Література

1. Религиозные традиции мира. В 2т.--М., 1997.

2. Мэри Пат Фишер. Живые религии.--М.,1997.

3. Токарев С.А. Религия в истории народов мира.--М.,1986.

4. Токарев С.А. Первобытные формы религий.--М., 1992.

5. Калінін Ю.А. ХарьковщенкоЄ.А. Релігієзнавство.--К., 1995.

6. Радугин Религиеведение.--М., 1996.

7. Релігієзнавчий словник.--К., 1996.

8. Лубський В.І. Релігієзнавство.--К.,1997.

9. Крывелев И.А. История религий. В 2-х т.--М., 1975.

10. Кеннет Боа Лабиринты веры.--М.,1992.

11. История религии. П.р. А. Ельчанинова, В. Эрна, П. Флоренского,

С. Булгаков.--М., 1991.

12. Васильев Л.С. История религий Востока. М., 1988.

13. Порублев Н. Культы и мировые религии. М., 1994.

14. Релігієзнавство. Навчальний посібник. За ред. Бублика С.А. К., 1998.

15. Релігієзнавство. Навчальний посібник. За ред. Рибачука М.Ф. К., 1997.

16. Основы религиоведения. Под ред Яблокова И.Н. М., 1998.

17. Энциклопедия для детей. Религии мира. Т.6. Ч.1-2. М., 1999.

18. Історія релігій в Україні. Навчальний посібник. За ред. Колодного А.М., К.,

1999.

Світ релігії унікальний та багатоманітний світ. Ніщо не може зрівнятися з релігійним світом за багатоманітністю проявів, широтою охоплення континентів, глибиною проникнення в духовне.

Релігія це одне з найцікавіших і найскладніших явищ світу. Вона завжди була універсальним явищем людського існування, бо завжди супроводжувала людину в її життєвих мандрах. Змінювалися часи, народи і культури, цивілізації приходили на зміну іншим, людство невпинно прямувало до більшого розвитку, а релігія продовжує своє життя не дивлячись на колосальні зрушення в світогляді людей, вона незмінно породжується людською свідомістю і цьому не видно кінця.

Заглиблення у світ релігій є захоплюючим видовищем мандрувати у глибини людської духовності. Можливість доторкнутися і вочевидь побачити прагнення розуму, відчути силу віри та пристрасть подій.

Релігія притаманна кожному народу в тій чи іншій мірі, від стародавніх часів до теперішнього і майбутнього. Вона виявляє і реалізує людину в історії і прагне матеріалізувати глибинні людські чинники. Релігія є вирішальним фактором в усіх історичних подіях. І якщо вона не відігравала головної ролі безпосередньо то, принаймні, служила незримим мотивом усіх людських дій.

В історії не існувало безрелігійних культур. Навіть в діях матеріалістів чи невіруючих можна знайти релігійний мотив та якесь релігійне почуття хоча і направлене на земні предмети. Ідеологічні міфи, політичні доктрини, культурні ідеї, часто стають оберненою формою релігійної віри. Релігія стоїть за, здавалося б, безрелігійними чи байдужими поглядами.

Що таке релігія.

Говорити про релігію водночас і дуже легко і дуже складно. Адже перед нами явище, яке є усюди і вплив якого помітний усюди. Ми можемо бачити тисячі проявів релігійного життя і навіть відчувати його на собі, ми звикли до багатоманітності релігійних вірувань навколо нас, але, з іншого боку, так же важко визначити сутність релігії, встановити спільний для всякого вірування принцип. Всі нібито знають що таке релігія, але навряд чи можна без серйозного аналізу дати наукове визначення релігії. На сьогодні є понад двісті визначень релігії.

Сьогоднішні та стародавні релігії настільки несхожі, що іноді важко знайти між ними спільні риси, тим більше дати одне визначення. Дистанція між первісними віруваннями, традиційними релігіями та сучасними культами настільки велика, що іноді здається легшим використовувати різні поняття для їх позначення.

Для релігії як і для інших історичних явищ характерне зростання, вдосконалення ускладнення її структури, поглиблення змісту. Адже релігія зростає разом з зростанням людства, ускладненням його історії. Культури, суспільних відносин. Здається поки розвивається людство, релігія буде змінюватися, набуваючи нових форм і виявлень для певних прагнень людини і суспільства.

Чому релігій так багато? Тому, що безліч форм людської культури, т.б. способів існування людини, її світогляду, шляхів практичної реалізації задуманого. Як елемент історії та культури релігія відтворює в собі варіації людських пошуків істини, щастя, долі та вічності.

Але, все ж, як певне багатоманітне явище релігія повинна мати свою сутність чи такий суттєвий зміст який би залишався сталим попри всі її історичні відозміни. Необхідно віднайти рушійні сили, причини які рухають цей гігантський механізм, зрозуміти вищу мету до якої тягнуться духовні прагнення народів.

Ставлення до релігії

В історії світової культури склалося не певне ставлення до феномену релігії. Таке ставлення коливається від безпідставного заперечення її значення чи тверезого(нейтрального) вивчення, до визнання та повного сприйняття її норм.

Релігія ніколи не обмежувалася(скоріше її обмежували) суто духовними справами. В історії вона намагалася виконати певну позитивну роль—звільнити людину від залежності її від світу. Релігія охоплює собою вест спектр людської діяльності, вона приймає участь і по суті часто сильно впливає на хід справ, зачіпає чимало інтересів, часто вона сама висловлює певні чіткі твердження про світ. Під впливом релігії знаходяться більшість мешканців планети, тому її роль у світових справах сприймається не однозначно.

Відмінність релігії від інших сфер людської діяльності.

З курсу філософії ми дізналися, що релігія це особлива форма суспільного світогляду, яка має відмінності від науки, філософії, міфології.

Релігія відноситься до духовної культури людства тому, що вона складає невидиму та неутилітарну сферу людської діяльності. Але релігія має величезний вплив в людському житті тому, що торкається таких глибин і сторін буття які залишаються недоступними навіть для філософії.

Філософія виробляє і обговорює ідеї схожі на релігійні: сенс, мета, закон, істина, але вона залишає їх далекими для людини, лише розумовими ідеями, інтелектуальними привидами доказ яких мало торкається “внутрішньої людини”.

Філософія захоплює, дивує людину, задає питання, заставляючи замислитися. Головне для філософії розбудити розум людини, оживити в ній “людину розумну”, мислячу істоту, яка б відійшла від щоденних турбот і хоча б думкою на мить схопила істину буття. Тому, філософія спрямовує на пізнання, осмислення, відкриття, пояснення, розуміння людиною сенсу себе, світу та культури. Як вища мета і результат в ній є потяг до абсолютного буття. Хоча все це для неї не носить самостійного значення, бо головним завжди є людина.

Релігія, навпаки, намагається зачепити людину за живе, дати їй відчути інше Вище життя, змінити її холодний розум та байдужу волю. Релігія дає конкретно по живому відчути сенс, правду, істину. Релігія це не лише зрозуміння істини, а й відчуття та переживання її вічної правди, сили, дійсності. Релігія робить загальні філософські ідеї духовно практичними втіленнями, живими образами.

Релігія ніби поєднує риси міфології, філософії, мистецтва, науки, моралі, права, інтегрує їх в одне ціле, звільняє від обмеженостей і створюючи своє світовідношення. Тому релігію можна назвати пошуком і знаходженням істини, реалізацією правди, досягненням прекрасного, .......

Будь яка філософія чи ідеологія бачить людину як неодномірну істоту, багатоманітне створіння. Філософія доводить людську безмежність, а релігія її виправдовує. Філософія констатує істини буття, а релігія їх виявляє. Наука описує світ, а релігія дає людині можливість відчути його як живе ціле і зрозуміти його як величний витвір Митця.

Релігія містить в собі велич філософії, тонкість мистецтва, жадобу моралі, хист науки.

Отже релігія містить в собі дещо таке, що виділяє її з ряду інших форм світогляду. Бо релігія це не просто чергова форма історичного світогляду, релігія це спосіб існування людини як духовної істоти. Це не лише певне бачення світу, це цілісний комплекс світовідношення центром якого є стосунки людини і надлюдського, свідомого і надсвідомого, природного і надприродного.

