1. Поняття і просторова дія

міжнародного морського права

Сучасне міжнародне морське право — це галузь між­народного права, що регулює дослідження і викорис­тання просторів Світового океану, його дна і ресурсів у мирних цілях, а також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.

Отже, основним об'єктом міжнародного морського права є Світовий океан і складові його простори і ресур­си, в ефективному зв'язку з діяльністю суб'єктів між­народного права — держав і їхніх об'єднань — міжна­родних організацій і органів, наділених певними права­ми й обов'язками в сфері дії морського права.

Тому що просторова сфера дії сучасного міжнарод­ного права містить у собі не тільки води Світового оке­ану, його дно і надра, але і повітряний простір над ним до межі з космічним простором, вважається обгрунто­ваною і правомірною позиція вчених, що вважають су­часне міжнародне морське право комплексною галуз­зю, що включає в себе визначені положення і міжнарод­ного повітряного права.

Міжнародне морське право є однією з найстарших галузей міжнародного права, тому що з давніх часів Сві-

508

509

товий океан, що займає 71% території планети Земля, грав важливу роль у задоволенні господарських потреб і потреб її народів, що населяють.

Етапи становлення міжнародного морського права прямо пов'язані з етапами становлення людської циві­лізації.

Слід зазначити, що коли говорять про міжнародне морське право рабовласницького і феодального сус­пільств і навіть періоду переходу до капіталізму, вжи­вання цього терміна не пов'язано з позначенням галу­зі міжнародного права, а позначає окремі норми мор­ського права, що належать в ті часи в основному до системи внутрішнього права, сферою правового регулювання яких виступали насамперед майнові відносини приватно-правового характеру. Своєрідні «кодекси», які мали тоді використання, — Basilica, «Consolato del Mare», «Закони Вісбі», Кодекс Ганзи, «Оле-ронські згортки (сувії)» та ін. — не були джерелами міжнародного права, тому що не містили в собі ні звичайні, ні кодифіковані норми, а тільки звичаї — правила поведінки, що склалися в торгівлі між портами того або іншого географічного регіону в результаті багатовікової практики, що, за словами Д. Кодомбоса, діяли як «несанкціоновані якою-небудь суверенною владою». Вони не встановлювали правовий режим морських просторів, оскільки ще не склалися інститути відкритого моря, внутрішніх і територіальних вод.

Водночас вже в VI, V і IV сторіччях до нашої ери були укладені договори між Римом і Карфагеном про встановлення кордонів і режиму плавання в затоках Карфагенській і Лаціума, біля берегів Іспанії, Лівії, Сар­динії, що зробили згодом вплив на формування міжна-родного-правового режиму територіальних вод. У праві Древнього Ізраїлю морські простори, розташовані на захід від Палестини, розглядалися в якості домініону цієї держави. Проте в античному світі принцип свободи відкритого моря ще не існував, як не існувало і самої галузі міжнародного морського права в якості системи норм, що визначають правовий режим морських про-

сторів і правила їхній використання. Це пояснювалося насамперед низьким рівнем розвитку економічних відносин і відсутністю єдиного світового ринку.

У феодальну епоху розвиток норм і правил морсь­кої діяльності відбувався по окремих морських регіо­нах і враховувало місцеві умови і традиції. Таким чи­ном, з'явилися згадані вище «кодекси» — в якості регі­ональних джерела морського права. В основному ці джерела являли собою зведення місцевих законів, зви­чаїв, що склалися і діяли в країнах і портах певного морського регіону. Незважаючи на регіональний харак­тер, багато положень цих джерел справили суттєвий вплив на розвиток міжнародного морського права.

