Види оглядово-аналітичних документів

Бібліографічні огляди — це посібники, що являють собою відомості про документи. За призначенням їх поділяють на два види: рекомендаційні та інформаційні.

Рекомендаційні огляди призначені для допомоги за­гальній і професійній освіті та пропаганді знань. Вони створюються з урахуванням рівня підготовки різних груп користувачів.

Інформаційні огляди містять систематизовані відомості, узагальнену інформацію про стан розробки питання без критичної (наукової, технічної, економічної) оцінки авто­ром. За змістом інформаційні огляди поділяють на такі різновиди: огляди новинок, серій, тематичні, персональні, універсальні, галузеві.

Автореферат дисертації — наукове видання на правах рукопису у вигляді брошури, яке містить складений авто­ром реферат проведеного їм дослідження, що представ­ляється на присудження наукового ступеня.

В авторефераті викладаються основні ідеї та висновки дисертації, розкривається особистий внесок автора в роз­робку проблеми, ступінь новизни, теоретична та практич­на вагомість результатів наукового дослідження; наводять­ся також відомості про апробації та публікації наукового дослідження, структуру та обсяг виконаної дисертаційної роботи.

Переклади іноземної та вітчизняної наукової докумен­тації містять різноманітні науково-технічні тексти, які призначаються для вивчення іноземного та популяризації вітчизняного досвіду.

Препринт (від англійського— відбиток) — документ, що містить матеріали попереднього характеру, опублікований до виходу у світ видання, у якому вони можуть бути розміщені. Препринт розсилається обмеженому колу осіб для попередньої оцінки.

Види препринтів

1.Ті, що випереджують випуск статей та інших друкованих документів для розсилання невеликим накладом авторам та іншим зацікавленим особам.

2.Ті, що випускаються для обслуговування спеціалістами з метою підготовки його кінцевого тексту (тези доповідей, макети окремих томів словників, енциклопедій)

Препринт має високу інформаційну вартість. Переваги його в тому, що він випереджає офіційну публікацію й до­сить повно висвітлює питання, що досліджуються.

Депонований рукопис — це закінчена наукова робота, призначена для вузького кола спеціалістів, публікація кот­рої в традиційних виданнях, розрахованих на широке роз­повсюдження, із якоїсь причини невиправдана.

Депонування — спосіб прискореного доведення інфор­мації до споживача. Депонований рукопис стає здобутком науковців значно раніше, ніж публікація.

Депонованими (переданими на збереження) називають­ся наукові роботи, виконані індивідуально або в співав­торстві й розраховані на обмежене коло користувачів. Здійснюється депонування централізовано органами на­уково-технічної інформації.

Відомості про депоновані твори оперативно наводяться в реферативних та інших журналах.

У якості депонованого рукопису можуть виступати статті, тези наукових доповідей, збірники статей та монографій, що не перевищують 20 сторінок.

Нормативний документ: поняття та категорії.

Нормативний документ — документ, що встановлює правила, загальні принципи чи характеристики щодо різних видів діяльності або їх результатів.

Нормативний документ є продуктом стандартизації.

Стандартизація — це діяльність з метою досягнення відповідного ступеня впорядкування у визначеній галузі шляхом установлення положень для загального та багато­разового використання, для вирішення існуючих або мож­ливих задач .

Діяльність у галузі стандартизації відома ще з давніх часів. Розвиток економічних зв'язків між країнами та роз­ширення робіт із стандартизації в промислове розвинених країнах вимагали відповідного регулювання. Перші націо­нальні організації із стандартизації були створені у Вели­кобританії (1911 р.), Німеччині (1917 р.), Франції, США (1918 р.). Після Першої світової війни стандартизація вже сприймалася як об'єктивна економічна необхідність, яка сприяла створенню національних органів зі стандартизації в більшості країн світу.

У 1926 р. розпочала свою роботу Міжнародна федерація національних асоціацій із стандартизації , у склад якої ввійшло біля 20 національних організацій із стандар­тизації. Вона розробила понад 180 міжнародних рекомен­дацій із стандартизації, але з початком Другої світової війни припинила свою діяльність. У жовтні 1946 р. 25 країн під егідою ООН створено Міжнародну організацію зі стандартизації, яка успішно діє й тепер. Мета її створення була сформульова­на таким чином: «... сприяти успішному розвитку стандар­тизації в усьому світі».

До початку 1995 р. у межах переходу до єдиного Євро­пейського ринку затвердив понад 1300 європейських стандартів, що встановлюють основні вимоги до конкрет­них видів продукції та послуг, до безпеки виробів і їх сумісності, функціональних властивостей, довговічності, а також якості продукції, системи якості й сертифікації.

Україна була прийнята в члени Міжнародної ор­ганізації 1 січня 1993 р., а 14 січня цього ж року стала членом міжнародної електротехнічної комісії. Це дало їй право нарівні з іншими 90 країнами світу брати участь у діяльності більш як тисячі міжнародних робочих органів, технічних комітетів зі стандартизації й використовувати у своїй роботі понад 12 тисяч міжнародних стандартів.

У березні 1992 р. Україною була підписана угода про проведення державами СНД погодженої політики зі стан­дартизації, метрології (наука про вимірювання) та сертифікації. Відповідно до цієї угоди було створено Міждержавну раду з означених пи­тань, а також передбачено, що державні стандарти колиш­нього Союзу є власністю всіх держав, які підписали угоду. Вони можуть використовуватися як міждержавні стандар­ти або як державні до розробки своїх національних стан­дартів.

Уся документація зі стандартизації в Україні регламен­тується Декретом Кабінету Міністрів та комплексом стан­дартів Державної системи стандартизації, перші стандарти якого введені в дію наказом Держстандарту України №116 від 29.07.1993.