На підвалинах віри стоїть культура. Всі форми культури визначаються тим як людина сприймає світ, що думає про себе, про Вище, як мораль впливає на її поведінку, які ідеали впливають на її творчість, що для неї добро і зло, як вона уявляє собі своє майбутнє, в чому загадка життя і смерті. Філософія, наука, мистецтво і навіть мораль грунтуються на певних сприйнятих на віру постулатах які не доводяться і залишаються незмінними попри все. Ці незмінні аксіоми мислення, стереотипи поведінки, дуже близькі до релігійних положень які сприймаються лише на віру. Зрозуміло, що релігійна віра не співпадає з загальною вірою, але сам факт існування в свідомості людини бездоказових і фундаментальних положень свідчить, принаймні, про ненауковість, філософську необгрунтованість основ людського буття та мислення. Якщо ж ми будемо сприймати людську свідомість в широкому плані, то побачимо, що вона формується на засадах певних інтуїцій, вражень, традицій, виховання, бази знань та інш. і тому не може бути ні філософсько обгрунтованою ані науково підтвердженою. Первинні форми мислення є неусвідомленими, незрілими формами релігійного світобачення. Вони свідчать про вкоріненість релігії в наше буття, про походження релігійного з екзистенційних глибин людської сутності.

ДО ЧОГО ПРАГНУЛА РЕЛІГІЯ.

Релігія завжди сприймалася як специфічне відображення духовного світу в межах людського існування. Вона завжди була могутнім свідченням про можливість і достовірність надприродного Буття. Релігія свідчить, що існує невидима дійсність, яка не дана у зовнішньому сприйнятті, але яку переживали багато людей в усіх культурах. Шлях пізнання цієї реальності і пристосування до неї свого життя містилося в релігії.

Релігійний світ безмежний у своїх проявах. З часом він стає все більш різноманітним, але скільки б не пройшло епох релігія не зникає, вона тільки змінює зовнішні форми свого існування та намагається більш глибше та достовірніше відобразити духовний світ.

БОРОТЬБА З РЕЛІГІЄЮ.

Мало хто з людей йшов на остаточний розрив з ідеєю чи духом релігії, небагато з смертних доводили до логічного кінця свої погляди про "смерть Бога". Дуже часто людина намагаючись подолати релігію долала лише її певну історичну форму чи ставила під свій сумнів лише її обряд, певне вчення, діяльність. Подолати релігію ще нікому не вдавалося, бо її здолання приводило людину лише до само та світо знищення. Війна проти невидимого світу релігії підривала сили і життя тих хто піднімав зброю проти невичерпного духу Вищого Буття.

Заперечувати релігію це відкидати все позитивне в людині та історії: жадобу істини, чекання правди, намагання реалізувати справедливість, зрозуміти добро і зло.

Багато що викликало полеміку в історії в релігійній сфері і багато що дійсно вдалося змінити чи зруйнувати людині поки вона дійшла до сьогоднішнього свого ставлення до релігії. Релігійне сьогодення є результатом вікового і тисячолітньої релігійної еволюції. Але незмінними залишилися аксіоми релігійного досвіду, основні принципи які визначають обличчя релігії, її сутність та хибність.

Іноді здається, що релігія ніби і не змінюється це людина змінює своє ставлення до неї, приймає її чи ні, заперечує чи стверджує.

РЕЛІГІЯ ПО СУТНОСТІ.

Релігія це явище яке важко вивести з певних економічних і соціальних передумов якщо ми не боїмося підмінити в ній головне на другорядне. Релігія це не прямий продукт суспільних відносин хоча вона існує в умовах суспільства. Вона ніби розум, що теж існує в тілі залишається чимось самостійним і зовсім протилежним мозку. Культура в широкому значенні є лише необхідними формами в яких релігія себе виявляє і реалізовує, сама при цьому набуваючи нових аспектів. Релігія це цілісне духовно явище, яке реалізується в соціальному та історико—культурному бутті людини по мірі їх розвиненості. Релігія без зовнішніх форм існування це лише внутрішня віра. Віра набуває сили і розмаху релігії коли стає живим, онтологічним зв`язком з Богом. Але повністю релігія стає феноменом і реальністю коли об`єднує два світи: матеріальний і духовний, тілесний і душевний, земний і надземний, внутрішній і зовнішній, розумовий і надрозумовий, людський і божественний. ...

Але релігія не просто пасивно і своєрідно поєднує ці горизонти, вона встановлює ієрархію важливого і допоміжного, формує нижче через вплив на нього вищого. Релігія активно впливає на дійсність. В зовні стабільних формах культу чи віровчення вона несе колосальну енергію змін і іноді руйнувань сталиш відносин.

Джерела духу, культури, філософії та релігії однакові це вищі прагнення людини до Абсолютного Буття. Релігія це перелом Буття в свідомості, житті, діях людини, це проникнення Вищого в межі нижчого існування.

Головний висновок: релігію неможливо добре знати, якщо ти не є релігійною людиною. Тому, що “знання” віри передбачає особисту участь у вірі. “Знати” в релігії означає приймати безпосередню участь, переживати зустріч, мати власний досвід, сформувати свою позицію. Така вже специфіка релігійного, що воно вимагає від людини зміни життя. Тому і “знання релігії”, її вивчення, дослідження в повній глибині може бути лише з середини самої релігії, лише тим, хто її пережив, сприйняв, відчув на собі і змінив своє життя. Зрозуміло, що християнський святий чи просвітлений в буддизмі краще “знає” свою релігію, ніж вчений, який теоретично досліджує релігію свідомо не поринаючи в неї.

Чому виникає релігія? Як вона сама пояснює себе?

Релігія –це вірування в існування надприродних сил та організоване поклоніння ним з метою досягти вічності. Релігія включає в себе віру, практику, культ, вчення, переживання за допомогою яких досягається єдності з надприродним світом.

Релігія—це універсальне світове духовне і суспільно-культурне явище, яке грунтується на вірі і системі вчення предметом яких є божественна і духовна реальність. Релігія і є певним засобом віри і сприйняття надприродного світу. Це віра в Бога і переживання зв'язку з Ним. Релігія виникає тільки там де існує такий зв'язок людини з Богом, чи духовним світом.

Як кожне явище релігія повинна мати свою сутність і якісь головні та другорядні вияви цієї сутності. До того ж релігія це глибинне явище і тому вона має як зовнішню сторону так і внутрішню, не для всіх доступну.

Етимологічно(за значенням) слово релігія має декілька значень , одне з них запропонованих походить від лат. Relidgio—совість, благочестя, благоговіння, релігія, святість, богослужіння. Цицерон пропонував розуміти сутність релігії як благоговіння перед вищим Божеством.

Лактанцій (+330) виводить поняття релігія з лат. дієслова religare, що означає зв`язувати, поєднувати. “Будучи пов'язаним цим союзом благочестя ми знаходимося в єдності з Богом, звідки і пішла назва релігії. Так ім`я “релігія” пішло від союза благочестя, яким Богом поєднав з собою людину”. (Лактанцій).

Августин (iv ст.) ще більш певно пише, що релігія означає возз'єднання, поновлення, втраченого союзу людини з Богом.

Ні одна релігія не існує без “невидимого”, духовного, надприродного світу. Вона прагне віднайти, пізнати, поєднатися з незбагненою священною для неї Силою чи Реальністю, Розумом чи Божеством. Віра в реальність такої Сили, прагнення осягнути та поєднатися з нею—ось, що є головним в релігії.

Отже, релігія це явище яке повинно поєднувати людину з Божеством і навпаки тільки те явище яке поєднує людину з надприродним ми можемо назвати релігією, інакше це не релігія, а інша форма відносин людини до духовного світу.

Релігійним предметом є трансцендентна реальність, надприродній світ, божественне і духовне буття, що перевищує матеріально-чуттєвий світ і відкривається лише специфічним чином через віру, молитву та одкровення.

ОЗНАКИ І СТРУКТУРА РЕЛІГІЇ.

Проф. Н.П. Рождественський: “Перша сама головна і сама основна ознака релігії полягає у живому особистому відношенні людини до Бога. Релігія, по внутрішній суті своїй є духовним союзом людини з Богом, союз боголюдський, яким передбачається: а) піднімання людини до Бога та б)сходження Бога до людини. ”

Релігія можна подивитися з двох боків--зовнішнього(наявність певної структури) та внутрішнього(релігійні відчуття, духовні переживання).

Структура релігії:

з зовнішньої сторони релігія є світоглядом, який визначається деякими чіткими ознаками:

1. Релігія грунтується на твердженні про існування особистого, духовного Початку—Бога (чи особистих богів). Він сприймається як творець існуючого і людини.

2. Вірування в те, що поруч з видимим світом існує невидимий світ. Бог є реально існуючим Початком завдяки якому існує духовний і матеріальний світи.

3. Віра в те, що поряд з Богом людина може спілкуватися з добрими та злими духами. Таке спілкування може навіть заслонити богоспілкування.

4. Вірування в можливість одкровення з вищого світу.

