
- •1. Поняття, зміст та загальна характеристика основних прав і свобод людини і громадянина
- •2. Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина
- •2.1. Особисті громадські права та свободи
- •2.2. Політичні права і свободи людини і громадянина
- •2.3. Економічні та соціальні права і свободі
- •3. Конституційно-правовий механізм забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина
- •4. Основні тенденції розвитку та конституційно-правового регулювання прав і свобод людини в Україні на сучасному етапі.
- •Висновок
- •Список літератури
2.3. Економічні та соціальні права і свободі
Економічні і соціальні права — це права, пов'язані з діяльністю людини в господарській сфері, їі соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми.
На відміну від більшості особистих і політичних прав багато соціально-економічних прав мають характер принципів і не забезпечуються безпосереднім захистом у судовому порядку.
Вони, як правило, вносяться в окремі розділи конституції, які мають назву принципів, декларацій. Але це не означає, що цей вид прав зовсім не підлягає судовому захисту — захищаються не загальні формулювання, а вихідні від конституційних принципів права (наприклад, не право на працю, а право на її оплату).
Право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності закріплене в статті 41 Конституції України.
Воно означає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Встановлюється, що право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.
Суттєве значення для стабільності економічних відносин має закріплене в частині четвертій статті 41 Конституції положення, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, що право приватної власності є непорушним.
Але можливе й примусове відчуження об'єктів права приватної власності. Воно може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, і тільки на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна теж можлива, але вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених законом.
Право на підприємницьку діяльність гарантує стаття 42 Конституції України. Підприємництво, особливо в умовах роздержавлення економіки, є одним із головних способів подолання відчуження громадян України від засобів виробництва та реальної власності, а у поєднанні з правом приватної власності право на підприємницьку діяльність становить правову основу ринкової економіки.
Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути не тільки юридичні особи, а і громадяни України, інших держав, особи без громадянства з певною цивільною дієздатністю.
Статтею 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи, і може здійснювати підприємницьку діяльність: безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється; із залученням або без залучення найманої праці; самостійно або спільно з іншими особами [12].
Відповідно до статті 13 Конституції України, «держава забезпечує захист усіх суб'єктів права власності і господарювання», «усі суб'єкти права власності рівні перед законом».
Що стосується обмежень за критерієм суб'єкта підприємництва, то, відповідно до статті 42 Конституції України, законом може бути обмежена підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Згідно зі статтями 103 і 120 Конституції України, Президент України, члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не можуть займатися підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Стаття 127 Конституції України забороняє займатися підприємницькою діяльністю суддям.
Щодо обмеження права на підприємницьку діяльність за її видами, то, відповідно до статті 42 Конституції України, здійснення певних видів підприємницької діяльності може бути заборонене або обмежене тільки законом.
Право на працю передбачене статтею 43 Конституції України. Воно визначається як право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Конституцією передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. На жаль, цей конституційний припис має суттєві розбіжності з реальністю.
Вперше на рівні Конституції України встановлюється, що використання примусової праці в нашій державі забороняється.
У статті 43 Конституції містяться такі принципові положення: а) кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; б) використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється; в) громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Нерідко, особливо останнє положення цієї статті, державою порушується.
Право на страйк уперше передбачено статтею 44 Конституції України. Ті, хто працює, має право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Таким чином, вони не можуть ставити політичних вимог.
Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. При цьому ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.
В частині четвертій статті 44 Конституції встановлюється, що заборона страйку можлива лише на підставі закону. Особливості і порядок здійснення конституційного права на страйк визначено у Законі України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.
Страйк застосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості вичерпано. Законом встановлюються також гарантії працівникам під час страйку (ст. 24), випадки, коли забороняється проведення страйків (ст. 24) та визнання страйків незаконними.
Право на відпочинок передбачено статтею 45 Конституції України. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
Відповідно до Конституції України мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови права на відпочинок визначені в Кодексі законів про працю України, в інших нормативно-правових актах.
Право на соціальний захист закріплене в статті 46 Конституції України і включає в себе право на забезпечення громадян в разі повної, часткової або тимчасової втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Право на забезпечення є одним із найважливіших соціально-економічних прав громадян. Воно визначається Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (ст. 9). Детально це право регламентується в поточному законодавстві України.
Конституція (частина друга ст. 46) встановлює гарантії цього права: а) функціонування загальнообов'язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; б) створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Встановлюється, що пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.