2.3. Економічні та соціальні права і свободі

Економічні і соціальні права — це права, пов'я­зані з діяльністю людини в господарській сфері, їі соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, ін­шими людьми.

На відміну від більшості особистих і політичних прав бага­то соціально-економічних прав мають характер принципів і не забезпечуються безпосереднім захистом у судовому поряд­ку.

Вони, як правило, вносяться в окремі розділи конституції, які мають назву принципів, декларацій. Але це не означає, що цей вид прав зовсім не підлягає судовому захисту — захищаються не загальні формулювання, а вихідні від конституційних принци­пів права (наприклад, не право на працю, а право на її опла­ту).

Право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої дія­льності закріплене в статті 41 Конституції України.

Воно озна­чає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Встановлюється, що право приватної власності набувається у порядку, визна­ченому законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Суттєве значен­ня для стабільності економічних відносин має закріплене в частині четвертій статті 41 Конституції положення, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, що пра­во приватної власності є непорушним.

Але можливе й приму­сове відчуження об'єктів права приватної власності. Воно мо­же бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної не­обхідності, і тільки на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступ­ним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна теж можлива, але вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених за­коном.

Право на підприємницьку діяльність гарантує стаття 42 Конституції України. Підприємництво, особливо в умовах роздержавлення економіки, є одним із головних способів подолання відчуження громадян України від засобів виро­бництва та реальної власності, а у поєднанні з правом при­ватної власності право на підприємницьку діяльність ста­новить правову основу ринкової економіки.

Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути не тільки юридичні особи, а і громадяни України, інших держав, особи без громадянства з певною цивільною дієздатністю.

Статтею 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови держа­вної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи, і може здійснювати підприємницьку діяльність: без­посередньо як підприємець або через приватне підприємст­во, що ним створюється; із залученням або без залучення найманої праці; самостійно або спільно з іншими особами [12].

Відповідно до статті 13 Конституції України, «держава за­безпечує захист усіх суб'єктів права власності і господарю­вання», «усі суб'єкти права власності рівні перед законом».

Що стосується обмежень за критерієм суб'єкта підпри­ємництва, то, відповідно до статті 42 Конституції України, законом може бути обмежена підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Згідно зі стат­тями 103 і 120 Конституції України, Президент України, члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не можуть займатися підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Стаття 127 Конституції України за­бороняє займатися підприємницькою діяльністю суддям.

Щодо обмеження права на підприємницьку діяльність за її видами, то, відповідно до статті 42 Конституції України, здійснення певних видів підприємницької діяльності може бути заборонене або обмежене тільки законом.

Право на працю передбачене статтею 43 Конституції України. Воно визначається як право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Конституцією перед­бачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програ­ми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідго­товки кадрів відповідно до суспільних потреб. На жаль, цей конституційний припис має суттєві розбіжності з реальністю.

Вперше на рівні Конституції України встановлюється, що використання примусової праці в нашій державі забороняєть­ся.

У статті 43 Конституції містяться такі принципові поло­ження: а) кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; б) використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється; в) громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається зако­ном. Нерідко, особливо останнє положення цієї статті, держа­вою порушується.

Право на страйк уперше передбачено статтею 44 Конституції України. Ті, хто працює, має право на страйк для захисту сво­їх економічних і соціальних інтересів. Таким чином, вони не можуть ставити політичних вимог.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхіднос­ті забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. При цьому ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

В частині четвер­тій статті 44 Конституції встановлюється, що заборона страйку можлива лише на підставі закону. Особливості і порядок здій­снення конституційного права на страйк визначено у Законі України «Про порядок розгляду колективних трудових спо­рів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.

Страйк застосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості вичерпано. Зако­ном встановлюються також гарантії працівникам під час страйку (ст. 24), випадки, коли забороняється проведення страйків (ст. 24) та визнання страйків незаконними.

Право на відпочинок передбачено статтею 45 Конституції Укра­їни. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпо­чинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і вироб­ництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Відповідно до Конституції України мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови права на відпочинок визначені в Кодексі законів про працю України, в інших нормативно-правових актах.

Право на соціальний захист закріплене в статті 46 Конститу­ції України і включає в себе право на забезпечення громадян в разі повної, часткової або тимчасової втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Право на забезпечення є одним із найважливіших соціально-економічних прав громадян. Воно визначається Міжнародним пактом про еко­номічні, соціальні і культурні права (ст. 9). Детально це пра­во регламентується в поточному законодавстві України.

Кон­ституція (частина друга ст. 46) встановлює гарантії цього права: а) функціонування загальнообов'язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків грома­дян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; б) створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для до­гляду за непрацездатними.

Встановлюється, що пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джере­лом існування, мають забезпечувати рівень життя, не ниж­чий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.