1.2. Теоретичні засади осмислення «чужого»

Дихотомія свій – чужий є однією з основоположних протиставлень людської культури як такої. Саме ця бінарна опозиція, напевно, і стала рушійною силою у виникненні людської самосвідомості та ідентичності.

Не можна мати своє без чужого, адже вживаючи термін «свій», ми, хочеться нам того чи ні, уже маємо на увазі певне розрізнення, певну неприналежність, підсвідомо допускаємо існування не нашого, чужого, яке завжди йде в ногу зі своїм. Питання полягає в тому, який ступенем антагонізму ми користуємося.

Чуже не може перебувати деінде, воно завжди поруч, так чи інакше. Розглядаючи дану проблему, слід розрізнити поняття «іншого» та «чужого». Дуже часто ці категорії ототожнюються. Проте таке ототожнення є далеким від дійсності. «Чужий» – набагато ширше поняття, ніж «інший». Чужий несе у собі значно більший ступінь «іншості» і саме міра зростання цієї «іншості» робить чуже таким, який принципово не вписується у простір «свого», чого не скажеш про «іншого», який хоч і не є повністю своїм, але не несе у собі такої протилежності, як чужий.

Дуалізм мислення і поділ всього сущого на своє – чуже є одним із найдавніших архетипів людської свідомості. Леві-Строс одним із перших звернув увагу на специфічну логіку міфологічного мислення, яке намагалося впорядкувати світ як низка фундаментальних опозицій: життя – смерть, чоловік – жінка, своє – чуже [15]. Чуже і Своє походять із диференціації. Спочатку стоїть не єдність, а відмінність. Віра в первинну єдність походить із ілюзії єдності [2, с. 136].

Людина із самого початку свого існування уявляла себе одним із членів групи своїх, адже вона не відділяла себе від колективу, вона навіть не могла себе помислити поза ним. І лише в процесі протистояння групи своїх та чужих стало можливим виникнення індивідуальної самосвідомості окремої людини.

В сучасних наукових колах переважно панує соціологічне визначення Чужого. Дана проблема тут перетинається і тісно пов’язана з питаннями соціальної маргінальності. Чужим є той, хто не є частиною певної групи. Після появи націй стає поширеним політичне розуміння чужого: чужий – це той, хто не належить до окремої держави та є іншої національності.

За Вальденфельсом, існують три аспекти, які відрізняють Своє від Чужого: місце, володіння та рід [2, с. 15]. Чуже – це те, що відбувається поза своєю цариною, має свою визначену умісцевленість. Чуже – те, що належить Іншому. Чуже – те, що є чужого роду, чужорідне. Проте Вальденфельс зазначає, що ці прикмети можуть варіювати незалежно одне від одного: сусід може бути мені чужим за своїми звичаями, але сусідній будинок, що належить іншому, може бути мені знайомим. Чужа мова навіть тоді не стає мені рідною, коли я вільно володію нею [2, с. 15]. Машина в якій я їду, не обов’язково має належати мені: вона може бути взята в оренду або бути вкраденою; місце, де я перебуваю не обов’язково є моєю батьківщиною [2, с. 26].

Аналізуючи дані розмірковування Вальденфельса, ми, фактично, можемо говорити про те, що чуже, перетинаючись зі своїм, ніколи не стане нашим, ніколи не перетвориться в категорію свого. Навіть якщо ми покинемо країну, де ми народилися, емігруємо в іншу і будемо розмовляти мовою цієї країни, то все одно ні ця країна, ні її мова ніколи не стануть нам рідними.

Вальденфельс зробив спробу класифікувати різні форми чужості. Він виділяє повсякденну, структурну та радикальну чужість [2, с. 28-29]. Повсякдення, нормальна чужість є такою, що має місце всередині одного порядку, є прийнятною, стосується всього невідомого, яке ми не знаємо, але такого, що відповідає «стилю знайомості», в якому накреслюється все нове, наприклад чужість сусідів, перехожих, касира в супермаркеті чи продавця. Це є ніби знайома чужість. Навіть якщо я не знаю імен цих людей, їхніх особистих якостей, мені відома одна з їх соціальних ролей. Схема залишається загальною, навіть якщо в ній щось є чужим. Або коли ми приїжджаємо до іншого міста, яке є чужим, але ми знаходимо там установи, подібні до тих, що є у моєму місті, починаючи від вокзалу і закінчуючи супермаркетом [2, с. 67, 78]. Чуже тут постає як субстрат чогось більш менш відомого.