5. Вірування в те, що людина здатна до духовного єднання з Богом. Що можливе через особливий характер життя людини, яке відповідає вченню і догматам релігії.

6. Віра в потойбічне існування після смерті, воскресіння з мертвих—віра в безсмертя душ та вічне життя.

7. Пріоритет духовного світу і духовних цінностей над матеріальними.

8. Тісний зв`язок релігії з мораллю. Пошук благочестя.

9. Наявність віровчення, системи догматів, положень віри.

10. Наявність священних книг де фіксується положення віри, чи одкровення.

11. Наявність культу, як сукупність богослужбово -обрядових правил та приписів, таїнств та дій.

12. Наявність релігійної організації(церкви, общини), як інституту, що призваний оформити релігійну діяльність віруючих.

Метою релігії є зробити з простої людини людину духовну, звільнити її від моральних та духовних недугів (пристрастей), і поєднати людину з Богом, т. б. ввести до життя вічного.

З внутрішнього боку релігія це безмежжя духовного світу, непередавані відчуття які відкриваються лише для істинно віруючих і живучих релігійним життям.

С.Булгаков так визначає релігію як “ упізнання Бога і переживання зв'язку з Богом”. Релігійне переживання демонструє людині Бога, а не доводить його існування.

“Дійсно релігійною людиною можна вважати лише того, пише С. Булгаков, хто реально в своєму житті зустрівся з Божеством, кого воно досягло , на кого пролилося усією всеперемагаючою силою. Релігійний досвід не є ні моральним, ні філософським, ні науковим Життя святих, подвижників, пророків, засновників релігій, та живі пам`ятки релігії, писемність, культ, звичаї, ..ось що поряд з власним духовним досвідом кожного, достовірно вводить в пізнання релігії , чим відокремлене філософствування про неї... ”

Релігійна віра часто породжується з містичного досвіду—приголомшуючого відчуття, що людину торкнулася реальність, яка далеко перевищує все повсякденне життя.

Отже, з релігійної точки зору, сутність релігії полягає в ідеї богоспілкування, яка потребує певні умови і засоби його досягнення.

Вони полягають в :

--правильному віровченні.

--волевиявленні людини(рішимість).

--практичному виконанні заповідей(духовне життя).

--певній (церковній) дисципліні

--здійсненні культу і участі в ньому.

ЩО ТАКЕ РЕЛІГІЄЗНАВСТВО?

Релігієзнавство це наука, навіть комплекс наук, яка прагне дослідити, вивчити релігію. Пояснити її походження, форми, віровчення, культ, звичаї, сучасний стан. Але, так як не існує і не може існувати одного підходу до вивчення історичних і духовних явищ, то на сьогодні релігієзнавство дуже різноманітно пояснює явище релігії, виходячи, перш за все, з філософських позицій дослідника. Зрозуміло, що найкращою можливістю дослідити предмет є його об`єктивне вивчення. До цього й повинно прагнути релігієзнавство, якщо воно хоче називатися наукою.

Перш ніж перейти до аналізу підходів у вивченні релігії варто зупинитися на кардинальному питанні про можливості взагалі для релігієзнавства розкрити феномен релігії як він є насправді. Тобто, мова йде про співвідношенні практичного та теоретичного вивчення релігії, особистого досвіду віри і участі у релігійному житті та теоретичне дослідження релігії науковцем.

Зрозуміло, що науково—теоретичний підхід до вивчення релігії має свої переваги. Він дає можливість досліднику з сторони спостерігати за релігійним життям, об`єктивно оцінювати події, процеси, що проходять в релігії. Науковець зустрічається з послідовниками вірування, спілкуючись з ними вивчає особливості їх психічного настрою, манери поведінки, для дослідника важливо зрозуміти, що керує цими людьми, до чого вони прагнуть, як сприймають світ. Роль об`єктивного вивчення полягає у точній фіксації, незалежній, спокійній і неупередженій оцінці всього, що він спостерігає. Науковий підхід не повинен випереджувати дослідження, висновки мають йти за дослідженням а не навпаки. Дослідник має подолати негативні установки, щодо релігії в цілому так і до певного вірування. Релігія має сприйматися дослідником як окремий, специфічний спосіб життя, світовідчуття яке може зовсім не співпадати з думкою вченого. Не повинно переносити на релігійне життя одного народу чи віри норми, характерні для іншої релігії. Досліджуючи конкретну форму віри, необхідно знати що вона лише вияв якогось універсального закону. Тобто, вивчаючи конкретну релігію варто пам`ятати у чому полягає сутність любої релігії взагалі.

Ось у цьому й відрізняються дослідники релігії—як вони сприймають сутність релігійних процесів, тобто як вони її констатують і як особисто сприймають. Дослідники релігії в залежності від ставлення до сутності релігії поділяються на тих, хто ставиться до неї позитивно—т.б. приймає як дійсну реальність процеси, що лежать в основі релігії. Серед них є такі, які особисто не поділяють релігійних поглядів, але детальне вивчення релігії утвердило їх у дійсному існуванні духовної сфери і можливості впливати не неї шляхом релігійної практики. Вони констатують, що духовна, надприродна реальність не є плодом фантазії віруючих, а є реальними переживаннями зв`язку з потойбічними світом. Серйозне ознайомлення з світом релігії запевнили їх в безмежності людських можливостей, невичерпності ресурсів людського Я, які в кожній релігії набувають своєрідного вияву і розвитку. Протилежну позицію займають ті хто ставиться до релігії негативно—т.б. не сприймає релігійні процеси як реальні, вважаючи їх надуманими, умоглядними фантазіями, примарами, які насправді, окрім свідомості віруючого не існують. Як правило це науковці атеїсти, які ідеологічно сприймають релігію, як ненормальне чи викривлене життя людини і тому явно критично досліджують релігію. І до третьої групи належать дослідники, які ставляться до сутності релігійних процесів нейтрально—т.б. ними керує лише науковий інтерес, цікавість дослідника, що вивчає щось невідоме. Таких дослідників більшість. Вони намагаються зовсім не формулювати своє особисте ставлення до предмету, який вивчають, свідомо відходять від власних оцінок релігійних подій, прагнучи сприймати релігію такою якою вона є.

Який же підхід найбільш точно і адекватно вивчає релігію? Однозначно відповісти важко, враховуючи, що кожен з цих підходів має свої переваги. Належність до одного дає можливість побачити релігію під певним кутом зору, що вже саме по собі позитивно. Але, в той же час, суто науковий підхід до вивчення релігії залишається лише теоретичним, т.б. ніколи не може відкрити перед дослідником внутрішній світ переживань релігійної людини. Іншими словами, дослідник завжди залишається лише зовнішнім спостерігачем і ніколи не стає учасником. Його свідомість накопичує знання, класифікує інформацію про релігійні процеси, але її не відчуває, не поринає в справжній світ релігійної віри. Саме тому в самому головному теоретичний дослідник ніколи не пізнає релігії. Він допоможе представникам іншої релігії чи зацікавленій особі здобути якомога повнішу інформацію про світ релігії, спробує більш менш точно викласти ідеї, моральні норми, організаційну структуру релігії, може спробувати описати атмосферу, взаємини між послідовниками чи то їх дії відносно інших людей, може навіть захопитися красою будов чи мудрістю слів вчителя, але ніколи ніякий теоретичний дослідник не зможе пережити сутність релігії, а якщо пережив, залишитися байдужим спостерігачем.

Цікаво згадати про тих науковців, які нібито побували віруючими, а потім відмовилися від своїх релігійних переконань і стали нібито “об`єктивно” розкривати іншим суттєві риси і внутрішній світ “справжньої” релігії. Як правило це критичні оцінки релігії з протилежних ідеологічних позицій. Такі дослідники не викликають довіри хоча б тому, що своїм переходом, зміною переконань поставили під сумнів об`єктивність своїх свідчень. Якщо вони були справжні віруючі і мали глибокий духовний досвід, то вони б ніколи не відійшли від своїх переконань, а якщо вони зробили тоді треба окремо оцінювати мотиви такого переходу. Важливо зазначити, що релігія є особливою формою моральних переконань людини, універсальним, цілісним світобаченням, який займає свою нішу в межах людського існування, він може непогано вживатися з іншими формами світогляду (), які займають своє неповторне місце в картині світу, тому конфлікт між релігією та наукою є удаваним, хоча б тому, що їх суттєві сторони не перетинаються між собою, вони можуть конфліктувати лише на периферії, по різному оцінюючи сторонні для них речі. Тому, так званий перехід від релігії до науки є свідченням ідеологічної упередженості або недорозуміння.

