IV. Типологія злочинів і класифікація злочинців

Класифікація, на відміну від типології, представляє більш стійке угруповання осіб, що вчиняють злочини, по їхній атрибутним ознакам, невід'ємним властивостям. Вона має дуже жорстокі критерії виділення груп і підгруп злочинів і злочинців. «Класифікація заснована на подібності осіб, що вчиняють злочини, у межах кожної їхньої групи, що характеризується (подібності) наявністю у цих осіб деяких загальних властивостей. При цьому подібність протиставляється відмінності». Типологія не містить такої твердої диференціації. Вона фіксує визначені ознаки, але при цьому, служить виявленню тих властивостей особистості, що найбільш ймовірні для тієї чи іншої категорії злочинців.

У порівнянні з класифікацією, типологія — більш має високий рівень. Однак наукове дослідження особистості злочинця зв'язано з використанням як типології, так і класифікації. Ці методи доповнюють один одного. Обоє вони разом дозволяють на різних рівнях узагальнення вивчати найбільш характерні властивості особистості злочинця.

Треба мати на увазі, що діяльність по попередженню злочинності на особистісному рівні залежить від розробки не тільки науково обґрунтованих критеріїв класифікації злочинів, але і достовірних зведень про типологію злочинців. Практика свідчить про те, що як класифікація, так і типологія є основою диференціації й індивідуалізації мір профілактики злочинного поводження.

Досліджуючи особистість злочинця, виникає дуже складне питання: що покласти в основу типології, з метою розкриття причин злочинного поводження стосовно до окремих однорідних груп злочинців?

Основне тут — це мотив злочинного поводження. У ньому відбивається те, заради чого відбуваються злочинні дії, у чому їхній особистісний зміст для злочинця. У мотиві, як зауважують деякі автори, опредмечуються потреби й інтереси, він формується під впливом потягів і емоцій, потреб, установок. Особистість керується, як правило, основними (пануючими, домінуючими) мотивами. Саме в таких мотивах більш за все відбита особистість злочинця. Вона така, який мотив її злочинного поводження. Адже мотив — явище особистісне, зв'язане з індивідуальними особливостями людини.

Стосовно до різних типів злочинців можна вказати на більш-менш характерні для них статистично розповсюджені риси. Мається на увазі сугубо кількісні оцінки. Але якщо об'єднати весь масив осіб, що вчиняють злочини, то, по суті справи, крім осудності і так називаного вікового критерію в них буде лише одна загальна властивість, причому юридичного характеру: кожний з них порушив карний закон. Стільки ж різноманітні і різновиду механізму злочинного поводження. У більшості випадків злочин не відбувається спонтанно, він майже завжди підготовлений більш-менш тривалим процесом формування особистості, ухвалення рішення і вибору засобів для його здійснення. Отже, злочину передує ряд етапів психічної діяльності особистості, що поступово формують спрямованість злочинної дії і його фактичне здійснення. Саме в цьому процесі і відбувається вичленовування злочинного поводження з всіх інших форм поводження. Специфіка злочинного поводження полягає зовсім не в тому, що в ньому беруть участь (чи не беруть участь) якісь особливі психічні чи фізіологічні механізми, не характерні для суспільно корисного поводження, — механізми ті самі. Специфіка складається не у формі, а в змісті функціонування цих механізмів. Будь-яке поводження, у тому числі і злочинне, є форма взаємодії особистості із середовищем, суть якого наступна:

• формування особистості зі злочинною орієнтацією;

• мотивація злочинного поводження;

• ухвалення конкретного рішення про здійснення злочину;

• реалізація цього рішення, включаючи здійснення злочину і настання його наслідків.

Коли відбувається злочин, особистість займає своє місце в кримінальній ситуації, знаходиться в умовах несприятливих життєвих обставин і її формування відбувається під впливом негативних явищ і в результаті — негативний. З мотивацією же зв'язані потреби й інтереси особистості, можливості їхнього задоволення. Взаємодія особистості із середовищем відбувається у виді оцінки, усвідомлення навколишнього оточення, тобто особистість моделює середовище і власне поводження, а потім приймає рішення. При цьому особистість впливає на ситуацію в негативному, небажаному для держави і суспільства напрямку. В результаті відбувається злочин, що викликає відповідну реакцію держави і суспільства. Це - особливого роду протистояння, протидія. Особистість переступає закон, держава карає її за це.

Злочинне поводження, його мотивація, потреби людини і їхнє задоволення завжди зв'язані з тим, що особистість конфликтує з середовищем, із суспільством. Потреби можуть бути всілякими, але при вивченні злочинного поводження важливе значення має аналіз перекручених потреб. Наприклад, коли мотив поводження корисливий, перекрученими потребами є користь, жадібність, накопичення і т.д. (це сфера матеріальних інтересів). А якщо взяти, приміром, сферу соціального спілкування, то можна говорити про такі перекручені потреби, як прагнення до переваги над навколишніми, честолюбство, кар'єризм і т.д. До світоглядної сфери відносяться, скажемо, егоцентризм і фанатизм, специфічними перекрученими потребами стають у деяких осіб алкоголізм, наркоманія і навіть визначеного роду статева пристрасть. Особливо виділяється (що відноситься до сфери соціального спілкування) потреба в насильстві над особистістю. З насильством зв'язані дуже специфічні форми поводження.

