2. Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина

Класифікація може здійснюватися на різних підста­вах. В результаті одні й ті самі права та свободи одночас­но належать до двох або й більше класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, можуть бути досить розмаїтими.

За однією класифікацією можливе виділення загаль­них і особливих прав, свобод та обов'язків людини і гро­мадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в од­них випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших — тільки певних груп громадян (жінок, дітей, студентів).

І насамкінець: права й свободи людини і громадяни­на можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда.

Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорід­ність матеріального змісту прав, свобод і обов'язків та однотипність норм, що її закріплюють.

За цією класифікацією у Конституції України виділяють основні групи прав і свобод.

1. Громадянські права і свободи людини

2. Політичні права і свободи громадян України

3. Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина

4. Конституційні обов'язки людини і громадянина

Класифікація конституційних прав, свобод і обо­в'язків будується не довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змі­стом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідно­син у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

- громадянські права й свободи;

- політичні права і свободи;

- економічні права й свободи;

- соціальні права і свободи;

- культурні права та свободи.

Ці конституційні права, свободи є не якимось випадковим, аморфним поєднанням, а внутріш­ньо узгодженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом всі найважливіші й найістотніші сфери життя і діяльності людини: соціальну, економічну, політичну, а також розвитку її індивідуаль­них фізичних та духовних якостей.

2.1. Особисті громадські права та свободи

Особисті (громадянські) права і свободи є основою правово­го статусу особи і до них належать права: на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недоторканність; на недо­торканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сімейне життя; на вільний вибір місця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і віро­сповідання (ст. 27— 35 Конституції України).

Право на життя є найголовнішим, невід'ємним правом ко­жної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини — це найвища цінність. Це право передбачено міжнародними правовими актами з прав людини. Уперше в нашій державі це право закріплене у статті 27 Конституції України 1996 р., яка передбачає, що кожна людина має право на життя, і ніхто не може бути свавільно його позбавлений. На державу покладе­ний обов'язок захищати права особи від протиправних пося­гань.

Водночас частина третя статті 27 Конституції встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань».

Право на повагу до гідності людини є невід'ємною озна­кою цивілізованого суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У статті 21 Конституції України закріплю­ється, що «усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах».

Право на повагу до людської гідності встановлене статтею 28 Конституції України. Зазначене право не може бути об­межене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Стаття 28 Основного Закону, встановлюючи повагу до людської гідності, закріплює, що ніхто не може бути підданий катуван­ню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню, медичні, наукові чи інші досліди щодо людини без її вільної згоди.

В окремих актах Європейського Суду зазначається, що до актів жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність по­водження треба відносити такі, як позбавлення сну, харчу­вання і води, багатогодинне стояння біля стіни, одягання ка­пюшонів, утримання в приміщенні з постійним та голосним звуком або у підвалі, де людина ризикує наразитися на не­безпеку нападу щурів, розлучення матері з немовлям, помі­щення здорової людини до психічно хворих тощо. Надзви­чайно жорстокою треба визнати затримку тривалістю в кіль­ка років між винесенням та виконанням смертного вироку, тобто коли держава не дотримується розумного строку для оскарження вироку і прийняття рішення про помилування [4, с.154].

Стаття 22 КПК України забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів, а стаття 373 КК України передбачає відповідальність за порушення цієї заборони [5,6].

Чинне законодавство України не допускає і жорстоко­го, нелюдського або такого, що принижує гідність люди­ни, покарання.

Так, забороняється фізичне покарання батьками, опіку­нами, піклувальниками, вихователями, вчителями дітей та інших підопічних.

Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Ко­жен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене зако­ном.

Підставами для цього є: а) інтереси національної без­пеки, територіальна цілісність України; б) забезпечення гро­мадського порядку; в) запобігання заворушенням чи зло­чинам; г) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; ґ) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

У цьому аспекті суттєве значення має стаття 15 Конституції Укра­їни, яка закріплює, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності.

Зміст свободи думки і слова полягає в тому, що ніхто не може заборонити людині дотримуватися своїх думок, певним чином відображати об'єктивну дійсність у своїх уявленнях та публічно висловлювати ці матеріалізовані в мові відображення, в тому числі як погляди і переконання. Останні можуть при цьому стосуватися будь-яких сфер: зовнішньої політики, державної влади, економічних проце­сів, освіти і культури, розвитку законодавства тощо. Сво­бода слова створює значну гарантію громадського контро­лю над державною владою.

Згідно зі статтею 10 Європейської конвенції про права люди­ни, кожна людина має право на свободу вираження погля­дів, яке включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів; це не перешкоджає дер­жаві вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кіно підприємств [7].