“Вивчення релігії в якості теоретичної дисципліни та особиста участь в здійсненні релігійних ритуалів не обов`язково суперечать одне одному, але це різні речі”. Безпосередня релігійна практика відображає персональний, екзистенційний пошук людиною сенсу свого життя, прагнення віднайти власне місце у світі, визначити ставлення до вищої реальності, вирішити своє буття по відношенню до Вищого Буття. Як наслідок людина робить вибір і живе за певними принципами чи спрямовує свій духовний пошук до визначених орієнтирів. Навпаки, теоретичне дослідження релігії є професійним заняттям людини, воно є її “роботою”, і проходить в межах визначених професійним спрямуванням. Таке вивчення ні в якому разі не є(в нормальному випадку) способом життя чи то духовним шляхом самовдосконалення. Теоретичний пошук не є для людини основним сенсом в житті, не займає собою місце визначального духовного чинника, не вимагає від нього особливо організованого морального життя, віри чи молитви. Це просто професійна діяльність, якою може займатися кожний в незалежності від своїх світоглядних переконань. Дослідником—релігієзнавцем може в рівній мірі бути і людина віруюча і невіруюча, і позитивіст і феноменолог, і філософ і митець. О

Багатоманітність релігійного світу вимагає від дослідників диференційованого підходу до нього. Треба розрізняти релігію як організовану систему поклоніння Богу, яка будується на надприродному Одкровенні, що сприймається великою масою віруючих, релігійну віру, як беззаперечне прийняття та реалізацію людиною постулатів в результаті індивідуального духовного зв`язку з надприродним, релігійні вірування як схильність людини шукати абсолютні цінності, мати релігійну віру, задовольняти власні духовні потреби у прагненні до надприродного, та просто віру як природну здатність людини сприймати ціннісну інформацію без доказів та жити згідно її нормам. Власне виділяються релігія, релігійне вірування, релігійна віра. Такий розподіл допомагає класифікувати існуючі релігії за рівнем організації…

Кожна людина може мати релігійну віру і навіть схильна до неї в своєму житті. Вона прагне зафіксувати норми життя, незмінні правила поведінки, власне світобачення, уявлення про надприродне які б створили індивідуальну картину світу і допомогли знайти в ній своє місце. На цьому рівні індивідуальної релігійної творчості кожен має своє вірування, “власного Бога в душі”. Людина абсолютизує свої потреби і здібності, емоційно сприймаючи світ шукає підтвердження для власних сподіванням, бажанням, пошукам. Виправляє недоліки, доповнює свою обмеженість і зводить у ідеал власні смаки. Причому абсолютизованими можуть бути як індивідуальні риси віруючого, так і мрія, до якої кожен прагне в своєму житті. Важливо, що в релігійній вірі може не бути обов`язкових стандартів, загальновизнаних стереотипів. Кількість прихильників індивідуальної віри починається з одного, а може охопити тисячі. Але навіть в такому випадку дозволяється мати “власну думку”, “свій підхід” до прийняття загальної віри. Отже, ступінь і стан релігійної віри є загальнопоширеним прагненням людини чи колективу до релігійного самовизначення в реалізації своїх природних духовних потреб.

Більш організованим є релігійне вірування великої маси людей(плем`я, нація, група, община, …) яке соціально, культурно адаптоване для певного соціального середовища чи то культурного регіону і відображає, перш за все, колективні потреби в релігії. Релігійне вірування потребує причетності своїх послідовників певному віровченню і вимагає виконувати давно і кимось сформовані обряди, дії, правила, норми та приписи. Для цього етапу становлення релігії характерне природне, історико—міфологічне джерело уявлень на походження релігії. Як правило засновниками релігійних вірувань були прабатьки, герої, святі старці чи то вожді народу, вчителі які заклали основи віри і переказали поклонятися ним попри всі незгоди. Віра і виконання заповідей стає запорукою стабільності колективу, процвітання народу. Індивідуальний пошук зведений до мінімуму і головний акцент полягає у захисті та зберіганні “народної віри”.

На противагу названим етапам і формам релігійності релігія постає перед нами як завершена “класична” стадія у формуванні релігійних уявлень. В ній тісно переплетені колективні та індивідуальні духовні потреби, чітко сформоване віровчення(іноді у вигляді догматів), добре організований культ, система моральних приписів які чітко визначають добро та зло, справедливе та ні з погляду цієї релігії. На відміну від попередніх етапів релігія є широко поширеною серед всього етносу чи навіть багатьох народів, тісно пов`язана з державними установами, суспільством визначає їх культурно-історичні та ціннісні орієнтири. Головною ознакою завершеної релігії є опора на надприродне Одкровення, яке визначило віровчення, священну літературу, позначилося в традиціях, культі, приписах.

Гносеологія релігії. З філософії відомо, що існують декілька шляхів пізнання світу: чуттєвий, розумовий(власне поділяється на глузд та розум), інтуїтивний. Перші способи здавна відомі і часто використовуються в науці, повсякденному житті. Але в наш час вони стали явно недостатніми, обмеженими в пізнанні світу, людини. Новітні досягнення в ядерній фізиці, квантовій механіці, математиці, астрономії доводять їх недостатність і обмеженість і вимагають нових підходів та засобів вирішення проблем пізнання. Світ постав перед дослідником як велетенська абсурдність яку неможливо зрозуміти за звичайними законами "здорового глузду".

Лише в вищому філософському та фізико-математичному синтезі думка може наблизитися до вирішення парадоксів буття. Наука підводить людину до факту парадоксальної надрозумової структури світу.

Хоча вищі взірці інтелектуального знання відкривають багато незвичного все рівно в силу своєї абстрактності філософія не може дати повного позитивного знання про реальність. Але загальнолюдський досвід не один раз підтверджував, що людське пізнання здатне заглибитися в саму реальність і відчувати її зсередини в її глибині по суті. Пізнання виходить за вузькі межі чуттів та чисту відірвану від конкретного умоглядність і може стати органічним, цілісним, живим і всеохоплюючим осягненням безмежного буття. Ніяка теорія не зможе замінити собою справжню реальність. Тим більше ідея Верховної Реальності, яка виводиться лише розумом і не підтверджується цілісним досвідом стає нежиттєвою і гине, такі теорії можуть використовуватися в філософії, але неможливі в релігії.

Початком третього шляху в пізнанні може послужити ідея самопізнання, як внутрішньої сутності особистості. Його неможливо схопити не чуттями, а ні розумом. Ми сприймаємо реальність нашого Я по іншому аніж звичайними чуттями та глуздом. Природа свідомості не може бути описана, щоб зрозуміти необхідно його пережити. Таємниця самопізнання розкривається в акті інтуїції. Головна особливість інтуїтивного пізнання є в тому, що воно дає людині співпричасність пульсу світового буття. Інтуїція безпосередньо розкриває і дає можливість проникнути туди де чуття і розум ніколи не зможуть зазирнути.

Цей шлях пізнання використовувався і в науці і в філософії, але переважно в релігії.

Дуже близько біля інтуїції знаходиться віра, яка є таким внутрішнім станом людини, при якому він впевнений в достовірності чого не будь без посередньої дії чуттів чи логіки: шляхом незрозумілої впевненості.

Таким чином можливо виділити принаймні три види буття: матеріально--чуттєве, умоглядно-смислове, духовно-інтуїтивне.

Релігійний досвід в загальних рисах можна визначити як переживання, пов`язане з відчуттям реальної присутності в нашому житті в існуванні людей і Всесвіту деякого Вищого Початку, який направляє і робить осмисленим як існування Всесвіту так і наше особисте існування. Це відчуття дається в акті безпосереднього "видіння" яке виповнене такої ж внутрішньої достовірності як і споглядання власного Я.

Реальність Вищого Буття стверджується людиною в живому зв`язку з Абсолютним Буттям в досвіді такого єднання.

Специфіка релігійного досвіду в тому, що він захоплює людину ніби з середини проникаючи через серце і охоплюючи всі сили і здатності душі і тіла. Релігійний досвід на відміну від звичайного не просто повідомляє чи інформує про надприродне, він поєднує з ним. Тому можна говорити про онтологічність, самостійність, розумність певної реальності яка вступає в контакт з людиною як господар.

Але головним в релігії та досвіді який вона породжує є її необов`язковість для логіки чи доводів. Релігія це царина свободи, а не необхідності, вона народжується в межах волі і можлива лише там де людина змогла досягти максимальної свободи від умовностей світу. Релігія поважає людську свободу і тому її висновки чи досвід, її догмати чи дії залишаються і завжди будуть справжнюватися лише для тих, хто самостійно, вільно, відкрито і свідомо приймає положення релігії. Свобода відкриває себе лише вільному. Тому немає таких людських аргументів які б остаточно переконали тих хто заперечує релігію, вона назавжди залишиться для них таємницею. В області духу немає силувань є лише добровільні обов`язки.