Будь-яке поводження особистості розглядається в системі суспільних відносин, а звідси така проблема, як обов'язковість поводження. Як пишуть вчені, без обов'язку поводитися певним чином немає суспільних відносин. Мова йде про суспільно значиме поводження; це — поводження, врегульоване соціальними нормами і як самої особистості, що направляється в інтересах, так і суспільства. Основу суспільних відносин складає, поряд з іншим, і поводження людей. Саме тому зміст суспільних відносин можна визначити як соціально значиме поводження (що враховує усі види і форми поводження). Які суспільні відносини, таке і поводження членів суспільства. Не дотримуючи потрібного поводження, особистість (люди) вступає в протиріччя із суспільством. Поводження людей, таким чином, і є суспільні відносини. Регулювання останніх — це регулювання поводження.

Обов'язковість необхідного поводження закріплюється в нормі, що представляє собою веління, що закріплюється у виді правила. Однак поводження людей часто виявляється нерівноцінним, тобто відхиляється від встановлених норм. Це таке поводження, при якому особистість допускає різні відхилення від соціальних норм, у тому числі моральних і правових, робить провини і правопорушення. Природно, це суперечить інтересам тих людей, що не допускають порушень, а звідси і відповідні соціальні наслідки. З'являється необхідність попередження поводження, що відхиляється.

Особливо варто сказати про злочинне поводження. Воно явно суперечить інтересам суспільства. Маючи на увазі саме злочинне поводження, у системі правових норм варто виділяти норми карного права. Вони і тільки вони безпосередньо зв'язані з оцінкою злочинного поводження. Оцінюючи злочинне поводження, треба мати на увазі насамперед те, що воно не обумовлено способом життя, у цілому характерного для суспільства, а являє собою аномалію, патологію, відхилення від загальноприйнятих правил. Для особистості, що веде злочинний спосіб життя, характерна саме злочинна спрямованість, установка на здійснення кримінальних дій. Загалом, не деталізуючи поняття, таку особистість ми і називаємо особистістю злочинця.

Злочинне поводження - це свого роду соціальний антипод, воно суперечить принципам, вимогам і установкам системи суспільних відносин. Це — неприйнятне для суспільства поводження. Воно найбільш тяжке відхилення від нормального способу життя, що у даному випадку розглядається саме як поведінкова категорія, як поводження, що відповідає вимогам суспільства. Тут існує особливий зв'язок з установкою, що є центральною ланкою в структурі особистості. Це саме злочинна установка. Вона може бути виражена в різній формі, мати неоднаковий антисоціальний зміст, може мати яскраво виражений характер чи виявлятися недостатньо яскраво.

Як уже відзначалося, злочинне поводження реально існує насамперед у формі особливого мотиву. Варто мати на увазі, що мотив означає і глибоку особисту причину злочинного поводження. Він допомагає відповісти на запитання про те, чому особистість поводиться злочинно. Мотив розкриває співвідношення між внутрішнім і зовнішнім світом особистості, між її потребами і можливостями (способами) їхнього задоволення, будучи саме особистісною детермінацією злочинного поводження. Мотиви злочинного поводження завжди тісно зв'язані з потребами й інтересами особистості злочинця. Злочинне поводження, як уже відзначалося, характеризує саму особистість. Мотивація злочинного поводження й особистість злочинця взаємозалежні. Особистісні риси злочинця накладають відбиток на мотивацію, а мотиви злочинного поводження, закріпивши в кримінально карних діях, деформують особистість злочинця.

Особистість повинна не тільки засвоювати і добре знати кримінально-правові норми, але і строго випливати їх вимогам. Ці норми мають практичне значення для формування особистості хоча б тому, що «наказують» їй саме незлочинну форму поводження.

Основна увага варто звернути на правильне сприйняття, глибоке засвоєння особистістю соціальних цінностей, що представляють собою явища громадського життя. І це має практичне значення. Соціальні цінності повинні розглядатися особистістю з погляду того значення, що їм надає суспільство.

ТИПОЛОГІЯ ЗЛОЧИНІВ

У кримінологічній літературі можна зустріти багато варіантів типології особистості злочинця. В основному вони зв'язані з рішенням практичних задач. Назвемо деякі з них, що представляють, на наш погляд, особливий інтерес.

Перший варіант типології: злочинці диференціюються в залежності від характеру індивідуально-мотиваційних властивостей, що виявляються у вчиненому злочині. При цьому виділяються насильницькі злочинці, корисливі, рецидивісти і т.д. Головне тут — мотивація злочинного поводження.

Другий варіант поєднує типології, у яких злочинці диференціюються виходячи з характеру взаємодії криміногенної особистості з різним ступенем виразності з факторами ситуації здійснення, чи злочину тільки в залежності від ступеня виразності криміногенних перекручувань особистості. Основне тут - особистість і ситуація.

