дій.

40-ві й перша половина 50-.х років у всіх «радянських» літературах були прикметні розвитком традиції роману-епопеї, творенням широкої панорами життя народу.

В поезії зустрінемо і ліро-епічну поему в численних формах, і героїчну баладу, віршовану повість, ліричний цикл, і чимало різновидів лірики, зокрема філософсько-медитативної; у прозі розвиваються як оповідання, так і епопея, набувають поширення історичний роман, художня документалістика, «підліткова» повість, з'являється нове в пригодницькому жанрі.

Зміни на краще в літературному процесі в Україні постають лише на кінець 50-х років насамперед у зв'язку з потеплінням суспільної атмосфери після смерті Сталіна та викриттям культу його особи. Тогочасна й особливо пізніша критика означила ці переміни як «збагачення гуманізму», «посилення аналітичного й людинознавчого пафосу».