Іншою важливою особливістю релігійного досвіду є те, що осягнення Вищого здійснюється поступово по мірі підготовленості людини до містичної зустрічі. Попри всі сподівання Бог залишається таєничим, прихованим для елементарного сприйняття. Бог ледь помітно вдосконалюючи людину через діяльність, любов, природу, ... поступово поєднується з ним

Релігійна діяльність

Релігійний досвід

Релігійні організації

Пояснюючи релігію сформувалося принаймні три головні підходи, напрями в межах яких існує безліч вчень. Це : богословський, натуралістичний та атеїстичний.

Богословський(релігійний) намагається позитивно висвітлити сутність релігії, як реально існуючого духовно-божественного світу який впливає на людину і історію. Відомий сучасний російський богослов А.І. Осіпов так визначає сутність релігії: “Существо релігії…коріниться в ідеї богоспілкування, яка передбачає хоча й різні, але чітко визначені в кожній релігії—умови і засоби його досягнення”

Натуралістичний підхід намагається віднайти суто наукове, зрозуміле всім пояснення релігії, сприймаючи її як певне позитивне явище в межах культури чи людини. Науковий підхід не розглядає божественний чи духовний світ, він намагається зовнішньо(так би мовити об'єктивно)дослідити і пояснити релігію, її вчення, місце та роль у суспільстві, культ, значення і вплив на людину.

Атеїстичний підхід у дослідженні релігії заперечує реальність духовного та божественного світів. Він доводить безглуздя і не науковість всіх релігійних тверджень. На його думку релігія це суто людський витвір, це результат суспільних та економічних чинників.

Релігієзнавство це наука яка вивчає релігію. Світове релігієзнавство вивчає релігію як окремий духовно-культурний феномен. Намагається виявити і дослідити його виникнення, розвиток, принципи віровчення, елементи культу, організації. Воно вивчає релігійну психологію та свідомість, пов'язуючи це з рівнем суспільного розвитку.

Релігієзнавство поділяється на два розділи теоретичний та історичний.

Релігієзнавство не є релігійним вченням, тому воно не може повністю заглибитися в релігію і достеменно відтворити її внутрішні принципи і засади. Релігієзнавство досліджує релігію як зовнішнє для себе явище і чітко слідкує за тим, щоб не перейняти певних релігійних методів. Релігієзнавство користується власними науковими методами дослідження, які не співпадають з релігійними.

Релігієзнавство як комплексна галузь наукового знання досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізми її соціальних зв`язків з економічними, політичними, духовними структурами суспільства. Отже релігієзнавство вивчає релігію як складову частину суспільства, що розвивається разом з ним і впливає на людську свідомість.

Отже, існує три форми релігієзнавчих знань:

0. Філософське – вивчення релігії за допомогою філософських методів.

1. Теологічне – вивчення релігії засобами самої релігії.

2. Наукове – вивчення релігії історичним, критичним, об1єктивним методом.

Структура релігієзнавства: філософія релігії, історія релігії, психологія релігії, соціологія релігії,

Форми релігій:

0. світові – буддизм, християнство, іслам.

1. зрілі державно -національні – конфуціанство, даосизм, брахманізм, зороастризм, єгипетська релігія, синтоїзм, антична релігія.

2. нерозвинені національні релігії – слов`янське язичництво, ранньогрецькі вірування, хетська релігія, кельтська релігія, ведизм,

3. ранні племенні релігії –, ,

4. примітивні культи – анімізм, фетишизм, шаманізм, тотемізм, магія.

Типи релігій:

0. класичні релігії західного типу(іудаїзм, християнство, іслам, зороастризм),

1. класичні релігії східного типу(брахманізм, буддизм(махаяна), джайнізм, індуїзм, ламаїзм ),

2. некласичні релігії сходу(даосизм, ранній буддизм, джайнізм),

3. релігійно-соціальні доктрини(конфуціанство, синтоїзм),

4. нетрадиційна релігійність(бахаїзм, сикхізм, Церква об'єднання, ....),

5. універсальні некласичні релігії(свідомість Крішни),

6. духовно-релігійні практики(дзен-буддизм, трансцедентальна медитація, сахаджа -йога),

7. філософсько- релігійні вчення західного типу(діанетика),

8. магічні вірування і культи(сатаністи, ордени чаклунів, маги),

9. містично-гностичні вірування(теософія, антропософія, спіритизм, окультизм, Агні -йога,),

10. неоязичництво(Рун- віра, Мага -віра).

Функції релігії:

0. Інтегративна – поєднує суспільство, встановлює спільну ідеологію, культуру.

1. Комунікативна – допомагає встановленню зв`язків між людьми в межах культури та людей з надприроднім.

2. Компенсаторна – компенсує духовну порожнечу, людське відчуження.

3. Доповнююча – доповнює недоліки людської природи, вади характеру.

4. Збагачуюча – дає сили, творчо виявляє людський потенціал.

5. Духовно- символічна – відтворює надприродну, неосяжну, незбагненну рельність за допомогою мови мистецтва, символів, образів.

Типи релігійно-філософського світогляду:

0. Політеїзм – багатобожжя.

1. Генотеїзм -- (енотеїзм, монолатрія--однобожжя).

2. супремотеїзм -- .

3. монотеїзм, (теїзм) -- (єдинобожжя).

4. Пантеїзм—злиття бога і природи.

5. Деїзм – Бог як першопоштовх світу.

6. Монізм – єдність бога і світу.

Існують релігії природні та надприродні. Природні релігії(язичництво) в генетичному значенні, т.б. в значенні їх походження: природньо те, що людина виробляла самостійно, власним розумом, що є справою його свободи волі, результатом творчого зусилля. Але звичайній людині властиві як помилки, відходження від норми, так в її кращих проявах природньо жити за нормами, та прямувати до істини. Релігійна істина дається лише частково в можливості, устремлінні а не повністю в досягненому стані. Людина живе і володіє лише частинками релігійної істини перемішаної з не істинним та хибним. А в колективі такі погляди оформлюються в вигляді звичних вірувань, поглядів, традицій і стають саме народними релігіями в межах певної мови(язичництвом) на які накладені етнічні, звичаєві, психологічні, культурні та інш. особливості певної культури. Саме мова відокремлює вірування одного народу від вірування іншого.

Язичництво первинно має свої основи в глибині народного життя які лише потім, вторинно, в певних умовах стають релігійними. Спочатку специфіка народного життя і лише потім певна релігійна спрямованість знову ж таки в напрямі, об`ємі, силі які надало народне життя. Як всякий природній поштовх, тяга до релігійного ідеалу виявляється

Так відрізняються релігії народні, язичницькі, націоналістичні від універсальних, загальнолюдських, всесвітніх.

Отже, релігії які пов`язані з певною місцевістю чи народом є природними релігіями і тому вони своєрідні в своїх релігійних поглядах і не можуть претендувати на загальнолюдськість. Національні релігії задовольняють духовно--релігійні потреби свого власного народу, їх бачення істини та Духовного ідеалу суто місцеве, народне, локальне. А як на те, вони не можуть нести в собі істинності прийнятної для всіх, яка б задовольнила потреби багатьох народів.

Потрібно великий крок вперед, щоб зчерез свої національні форми культури народні релігії виявляли універсальну істину. Це вже етап тісно пов’язаний з неоязичництвом. На відміну від стародавнього нове язичництво залишає перевагу власного бачення і культурної форми над загальнолюдською істиною, власні інтереси над світовими.

Намагаючись піднятися до універсалізму світових релігій неоязичники спотворюють ідею Світової Істини, змінюючи її калічать в ній зміст і духовну висоту. Вони зводять сенс і зміст єдиної Істинної релігії до рівня окремих інтересів людей чи груп людей. Не піднімають всіх і кожного на високі щаблі істинної віри, а опускають, занижують духовну велич неосяжної Істини до індивідуальних тлумачень окремих людей.

Але ж, скажуть нам, загальної істини без конкретних форм і виявів не буває. А всякі вияви конкретним загального завжди зменшують його наповнення, збіднюють зміст і об`єм існуючої істини. Отже, повна істина недоступна, а тому варто обмежитися конкретною істиною і сприймати народні релігії як єдино можливі і вірні вияви загальної істини.

Тема:1.2 Походження релігії, концепції її виникнення.

Самостійна робота.

1. Форми релігієзнавчих знань: наука, філософія, теологія.