У феодальну епоху різко загострилися претензії ве­ликих морських держав на простори Світового океану. Так, Португалія претендувала на Атлантичний океан до півдня від Марокко, Іспанія — на Тихий океан і Мекси­канська затока, Англія — на північну Атлантику, Вене­ціанська Республіка фактично встановила суверенітет над Адріатичним морем, а Генуезська Республіка над Лігурийським. Характерною для цього періоду є актив­на участь у цих процесах католицької церкви. Претен­зії ряду держав навіть підкріпили буллами папи римсь­кі — Олександр VI у 1493 році і Юлій II у 1506 році.

Саме в цей період починає формуватися принцип сво­боди відкритого моря, що остаточно сформувався до кін­ця XVII століття: Його становлення прямо пов'язане з гострою боротьбою між феодальними державами — Іспанією і Португалією — і державами, у котрих активно розвивався капіталістичний засіб виробництва, — Англією, Францією, а потім Голландією, що виступили за свободу морів. У це ж час були початі перші спроби доктринального обгрунтування ідеї свободи відкритого моря. Розгорнута аргументація на користь свободи від­критого моря була дана в праці фундатора науки між­народного права голландського мислителя і юриста Гуго Гроція «Магу Liberum» («Свобода морів або право, що належить Голландії, брати участь у торгівлі в Ост-Ін­дії»). Він відзначав, що загальні потреби людства й ін-

510

511

тереси міжнародної торгівлі потребують визнання від­критості морів. М. Гроцій писав про те, що відкрите море не може бути предметом володіння держав і при­ватних осіб і що користування їм одною державою не повинна перешкоджати його використанню іншими.

Погляди Г. Гроція й інших буржуазних учених на свободу морів були засновані на приватноправових, ци-вілістичних поглядах римських юристів. У визначеній мірі «раціональним зерном» обгрунтування свободи відкритого моря буржуазними юристами (Г. Гроцій, Л.Б. Отфейль, Л. Оппенгейм, Ф.Ф. Мартене та ін.) був проведений ними зв'язок цієї свободи зі свободою між­народної торгівлі.

Одночасно з інститутом відкритого моря формува­лися норми, що належать до територіальних вод, або територіальному морю. Необхідність створення особ­ливого режиму в цих водах обґрунтовувалася інтереса­ми безпеки прибережної держави і його виключних прав у них на рибальство. Ще наприкінці XIV сторіччя Л. Балд писав про те, що море, що прилягає до території якогось держави, підпорядковано його юрисдикції. Вже в другій половині XVII сторіччя англійський юрист А. Джентілі включав до складу території держави не тільки сушу, але і прилягаюче море, що він називав те­риторіальними водами. У це ж час почалися пошуки критеріїв для визначення їхньої ширини. Спочатку про­понувалося визначати ширину територіальних вод да­льністю польотів гарматного ядра, межами дії берегових батарей. Наприкінці XVIII сторіччя італійський юрист М. Гальяні запропонував вважати межею територіаль­них вод 3 морські милі. Проте на практиці держави встановлювали ширину територіального моря, як пра­вило, у межах від 3 до 12 морських миль.

Під впливом принципу свободи відкритого моря ви­никло й одержало поступово загальне визнання право мирного проходу іноземних невоєнних судів через те­риторіальне море. М. Гроцій визнавав можливість уста­новлення поясу територіальних вод прибережною дер­жавою і право мирного проходу по ньому судів інших

\

держав. У 1625 році П. Фрейтас дав визначення понят­тя «територіальне море», у який було включене і поло­ження про право мирного проходу через нього інозем­них судів.

Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми і принципи міжнародного морського пра­ва укладалися і розвивалися при безпосередній взаємо­дії двох тенденцій — захисти своїх інтересів прибереж­ними державами і необхідності вільного використання відкритого моря в інтересах усіх суб'єктів міжнарод­ного права. Але тільки в XX столітті, що ознаменувало­ся революційними темпами розвитку промисловості, науки і техніки, появою системи світогосподарських зв'язків і світового ринку, суттєвим розширенням діяль­ності держав у Світовому океані, об'єктивно дозріли умови для якісного розвитку норм і інститутів міжна­родного морського права і їхньої кодификації.