Додаткова

16. Бердар М. М. Бюджетування у системі управління фінансовими ресурсами підприємств / М. М. Бердар // Зовнішня торгівля: право та економіка. – 2008. – №5. – С. 82-88.

17. Ван Хорн Дж. К. Основы управления финансами / Пер. с англ. / И.А. Бланк. – М.: Финансы и статистика, - 1996. – 482с.

Ресурси

18. www.minfin.gov.ua – Міністерство фінансів України

1. Суть, значення і основні засади дивідендної політики.

Одне з найцікавіших питань у сфері фінансового менеджменту пов’язане з підвищенням ефективності розподілу прибутку підприємств. Ця тема цікавить не лише науковців, але й бізнесменів і менеджерів. Адже саме прибуток підприємства ілюструє максимально можливе збільшення його потенційних майбутніх економічних вигод. Очевидно, що, збільшуючи багатство власника, прибуток стає об’єктом розпорядження останнього. Як наслідок, власник самостійно вирішує, яка частина цього прибутку повинна скеровуватися на його власне споживання, а яка реінвестується у виробництво. Тобто прибуток, як правило, розділяється на два різних за величиною потоки, один з яких скеровується в бізнес, а другий – у кишеню власника.

Зазвичай термін “дивідендна політика” пов’язують із розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак у широкому значенні під цим терміном можна розуміти механізм формування частини прибутку, який виплачується власнику, пропорційно до його частки в структурі власного капіталу будь-якого підприємства.

На розподіл прибутку підприємств, створених у формі акціонерних товариств, значною мірою впливає обрана дивідендна політика, яка являє собою сукупність принципів і методів виплати дивідендів відповідно до задач фінансово-господарської діяльності у конкретний проміжок часу. Дивіденд – частка прибутку акціонерного товариства, який щорічно розподіляється серед акціонерів після сплати податків, відрахувань на розширення виробництва, поповнення резервів.

Дивідендна політика — це політика щодо розподілу отриманого підприємством прибутку за умови, що власники підприємства мають право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів. Дивідендна політика включає рішення щодо виплати прибутку власникам та реінвестування його у виробничу діяльність і тому тісно пов'язана з одним із основних напрямів діяльності фінансових менеджерів — управлінням структурою капіталу.

Метою дивідендної політики є оптимізація пропорцій розподілу чистого прибутку на поточне споживання у формі дивідендів і виробничий розвиток з метою максимізації ринкової вартості підприємства. Відповідно, дохід акціонерів складається з двох частин: спожитої і капіталізованої.

Дивідендна політика означає прийняття рішень керівництвом підприємства виплачувати прибутки у вигляді дивідендів чи утримувати їх для реінвестування.

Дивідендну політику підприємство проводить згідно з його статутом та економічними завданнями певного періоду. Дана політика – як і політик управління структурою капіталу – має суттєвий вплив на ціну акцій товариства. Основна модель ціни акцій показує, що якщо товариство дотримується політики виплати більшої дивідендної готівки, то дивіденд зростатиме, а ціна акції буде мати тенденцію до підвищення. З іншої сторони, якщо наявні грошові виплати дивідендів підвищуються, то потім будуть інвестуватись менші кошти, очікуваний майбутній рівень їх зростання знижуватиметься, а це пригнічуватиме ціну акції. Тому дивідендна політика встановлює цей баланс між поточними дивідендами і майбутнім зростанням, що максимізує ціну акцій.

Теоретичним питанням розроблення основних принципів та засад

формування дивідендної політики приділяло уваги багато науковців, серед яких Бланк І. О., Клоченок Л. В., Лігоненко Л. О., Пігуль Н. Г., Суторміна В. М., Терещенко О. О., Юрчук Н. В.

Розробка ефективної дивідендної політики базується на використанні наступних принципів:

1) збалансування різноманітних інтересів акціонерів, кредиторів та самого акціонерного товариства як суб’єкта господарювання;

2) врахування впливу інфляції на рівень дивідендних виплат акціонерам і обсяг реінвестованого чистого прибутку підприємства;

3) використання не менше 5% чистого прибутку на формування резервного капіталу акціонерного товариства до досягнення ним 25% статутного капіталу;

4) врахування різниці в інтересах дрібних і великих (стратегічних) інвесторів;

5) формування і збереження основного контингенту акціонерів, яких задовольняє дивідендна політика підприємства;

6) розумне поєднання грошових і негрошових форм виплати дивідендів, виходячи з реальних фінансових і матеріальних можливостей акціонерного товариства;

7) врахування різного ступеня інформованості акціонерів і менеджерів про реальний стан справ і перспективи розвитку підприємства;

8) врахування фактору ризику.

Таким чином, оптимальна дивідендна політика як один з елементів управління фінансами являє собою поєднання двох протилежних мотивацій, тобто прагнення акціонерів одержати максимально високі дивіденди на акції, що забезпечить їх високу ціну на фінансовому ринку, та полегшити доступ підприємства до зовнішніх фінансових джерел і досягти мінімізації витрат при їх залученні. Отже, необхідно досягти оптимального співвідношення між розподіленим і нерозподіленим прибутком. Спрощено систему розподілу прибутку у звітному періоді можна представити настпуним чином: частина прибутку виплачується у вигляді дивідендів, інша – реінвестується в активи підприємства. Тобто дивідендна політика певною мірою визначає розмір зовнішніх джерел фінансування.

Реінвестування – більш прийнятна, відносно дешева і поширена форма фінансування акціонерного товариства. Воно дозволяє запобігти додатковим витратам, що мають місце при додатковому випуску акцій. Крім того, ще однією перевагою реінвестування є збереження системи контролю за діяльністю підприємства, оскільки кількість акціонерів не змінюється.

Виходячи з усього наведеного, можна виділити такі основні завдання дивідендної політики:

1) забезпечення постійних дивідендів для зацікавлення акціонерів та інших суб’єктів, що функціонують на фінансовому ринку;

2) мінімізація витрат по залученню зовнішніх джерел фінансування шляхом реінвестування прибутку під визначені інвестиційні проекти;

3) підтримка іміджу товариства на ринку шляхом підтримання стабільного чи зростаючого курсу акцій та виплати дивідендів;

4) зниження податкового впливу через вірний вибір використання прибутку.

Зв’язок між дивідендною політикою та самофінансуванням підприємства: чим більше прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштів залишається у підприємства для здійснення реінвестицій.    Зв’язок між дивідендною політикою і ринковим курсом корпоративних прав: стабільний рівень дивідендних виплат за інших рівних умов позитивно впливає на ринковий курс корпоративних прав. Відсутність дивідендів або їх різке коливання свідчить про нестабільність і ризиковість підприємства-емітента корпоративних прав та призводить до падіння ринкового курсу.