2. Виникнення та розвиток релігії за даними сучасної науки.

3. Теорія прамонотеїзму про виникнення і становлення релігії.

4. Релігія і проблеми національно-етнічного становлення країн.

   1. Індивідуальна робота:

5. Релігія і історія: аспекти відношень.

6. Проблема становлення релігії в історичному контексті.

7. Філософське бачення виникнення релігії.

8. Порівняння поглядів Гегеля, Канта і Шлейєрмахера на проблему походження релігії.

Самостійна робота.

1. Примітивні форми первісних вірувань: анімізм, фетишизм, тотемізм, магія, людинобожність та людиновірство.

2. Матріархат і патріархат як форми первісних вірувань.

3. Типи релігійності та примітивні форми первісних вірувань.

Пояснити відмінність релігійного та магічного типів релігійності.

Як же виникла релігія ? Що було першопоштовхом чи просто які умови привели до виникнення релігії ?

Це питання є дискусійним вже досить довго. Саме воно визначає ставлення людини чи вчення до релігії. В історії культури виникло декілька концепцій, які намагалися відповісти на це питання. Всі вони шукали природних шляхів виникнення релігії.

Натуралістична концепція. (від лат. природа) гіпотеза відома ще з часів і слів відомого римського філософа і поета Лукреція Кара(1ст. до н.е.) вона стверджує, що ідея Бога виникла в результаті страху людей перед грізними явищами природи, нерозуміння їх, незнання законів природи (“страх створив перших богів”).

Критика. Страх не може приводити до позитивного створення духовного явища рівного релігії. Страх принижує гідність і позитивні сили людини, тому він вимагає рабського підкорення, а не служіння і любові до вищого творця. Такий підхід розрахований лише для пояснення причин виникнення первісних, нерозвинених і примітивних культів і вірувань і не може вважатися універсальним поясненням існування релігії. Страх породжує ненависть а не любов. В будь якому разі через нього не можна пояснити виникнення розвинених релігій. Можливо первісна людина дійсно і не могла пояснити науково певні явища природи і суспільства, але вона робила це в своїх наївних уявленнях і міфах. Страх приводить лише до потреби пояснити щось для того щоб він зник, бо вже після пояснення людина менше підвладна йому. Скільки б ми не страхали звіра він не може стати людиною. А людина коли боїться скоріше перетворюється на звіра. Незнання законів світу може допомогти в виникненні потреби подолати його, і зовсім не обов'язково для цього висувати релігійні ідеї. Сучасна наука не один раз пов'язувалася з релігією в світогляді багатьох вчених, більш того часто вона стимулювала навернення до релігії.

Позитивне тлумачення концепції. Дійсно, постійне спостереження за силами природи в первісній людині рано чи пізно повинно було привести до виникнення ідеї надприродного. Але для цього людина повинна шляхом досвіду прийти до певності в існуванні причини всіх цих природніх явищ. Вона почала виділяти себе з маси навколишнього відшукувати причину існування світу в собі. Але про це свідчить інша концепція анімістична.

Анімістична концепція виникнення релігії. (від лат. animus—дух) бачить причину виникнення релігії в явищах людської свідомості: сновидіннях, фантазіях, галюцинаціях, непритомності, смерті і т. і., що привело людину до думки про реальне існування іншого ніж наш світу.

Критика. Сни можна знайти і у звірів. А факт сну ще не свідчить про його зв'язок з Богом. Як правило сни являють собою обривки різних видінь, які не пов'язані між собою тому важко уявити. Що первісна людина змогла зробити висновок про існування цілого духовного світу і створити цілу систему релігійних норм життя. Навіть якщо припустити віру в пророчі сни і їх здійснення в житті людини, все рівно не зрозуміло звідки взялася ідея Бога. Найбільш що могло прийти людині в голову це думка про одухотвореність речей і можливість у сні спілкуватися нашім душам з цим світом. Анімістична концепція могла підвести людину до віри в свою душу в те, що вона існує попри тіла, але це ще далеко до релігії. Не зрозумілим є також і те, чому релігія стала масовим явищем т. б. не тільки в межах племені, але й взагалі на всій планеті. Тобто існували механізми які зробили її загальновизнаною.

Позитивне тлумачення концепції. Релігія дійсно дуже пов'язана з феноменами свідомості, їх не можливо іноді розірвати. Релігія виникла на грунті свідомості людини і без неї не можлива. І тому дослідження свідомості може пролити певне світло на формування ідеї Бога і на існування релігійної свідомості. Але попри все це вважати лише свідомість витоком ідеї божества це все рівно, що бачити в ній джерело божественного.

Концепція Л.Фейєрбаха. (+1872). Виходить з того, що не боги створюють людину а навпаки, людина творить богів. Бог і боги це персоніфіковані(олюднені) проекції абстрактних властивостей людини і природи, які перетворилися у самостійні істоти. За концепцією Фейєрбаха релігії поділяються на “духовні”: іудаїзм, буддизм, християнство, іслам, та “природні”: первісні та язичницькі вірування. В “духовних” Бог є не що інше як єство людини, а в природніх бог є природою, чи відірваною сутністю природи.

Людина створює вірування лише тому, що вона “не знає органічних умов діяльності мислення і фантазії, бо божество є персоніфікацією людського незнання та фантазування. Позицію Фейєрбаха на сутність релігії часто називають –людинобожжям. Філософ прагнув не до знищення релігії а лише до її правильної на його думку орієнтації. Він хотів створити нову релігію з культом людини.

Богів створює сила фантазії людини , релігія це продукт діяльності мислення та емоцій людини.

Критика. Ця концепція виходить з свідомого перебільшення ролі людини в історії, вона намагається виставити людину творцем всіх цінностей і не бачить за цими цінностями об'єктивного характеру. Тим більш незвичайною ця концепція видається тому, що релігія виникла тоді, коли розвиненого абстрактного мислення людина ще не мала. Складається враження, що людина не може відрізнити свої фантазії та абстракції від реальності, підмінює ними дійсність і не може звільнитися від них. Тут, також, заперечується наявність критичного мислення у всіх попередників Фейєрбаха.

Позитивне тлумачення концепції. Фейєрбах дійсно вірно підмітив те, що уявлення людини про божественне тісно пов'язано з процесом високого абстрагування нею цієї ідеї, але пов'язаність можливостей мислення з предметами віри свідчить лише про те, що людина намагається осмислити певну реальність, природа якої виходить далеко за межі мислення. Здатність абстрагувати свою діяльність дійсно специфічно людська властивість, але вона навряд чи зможе призвести до виникнення релігії.

Міфологічна концепція(натурістична) брати Грімм, А.Кун, В.Шварц, М.Мюллер, А.Афанасьєв, А.А.Потебня, Ф.Буслаєв, О.Міллер). На межі 18-19ст. виникли дослідження які намагалися комплексно дослідити проблему сутності і виникнення релігії. Усі боги і герої були уособленням небесних явищ—це астрально -міфологічний напрям в науці. Пізніше послідовники міфологічної школи намагалися показати , що релігійні вірування є відголосами стародавнього астрально- міфологічного культу. Відроджували міфологічні уявлення народів.

Антропологічна школа (еволюціонізм) (70-80рр.19ст.) (Е.Тайлор, Дж. Лёббок, Г.Спенсер) – виходила з того, що людська природа породжує релігію. Релігія зародилася тому, що первісний дикун став замислюватися над явищами власної психіки: снами, галюцинаціями, непритомностями. Не можучи пояснити все це “дикун-філософ” вигадав ідею душі -двійника, який ніби сидить в ньому і може покидати за власним бажанням. Потім стали розвиватися інші погляди на одухотвореність природи, тварин, душ померлих, про долю і переселення душ. Поступово в свідомості людей душі перетворюються на духів а потім і богів. А потім і зовсім відриваються від людини. З первісного анімізму виникають інші розвинені релігії.

Критика. Розглядали релігію як факт індивідуальної свідомості. Релігійні вірування для них були чисто розумового характеру

Прамонотеізм (В. Копперс, М. Гузинде, П. Шебест, ). З 90р.19-20ст. автор католицький св. В. Шмідт в 12тт. Праці “Виникнення ідеї Бога” показував, що вірування всіх народів мають в своїй основі ідею єдиного Бога, яка з часом розкололася на безліч богів і духовних істот. Людство продовжує розвиток біблійної історії. Воно з самого початку отримало “первісне одкровення”, яке потім обростало різними псевдо релігійними елементами: магією, міфологією...