Структурна чужість стосується всього, що перебуває за межами одного порядку і має характер чужорідного. Чужа мова, чужі звичаї та культура. Ця чужість виводить нас у чужі світи [2, с. 129].

Чужість у радикальній формі є такою, що перебуває поза будь яким порядком: сп’яніння, сон, смерть, які розривають хід подій, просторовий та часовий порядки [2, с. 29]. Навіть у власних мріях не почуваємося як у себе вдома. Бо це інша реальність, хоч і має зв’язок з нами.

Чужий може поставати і як трансцендентний, всемогутній, такий, перед яким людина безсила. Чужість має плюралістичний характер. Скільки народностей, культур, світоглядів, стільки й чужостей. І всі вони є чужими, своїми вони є лише для самих себе.

Велике значення у формуванні як свого та чужого мають соціокультурні умови, які конструюють світоглядні орієнтири, способи бачення та сприйняття світу. Саме завдяки цим умовам своє не може бути таким як чуже і навпаки.

Коли ми розрізняємо світ чужого та свого, то повинні розуміти, що фактично це не різні світи, а один міжсвіт, оскільки інтеркультурність є його основним аспектом [2, с. 50]. Усе залежить від того, наскільки радикально мислять цю характеристику світу. Перетин протистоїть будь-якій формі чистоти, чи то чистоті раси, культури, ідеї, чи то чистоті розуму, незмішаного з чужорідним [ 2, с. 57].

Чуже завжди є для нас невідомим, з чого випливає, що чуже являється загрозливим, таким, що викликає занепокоєння, тривогу, настороженість. Під чужим завжди розуміли ворога, в протистоянні з яким вирішувалося питання життя і смерті. Образ ворога виростав не лише з колективного історичного, а й з особистого досвіду. Жорстока політика держав, злочинні заходи військових частин, тобто дії невеликої частини певного народу приписується усій нації. «Коли судять про націю, судять лише з тієї частини, яка кидається в очі»[12, с. 17].

Ототожнення чужості та ворожості ми зустрічаємо у Карла Шміта. Для Шміта політичний ворог є іншим, чужим. Саме політичний антагонізм для нього є найсильнішим. Проте Шміт розрізняє не лише політичних ворогів, а й політичних друзів. Але він нехтує «іншістю» останніх, адже вони не деформують та не знищують нашу своїсть [2, с. 38]. Проте в будь якому випадку політичні друзі є іншими, але їхня «іншість» є іншою, має інший характер, такий, що не несе у собі чогось загрозливого.

Розглядаючи чужого як ворога, слід дати відповідь на питання, чи є чужий негацією нашого існування. На нашу думку, навряд. Саме буття чужого як таке аж ніяк не впливає на наше буття. Питання в тому, в який спосіб чуже являє нам своє буття, який характеру набуває співіснування свого та чужого. На думку Вальденфельса, чуже, яке дає про себе знати всюди, залишається приборканим до тих пір, поки своє і чуже знаходяться у межах міфу, або, як в античних греків, у побудові космічного порядку [2, с. 11]. Таким чином зберігається баланс, рівновага універсуму, яка не дає можливості похитнути центр свого та чужого. Вальденфельс пише, що є лише відносно чуже; радикально чужого, яке підточує буття як таке в його цілісності, не існує [2, с. 11].

Якщо знову повернутися до первісних часів, то слід згадати, що першим соціальний законом був інцест, заборона на вступ у шлюб кровних родичів. Чоловіків та жінок шукали в інших племенах, тобто не кожен образ чужого був образом ворога [12, с. 8]. Це ще раз доводить нам, що чужий є нашим ворогом лише потенційно. Ми не можемо говорити про його ворожість для нас до тих пір, поки він не впливає на наше буття у негативному сенсі.

Чуже є амбівалентним, оскільки воно може бути не лише загрозливим, а й привабливим, таким, що манить до себе, зацікавлює [2, с. 130]. Цікавість до всього чужого особливо проявилась у глобалізаційному процесі.

Реакція на чуже може бути різноманітною: від звичайного здивування до відвертого обурення та протесту, а то й сліпої ненависті. Фактично, наш первісний погляд на образ чужого – це є упереджене судження про чуже, що базується на відчуттях та емоціях, викликаних чужим, причому ці судження не обов’язково відповідають дійсності.

