4. Основні тенденції розвитку та конституційно-правового регулювання прав і свобод людини в Україні на сучасному етапі.

Основних тенденцій сучасного розвитку прав людини належать насамперед:

- усе ширше запровадження в суспільну свідомість уяв­лення про те, що саме людина є первинним і головним су­б'єктом невід'ємних прав, які мають соціальну природу (соціально-природний характер);

- поширення принципу правової рівності на все більше коло людей;

- збільшення «каталогу» цих прав (як наслідок збагачен­ня, зростання потреб їхніх носіїв), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості здійснення деяких прав;

- зростання кількості країн, які допускають наддержав­ний (міжнародний) контроль за станом дотримання у них прав людини.

Після Другої світової війни дотримання прав людини поступово перестало бути суто внутрішньою справою дер­жав; відтоді виникла і дедалі міцнішає ідея створення нового міжнародного правопорядку. Серед найважливіших «праволюдинних» тенденцій його формування слід назвати такі:

- універсалізація проблематики й концепції прав люди­ни, поширення її на дедалі більшу кількість держав;

- поширення примату, верховенства норм міжнародно­го права з питань прав людини щодо відповідних норм внут­рішньодержавного законодавства;

- диверсифікація, тобто урізноманітнення конкретного змісту й обсягу прав людини у різних країнах.

- об'єктивна інформованість світової громадськості про стан дотримання цих прав у різних країнах;

- утворення й розгортання діяльності недержавних, неурядових організацій із захисту прав людини, міжнародна та державна підтримка таких правозахисних структур;

- підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів у сфері захисту прав людини.

Яскравим виявом більшості зазначених тенденцій стала, зокрема, друга Всесвітня конференція з прав людини, органі­зована ООН у Відні в червні 1993 р. У роботі конференції, що проходила під девізом «Права лю­дини: знати їх, вимагати їх, захищати їх», взяли участь урядові делегації майже 170 держав, у тому числі й України.

У сучасному світі однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини є, як зазначалось, його глобальна універсалізація.

У змістовному аспекті зазначена тенденція знаходить вияв насамперед у тому, що нині абсолютна більшість держав:

- визнали існування проблем здійснення й захисту не­від'ємних, «природних» прав і свобод людини та необхід­ність поступового розв'язання таких проблем;

- погодились із закріпленням у Загальній декларації прав людини мінімально необхідного переліку назв прав і свобод як своєрідного пакета взірців, що на них має бути зорієнтована політика кожної цивілізованої, демократичної держави (і справді: більшість цих назв відтворено у пере­важній частині сучасних конституцій чи інших фундамен­тальних державних законів);

- домовились про створення міжнародних (наддержав­них чи міждержавних) органів, котрі ними ж уповноважені відстежувати стан дотримання прав людини у відповідних державах-учасницях та піддавати його своєму контролю й впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів;

- дійшли консенсусу щодо самої процедури розгляду питань, пов'язаних із порушеннями прав людини у різних державах та з визначенням

заходів міжнародного реагування на такі порушення.

Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша - зрештою, протилежна - загальна тенденція, а саме: урізноманітнення змісту й обсягу прав людини залежно від конкретно-історичних умов і особливостей тієї чи іншої країни.

Ця, друга, тенденція найчастіше знаходить свій вияв у процесі розв'язання (теоретичного й практичного) таких проблем:

- з'ясування сутності (визначення поняття) феноме­ну прав людини та можливостей його однозначного розу­міння;

- «дозування» прав людини, тобто законодавчого визна­чення їх конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юридичних обмежень стосовно їх здійснення;

- витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони й захисту та можливості (чи, навпаки, неможливості) їх офіційної уніфікації на всесвітньому або хоча б регіональному рівні.

Чого варті загальнолюдські назви прав людини - це ви­являється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних обставин.

Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація виявля­ється тоді, коли у процесі державно-юридичного регулю­вання неминуче постає проблема меж прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним, стандартним.

Саме законодавство з питань прав людини осмислюється (витлумачується) - причому, як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, реалізації -у такий спосіб, аби воно могло слугувати реальним засо­бом, інструментом для досягнення змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (соціальних спільностей, їхніх індивідуальних чи колективних представників - як держав­них, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством.

Будь-яке тлума­чення законів спрямовується на поліпшення умов існу­вання і життєдіяльності його суб'єкта (або тих спільностей, угруповань, об'єднань, інтереси яких він — усвідомлено чи не усвідомлено - відображає).

У цьому аспекті особливого значення набуває нормативне тлумачення законодавчих та інших нормативно-правових актів.

Адже соціальне призначення та­кого тлумачення полягає, як правило, саме в пристосуванні державно-юридичного регулювання до тих змін, котрі відбулися у суспільстві, або ж у наданні домінуючого стано­вища у цьому регулюванні саме такій інтерпретації закону, яка об'єктивно здатна якнайкраще задовольнити потреби певної соціальної групи.