Законом України «Про друковані засоби масової інфор­мації (пресу) в Україні» (ст. 2) визначено, що свобода слова і вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів і пе­реконань відповідно до цього Закону означають право кож­ного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів ма­сової інформації [8].

Цей же Закон встановлює: «Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється ство­рення та фінансування державних органів, установ, органі­зацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, під­приємств, установ, організацій або громадських об'єднань, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю».

Конституційною гарантією свободи слова, прямо перед­баченою статтею 34 Основного Закону, є право кожного «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інфор­мацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір». Це право передбачають також закони України «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про державну таємницю», «Про рекламу», «Про бібліотеки та бібліотечну справу» та деякі інші.

КК України передбачає кримінальну відповідальність за окремі діяння, що посягають на свободу думки і слова, зок­рема за: порушення таємниці голосування (ст. 159), умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналіс­тів, переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків або за критику (ст. 171 КК України).

У системі основних особистих прав людини і громадянина велике значення має право на свободу та особисту недотор­канність.

Це право послідовно проголошується в міжнарод­них документах: у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 9), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (ст. 5).

Згідно з цим правом ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підста­вах та в порядку, встановлених законом.

Згідно з вимогами Конституції тримання під вартою може мати місце або як міра кримінального покарання, або як запобіжний захід на період досудового провадження, судового розгляду та набран­ня вироком законної сили. У цих випадках необхідне вмоти­воване судове рішення або обвинувальний вирок.

У ра­зі незгоди суду із застосуванням тримання під вартою особа підлягає негайному звільненню. Кожна особа, яка заарешто­вана чи затримана, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи затримання та своїми правами.

Право людини на недоторканність житла. Приватне жит­тя складають і ті сторони особистого життя, у які людина не бажає втручання інших. Це як би своєрідний суверенітет осо­би. Тому значне місце в системі особистих прав посідає право людини на недоторканність житла.

Право на недоторканність житла та іншого воло­діння гарантується статтею 30 Конституції України і означає право на захист володіння людини від незаконних проник­нень до них та будь-яких інших посягань. Вхід у житло може відбутися тільки за згодою тих дієздатних осіб, які у ньому проживають. Це право має особливе значення для кожної людини, оскільки його дотримання є певною гаран­тією інших прав людини - права на життя, на особисту недоторканність, на захист від втручання в особисте і сімейне життя, на приватну власність тощо.

Як випливає із статті 30 Конституції України, проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку допускається, за загальним правилом, лише за вмотивованим рішенням суду.

Порушення недотор­канності житла чи іншого володіння громадян тягне кримі­нальну відповідальність за статтею 162 КК України.

Як виняток із правила про те, що проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку допускається лише за вмотивованим рішенням су­ду, законом може бути встановлений інший порядок про­никнення до житла чи до іншого володіння особи, прове­дення в них огляду і обшуку.

Але Конституція України об­межує його лише невідкладними випадками, які можуть бути пов'язані з метою, по-перше, врятування життя людей та майна або, по-друге, безпосереднього переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Окремі обме­ження зазначеного права також можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У Конституції України вперше встановлюється право лю­дини на захист своєї гідності і доброго імені.

Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім ви­падків, передбачених Конституцією України. Не допускаєть­ся збирання, зберігання, використання та поширення кон­фіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпе­ки, економічного добробуту та прав людини. Ці обмеження цілком відповідають міжнародно-правовим стандартам прав людини. Кожному громадянину України надається право зна­йомитися в органах державної влади, місцевого самовряду­вання, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Сут­тєве значення має те, що конституційно гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріаль­ної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, ви­користанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Право на свободу світогляду і віросповідання закріплене у статті 35 Конституції України, яке включає в себе свободу спо­відувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безпере­шкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність. Це конституційне право людини відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18).

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне положення про те, що церква і релігійні орга­нізації в Україні відокремлені від держави, а школа від церк­ви, що жодна релігія не може бути визнана державою як обо­в'язкова [9, с. 146].

У більш вузькому розумінні, свобода віросповідання - це свобода одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, вільно прийма­ти і змінювати релігію за своїм вибором, входити до релі­гійних громад чи виходити із них, брати чи не брати участь у богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчанні релігії тощо.

Згідно із Законом України «Про свободу совісті та релі­гійні організації» (статті 21-23), релігійні організації мають право: засновувати й утримувати вільно доступні місця бо­гослужінь або релігійних зібрань, місця паломництва; про­водити богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії; придбавати і використовувати релігійну літературу мо­вою на свій вибір, а також інші предмети й матеріали релігійного тощо [10].

Але проголошуючи свободу вибору релігій­ного або ж іншого світогляду, держава не відмовляється від принципу рівності всіх перед законом, закріпленого у статті 24 Конституції України.