Вальденфельс приділяє увагу питанню засвоєння чужого, пізнання. зменшуючи ступінь чужості чужого посередництвом його вивчення, ми долаємо страх перед чужим. З цим твердженням варто цілком погодитися. Справді, ми перш за все боїмося того, що є для нас вкрай невідомим. І якщо ми щось розуміємо, то це (більше) не чуже [2, с. 127]. Під час розуміння чужого ми підходимо до зняття чужості певного феномену. Розуміння чужого завжди веде як мінімум до початкового порозуміння з ним, яке виходить за межі однобічного трактування феномену чужого.

Чужість визначається через спосіб її доступності [2, с. 19]. Доступність чужого визначається через спосіб його даності. Чуже стає доступним шляхом звуження його чужості, що веде до максимального зняття чужості. Проте як би ми не намагалися, ми не зможемо повність засвоїти та зрозуміти чуже в силу нашої власної чужості по відношенню до чужого.

Для того, щоб мати змогу максимально наблизитися до чужого наскільки це можливо, ми повинні керуватися раціональністю і логосом. Чим більше людина керується логосом у своїх думках і вчинках, тим менше вона відрізняється від інших людей, а отже має менший ступінь чужості [2, с. 11]. Уявлення про всеосяжний загальний порядок лежить в основі старого космологічного та космо-теологічного мислення [2, с. 74-75]. Цей порядок допомагає зробити менш помітними грані свого та чужого. Щоб краще зрозуміти чужого та об’єктивно оцінити його світ нам необхідно звільнитися від суб’єктивізму, поверховості у розумінні чужого, власних оцінок, наскільки це можливо а також від емоцій, які виникають під впливом чужого.

Чужий, як і будь-який інший феномен виконує певні функції, однією з яких є функція ідентифікації. Це означає, що я усвідомлюю самого себе лише через посередництво інших. До власної ідентичності звикають через ідентифікацію з Іншим [2, с. 59].

Варто окремо розглянути феномен чужості нас самих. Як вважає Вальденфельс, немає світу, у якому ми цілком вдома і немає суб’єкта, який був би господарем у власному домі, навіть ім’я, яке я ношу, дали мені чужі, а не я сам [2, с. 7, 23]. На нашу думку, із цим твердженням Вальденфельса можна погодитися лише частково. Так, моє ім’я певною мірою дійсно є мені чужим, чого не можна сказати про мову, якою я розмовляю адже я народився і сформувався у тому середовищі, де ця мова панує, отже, вона безапеляційно є мені рідною. Щось подібне можна сказати про ім’я. На момент надання мені імені чужими, я не усвідомлював себе. Свою ідентичність я почав усвідомлювати саме з цим ім’ям, я не можу помислити себе без свого імені, адже воно моє.

Цікаві думки стосовно чужого в нас самих висловлював Ніцше. Він вважав, що думки, котрі заскочують в нас, приходять, коли вони хочуть, а не тоді, коли ми цього хочемо, вказують на події, що протистоять нашим інтенціям і перекреслюють наші програми, в чому й полягає момент поза-порядкового, яке утворює зворотний бік тут і тепер чинного порядку [2, с. 143].

Напевно, кожен із нас почувався чужим у власній родині, коли нам здавалося, що ми усиновлені або підкинуті, коли ми стикалися з нерозумінням з боку найрідніших людей. Це також говорить про те, що у нашому власному мікросвіті ми не завжди почуваємося як вдома.

Стосовно чужого у власному середовищі писав французький письменник епохи Відродження Монтень: «Усі ми є клаптиками, і так пістряво безформно ми з’єднані, що кожний клаптик кожну мить грає свою власну гру. І є стільки відмінностей між нами самими, скільки між нами та іншими [2, с. 61-62]». Тобто, ми можемо говорити не лише про інтеркультурні відмінності, а й про інтракультурні, що панують всередині однієї семіосфери. Або, наприклад, коли певний індивід нехтує мораллю свого суспільства, його неписаними законами, є конформістом. Він певною мірою стає чужим по відношенню до своєї групи, хоча і не долучається до іншої. Людина, що показує свою індивідуальність, протиставляє себе своїм членам групи, порушує баланс «своїсті» – чужості. І чим з більшою силою вона це робить, тим більш стає чужою для свого соціуму. Чужість може стосуватися і рідної мови, у якій ми простежуємо багато іншомовних слів.

Отже, категорія чужого є однією зі складових дуалістичної побудови світу. Ми не можемо ігнорувати феномен чужого, оскільки він завжди нагадує нам про свою присутність, є невід’ємною частиною нашого буття. Проникнення чужого у наше існування схоже на проникнення вірусу, проте це не означає, що чуже є ворожим. Воно є безпечним доти, доки не створює дисбалансу в опозиції своє – чуже.