Концепція преанімізму. Вважали, що анімістичним віруванням повинні були передувати більш ранні уявлення людей. Це або віра в магічну силу самої людини (Дж. Фрезер 1890), чи віра в безособову таємну силу (Дж. Хьюітт, 1902), чи уявлення про загальну одушевленність природи (В.Г.Богораз, 1904), чи наявність тайних сил та предметів (Р.Карутц, 1913), чи віра в магічну силу речей (П.Сентів, 1914).

Деякі вийшли за межі інтелектуалістичного тлумачення і допускали важливість підсвідомих дій, афектів, емоцій, почуттів, які потім осмислювалися в вигляді релігійних вчень(Р. Маретт, 1899), К. Прейсс, 1904, А. Фиркандт 1907.

Концепція З.Фрейда. Він говорить, що релігія в ранніх своїх формах (тотемізм) виникла в наслідок свідомого придушення – сублімації підсвідомих інстинктів, насамперед полового. Звідси походять релігійні уявлення – це ілюзії, які виступають як наслідок первісних бажань людства. “Едипів комплекс" створював подвійне ставлення до батьків—як до батьків та як до суперників. Саме це і призвело до тотемізму, а потім і до вірувань в Богів. Вони ніби заміняли собою Батька в свідомості людини.

Критика. Отже, за Фрейдом, релігія – це наслідок сублімації нав'язливих статевих бажань. Вона, ніби, результат хворобливої підсвідомості людства. І хоча, дійсно, в релігії іноді мають місце в діяльності її представників чи керівників факти психічної ненормальності, все рівно це не свідчить проти об'єктивності Предмету релігії, реальності буття Бога.

Соціологічна концепція Е. Дюркгейма. На противагу Фрейду Е. Дюркгейм заперечує можливість застосовувати закони індивідуальної психології до пояснення релігійних вірувань. Для нього релігія є суспільним явищем. Він доводив, що ніякі дослідження людиною себе чи навколишнього світу не можуть породити релігійних вірувань. Ці вірування могли зародитися тільки в суспільстві в сфері колективних уявлень які нав'язуються людині суспільним середовищем. В релігії суспільство ніби обоготворяє себе. Різним стадіям розвитку суспільства відповідають різні форми релігії. Доти поки існує суспільство релігія ніколи не зникне.

Концепція Леві-Брюля. Виробив вчення про особливе “до логічне мислення “ у первісних народів, він говорив, що в сфері колективних уявлень (міфології, віри) діють не логічні закони, а особливі “до логічні” закони, особливо закон “(співпричетності)”: коли предмет може одночасно бути і самим собою і чимось іншим, знаходиться і тут і десь інде.

Прагматична концепція (Д. Дьюї, У. Джеймс ..). Істинне те, що корисне. Отже, і в релігії важливо не те чи вона відповідає духовній дійсності, а тільки те чи корисна вона людям чи ні. Якщо в історії релігія була корисною значить вона істинна. Її користь випливає з того, що вона допомагає подолати хаос і організувати суспільство.

Соціальна концепція (К. Маркс, Ф. Енгельс) Релігія це форма суспільної свідомості, вона є продуктом історичного розвитку суспільства. Відносини реального життя в релігії відображаються ілюзорно в вигляді уявлень про надприродне. В наслідок низького розвитку суспільних відносин і виробничих сил людина перебувала в залежності від природних та соціальних сил, що і породжувало в ній уявлення про існування надприродних істот, що допомагають їй в житті. окрім соціальних існують і гносеологічні корені релігії(розвиток свідомості і вміння абстрактно мислити). Релігія виникла на певному етапі розвитку суспільства, вона не існувала з початку.

Розділ 2 Національно—державні релігії Сходу.

Семінарське заняття:

1. Доктрина Конфуція: особливості, людина та держава, значення в

2. історії.

3. Вчення Лао-цзи: теорія природності, недіяння, Дао, ідеал мудреця.

4. Брахманізм: розкрити головні моменти моністичного світогляду

5. Упанішад та специфіку культової діяльності.

6. Головні елементи культу та пантеон богів в індуїзмі.

7. Іудаїзм класичної доби: монотеїзм, месіанство, пророки.

8. Зороастризм: моральний дуалізм, культ вогню та історичні

9. перспективи.

10. Джайнізм: п`ять істин, практика аскетизму та нероблення зла.

Самостійна робота.

1. Розкрити особливості національної релігійності Японії.

2. Ідеал життя в брахманізмі. Релігійний культ.

3. Релігійна література та практика індуїзму.

4. Головні особливості античної релігії.

5. Поява ідеї релігійного служіння та боговтілення в "Бхагавад-Гіті".

6. Іудаїзм сучасності. Равинство. Хасидизм. Кабала.

Тема: 2.2 Релігійні системи Китаю.

Вступ.

Загальні особливості китайського світобачення.

Китай являє собою культуру іншого типу ніж Індія чи монотеїзм. Тут немає метафізичних, спіритуалістичних спекуляцій, немає чуттєвої містики. Соціальна етика і адміністративна практика відігравали більшу роль ніж індивідуальні заглиблення. Головні цінності та ідеали китайця були земними, нормативними, традиційно закріпленими.

Відірваність від світу, замкненість існування, постійні сусіди, створювали уявлення стародавніх китайців про себе, як про "серединну імперію"(центр світу).

Китайці розглядають протилежності Янь та Інь як взаємонеобхідні та взаємодоповнюючі сторони єдиного цілого, створювали рівновагу всесвіту.

Це накладало печатку на культуру і навіть психологію китайців—вони були тверезими, розсудливими, зрівноваженими, мало темпераментними, працьовитими, працьовитими, настирними, невибагливими. Любов до порядку в сім'ї, державі, незмінність ладу, звичаїв та культури, постійність віри і обрядів, ворожість до чужого і нового—ось світові орієнтації китайців. Центром суспільства завжди виступає повага до батьків(сяо), та сімейні пріоритети. Вся країна сприймалась, як велика родина, правила поведінки в якій були загальними для всіх громадян, чиновників, простолюдинів. Первинний лад суспільного існування з часом сприймається, як універсальна категорія Порядку, тому самим цінним є дотримання древніх традицій.

В Китаї не було створено величних релігій і релігійних рухів, в текстах не було екзальтації чи спіритуалізму, натомість там філософський спокій, рівновага думки, навіть світськість(не релігійність) філософських текстів.

Вищим початком духовного було Небо, яке поважалося як голова роду, який встановлює гармонію порядку в світі. Це вища верховна всезагальність, абстрактна і холодна, строга і байдужа до людини. Її неможливо любити, з нею неможна злитися, їй не можна уподібнюватися, нею немає сенсу захоплюватися. Через жертвоприношення виражалися повага до Неба. Головний цар (ван) просив у нього для народу благодіяння, мир, добробут.

Культ предків вважався важливим елементом державних відносин. Духи наповнювали всю піднебесну продовжуючи неперервність роду, тому жертви до них встановлювали певний баланс між земним та небесним, заспокоювали їх. Виконуючи церемонію людина виконувала свій обов'язок перед Небом і суспільством і не більше. Через стабільний ритуал людина здобувала благо спокійного життя. Повага до старших переносилася і на потойбічний світ померлих духів, їх теж шанували приносячи жертви.

Невелика роль міфології. Виражалася в тому, що не було розвиненої системи богів, замість них існували історичні легенди про мудрих правителів. Божества ніби спустилися на землю і перетворилися на мудрих і справедливих діячів.

Культ етичної норми(справедливість, мудрість, доброчинність, соціальна гармонія) домінував над суто філософськими ідеями, він, також, відтіснив релігійні ідеї всемогутності, сакральності, містичності вищих сил.

Вищий космічний порядок був нерозривно пов'язаним з ритуалом, церемонією—Лі, правилами етикету. Тому порушення Лі приводило до бід в самій Піднебесній.

Незначна роль професійного жрецтва, духовенства. Чиновники виконували обрядові функції.

Іньці та Шанді. Попервах, велика кількість богів і духів змінилася на культ першопредка Шанді. Саме виникнення цього культу сприяло ослабленню релігійного початку і підсиленню начала раціонального, що виявилося в гіпертрофії культу предків.

Велика роль обряду гадання. Воно мало на меті проінформувати предків про земне і просити в них допомоги.

Джоусці та культ Неба. Нова династія Джоу принесла культ Неба, який став головним і божественним. Небо стало божеством, а його культу надано морально-етичного статусу. Небо уособлює всі моральні, культові та доброчинні функції. Тільки той хто мав--де (доброчинність) міг бути справжнім правителем. Небо стає мірилом розуму, доцільності, справедливості, доброчинності. Культ предків набуває нової сили. Він тісно пов'язаний з положенням людини в суспільстві, його походженням, зв'язками, престижем, які в свою чергу залежать від кровного родичання з імператором і першопредком. Культ землі пов'язаний з урожаєм. Для цього будували олтарі (ше), святкували свята. І якщо на низах суспільства зберігалися багато місцевих культів, марновірства, шаманів, знахарів, то на державному рівні все було підкреслено раціоналістичним, панувала байдужість до містики, емоційних переживань та метафізичних спекуляцій.