Третій варіант включає типології, у яких критерієм типолоіизації виступає соціальна спрямованість особистості злочинця. Що стосується саме злочинця, то мова йде саме про негативну спрямованість поводження.

Ґрунтуючись на цих варіантах, а також на багатьох інших положеннях, зв'язаних з типологією злочинців, учені виділяють, як правило, що випливають типи: 1) особливо небезпечний тип, 2) професійний, 3) звичний, 4) ситуативний, 5) хитливий, 6) недбалий, 7) випадковий, 8) необережний. І ще: по ознаках негативної спрямованості поводження в основу типології особистості покладені відносини злочинців до різних соціальних цінностей.

Розглянемо ці питання.

Типологія по ознаках антигромадської спрямованості особистості і її поводжень:

1. Негативно-зневажливе відношення особистості злочинця до людини і його найважливіших благ, як правило, зв'язане з насильством і жорстокістю. Таке відношення лежить в основі навмисних агресивно-насильницьких злочинів (насильницький тип злочинців).

2. Корисно-приватновласницькі риси особистості, зв'язані з такими її властивостями, як корисливість, жадібність, і т.д. Вчиняючи відповідні злочини, такі типи прагнуть задовольнити свою корисливу пристрасть (корисливий тип).

3. Індивідуалістичне й егоїстичне відношення особистості до різних соціальних традицій, звичаїв, установок і пропозицій, до загальногромадських, службових, сімейно-побутових обов'язків. Подібне відношення й антигромадські риси особистості обумовлюють, поряд з іншими, здійснення злочинів із проявом егоїзму.

4. Легковажно-безвідповідальне відношення особистості до встановлених соціальних цінностей і своїх обов'язків стосовно них, що виявляється в необережних злочинах (необережні злочинці).

Типологія по ступені суспільної небезпеки особистості і вчинених нею злочинів:

1. Особливо небезпечні злочинці — це, як правило, багаторазово засуджені рецидивісти, обличчя, стійке злочинне поводження яких носить яскраво виражений кримінальний характер. Тут існує тісний зв'язок із професійним і злісним типом злочинця.

2. Професійний тип — самий небезпечний тип особистості (саме особливе суспільна небезпека). Спрямованість особистості деформована і представлена у виді злочинної спрямованості. Відрізняється правовим нігілізмом, дуже низькою загальною і моральною культурою, злочинною установкою. Є дійсно професіоналом злочинної діяльності, як правило, відноситься до типу «злодіїв у законі» і є проповідником відповідної субкультури.

Два зазначених типи можуть бути названі і злісні злочинці.

3. Звичний тип злочинця характеризується значною деформацією в структурі соціальної спрямованості, соціально-психологічні властивості особистості хитливі і суперечливі, позитивний компонент слабко виражений. Має дурні звички, від яких не може і не бажає позбутися, однак багато хто з них приводять до порушень закону. Сам злочинний спосіб життя також є звичним, а в силу цього і необхідним. Нові злочини робить з легкістю, також легко переносить усю «процедуру» від затримки до від'їзду покарання. Легко попадає під вплив більш небезпечних злочинців.

4. Випадковий тип злочинця — проблема, на наш погляд, спірна. З одного боку, не хочеться вірити, що є такі злочинці, з іншого боку, життя різноманітне й усі буває. Здається, що випадкові і недбалі типи зв'язані зі здійсненням тільки необережних злочинів. Тут важливо точно установити, чи був зроблений злочин чи випадковістю, навпаки, з'явилося результатом укорінених поглядів і установок. Для вивчення облич, що зробили випадкові злочини, діяння через недбайливість, для їхньої типології необхідна класифікація необережних злочинів. Характер випадків різний. Людина, у силу своїх звичок, поводження, сам часто «йде назустріч» необережного злочину. Тут може бути проведена аналогія з виктимным поводженням. Випадковість може бути визначена як невраховуване чи непередбачене настання деякої події (чиста, нічим не з'ясовна випадковість). У той же час можна спостерігати об'єктивно, закономірно обумовлені випадки. У першому випадку люди вчиняють злочин дійсно необережно, усупереч загальній позитивній спрямованості їхнього поводження. В другому випадку злочин допускається в результаті легковажного, недбалого, безладного поводження. Тут викликає сумнів існування «випадкового» злочинця.

В залежності від стійкості та глибини криміногенної мотиваційної направленості особистості виділяють:

1. Особи, які вперше вчинили злочин внаслідок випадкового збігу обставин в протиріччі з загальною характеристикою всієї передуючої поведінки – випадковий злочинець.

2. Особи, які вперше вчинили злочин під дією несприятливих умов формування та життєдіяльності особистості, але вцілому, що характеризуються окрім цього злочину, більш позитивно ніж негативно – ситуаційні злочинці.

3. Особи, що вчинили злочин вперше, але раніш вчиняли правопорушення і вцілому характеризуються негативно – хитливі злочинці.

К л а с и ф і к а ц і я