Теорія єдності протилежностей як об`єктивний закон природи. Два полярних початку (янь--світле, чоловіче, та інь--темне, жіноче) вступають у взаємодію породжуючи п`ять стихій: воду, вогонь, землю, дерево, метал. Їх вічне і постійне гармонійне поєднання створює все живе.

Конфуціанство.

Кун-цзи, "вчитель Кун", (551—479) 73р. Ще з дитинства захоплювався виконанням обрядів, церемоніями. Сам досяг знань, вивчив ієрогліфи, читав книжки, цікавився традиційним культом. 19 р. оженився, народ. дитина, працював наглядачем за продовольчими поставками. Робота чиновника для нього-святе. Впевнився в тому, що країна тяжко хворіє від крадіжок, свавілля, чвар тому дійшов думки про необхідність повернути Китай до давнього устрою життя, коли існувала гармонія між владою і підлеглими. 528р. помирає мати і він використовує три річну відпустку для поповнення знань і вдосконалення у вмінні поводити себе.

Конфуцій починає пошук правителя, який би погодився здійснити його задум.

К. був людиною тихою, дуже скромною, завжди був шанобливим, уважний, привітний, носив просту одіж. Серед учнів був привітний і безпосередній, природнім та сердешним. Учні впливали на нього в разі потреби, він вислухував їх поради. Але на вулиці чи в палаці він повністю перевтілювався в іншого К. одержимого етикетом і правилами поведінки.

В 497р. К. повернувся на батьківщину в царство Лу і там поступив на службу до князя губернатором міста Джун-ду. Але цей експеримент закінчився невдало. Довго шукав можливості віднайти своє місце поки не впевнився в марності цього , тепер К. тільки сповіщав усім свою істину. Довго мандрував поки старість, смерть дружини, сина та любимого учня не підкосили сили вчителя.

Твори: "Лунь юй", "Да сюэ", "Сяо цзин".

Вчення про людину.

Досконаломудру людину Конфуцій називає цзюнь-цзи(благородний муж), ідеальна людина. Природа людини(сін): під природою людини Конфуцій розуміє наявну природу теперішньої людини, він говорить, що природі людини властиве тяжіння до багатства і тяга до влади(потім Ян Чжу добавив ще-потяг до довголіття і слави).

Конфуцій пов`язує Дао лише з людиною(на відміну від Лао-цзи). Його не цікавлять проблеми онтології та гносеології, навпаки лише антропопраксеології та педагогіки.

Ознаки шановної людини: має почуття справедливості, слідує правилам поведінки(лі), в мові скромен, правдивий, думає лише про Дао, а не про хліб, щоб обличчя було привітним, вчинки були шанобливі, мова искренной, дії були неквапними і обережними, благорозумним і розсудливим, знав міру і пам"ятав про наслідки. Любив правду і берігся брехні, стерігся слави і хвилювався коли його не помічають, скромним, вражений тим, що після смерті його ім"я не будуть пригадувати, благорозумний, відчуває відразу до непорядних, вміє стримувати свої бажання, привітливий,

+Досконала людина у Конфуція виглядає не безгрішним з т.з. християнства, а безпомилковим, дисциплінованим, вишколеним, спрямованим, не безстрасно-блаженим, а безстрасно-обережним. Всі ці позитивні якості визнає і християнство, але тільки після того, якщо є віра і покаяння, інакше вони призведуть до самовпевненості.

(Жэнь) людинолюбство, людяність, гуманність (вона повинна бути справжньою природою кожної людини. ) Жень має 5 якостей: шанобливість, обхідливість, правдивість, кмітливість, доброта. Поняття жень дуже багатоаспектне, воно втілювало всі найкращі моральні цінності і якості, номи поведінки людини. Жень скоріше великий ідеал досягненню якого потрібно присвятити все життя. Це мистецтво внутрішнього самовдосконалення, яке приводить до мудрості. Вона в тому, щоб "навчитися дивитися на інших як на себе", відноситись до інших як до дорогих гостей. "Не роби іншим того, чого б ти не хотів. щоб зробили тобі". Це основи нашої природи і потрібно бути відданим їм. Мораль К. не пов'язана з надприроднім джерелом, це цілком автономна етика не пов'язана з релігією та Одкровенням. К. вірив, що людина за природою більш схильна до добра ніж до злого.

Гуманність настільки пов'язана з етикетом, що досягнення вершин етикету і буде досягненням гуманності. "Якщо людина не гуманна, який сенс в церемоніях".

Чжун—вірність, відданість, лояльність, чесність.

Шу—співчуття(жаль), великодушність, забота, вибачливий(поблажливий).

і-- справедливість. Отже, жень вбирає в себе поняття: чжун, ши, та і.

Вень—(спочатку-узор, малюнок; потім-духовна культура слова, мови, а не в письмі, це література, образованість).

Чжи—погані властивості натури. Ши—вченість.

Отже, чжун-цзи повинен мати як природні якості жень, так і благопридбані культурні якості вень.

Їх разом тлумачать як внутрішній і зовнішній аспекти жень. Як вияв дао-шляху. Всі вони разом і складали "Єдине", яке пронизувало все вчення Конфуція. Носієм жень був благородний(шляхетний) муж. Він повинен бути людинолюбним, чесним, щиросердним, відданим справам держави, виваженим, обережним, виконувати правила...

Хе—гармонія, єдність протилежностей, Єдине. Це рівноправна єдність боротьби і зіткнення інтересів сторін. Злиття протилежностей. Взаємодоповнення позитивного і негативного. Вміння одне приборкати за допомогою іншого є злиттям протилежностей.

Головне тут присутність протилежностей, їх конфлікт, взаємозлиття, взаємоподолання двох протилежних початків, а принципи поєднання, умови єдності чи боротьби можуть бути самими різними. Вище принципу хе стоїть мета єднання, вона визначає характер зв"язку і взаємини між протилежностями. Хе лише загальна умова розвитку, але вона сама по собі не визначає конкретного принципу зв"язку і не передбачає певного результату.

Тун- єдність, єдине, але на узгодженні інтересів сторін, вільне одобрення єдиного бачення. Це монархічна єдність. Злиття єдиноподібного.

“Благородний муж прагне до хе, але не прагне до тун”.

Ган цзян –твердість духу, стійкість, упорство.

+Це пинцип творчості, росту, виникнення нового. Він дійсний і в межах земного і виходить за ці межі як поєднання з протилежностями тварного і нетварного. Але принцип монархічної єдності теж має свої підстави, він є основою церковного єднання. Добро можна приєднати лише до добра, а не навпаки. Тільки єднання на одній основі дає справжню єдність А єднання з протилежним приводить до зміни характеру принципів і природи єдності. Єднання протилежностей в релігії можливе лише як підкорення, приборкання однієї протилежності(зла) іншою(добром). Ніякого примирення чи поєднання між ними неможливо. Релігія встановлює не компроміс між ними а перемогу. Єднання з вічним це не однорідне, єдиноподібне єднання, це єднання до безмежно-богатого. Тому це теж єднання протилежностей. В церкві єдність соборна. Вона досягається не підкоренню всіх думці одного, а виробленню єдино вірного, соборного, цілісного бачення проблеми. Таке вироблення грунтується на певних принципах: догматах, правилах віри. Вони не вводять єдиноподібності, вони слугують незмінними основами змінних процесів і рішень. В політиці вислухати думку всіх, врахувати специфіку предмету і на основі певних принципів вирішити проблему.

+В конфуціанстві моральні зміни в людині викликані систематичними зусиллями людини в напрямі добра. Тут планомірна робота, клопітка і виснажлива, а не духовне натхнення чи містичне переродження.

Для К. повернення до старих порядків повинно бути свідомим і бажаним. Людина повинна бути вимогливою до себе, дотримуватися усталених правил і канонів. В 30 р. К. Прийнявся проповідувати своє вчення, зібрав учнів, читав тексти. Сам К. заперечував те, що він проповідує нову доктрину. Він казав, -"Я тлумачу і пояснюю старі книги, а не створюю нові. Я вірю древнім і люблю їх". Головне умиротворення народу. К. не займається вирішенням проблем сенсу життя чи пошуком безсмертя, він не видумує нову релігію чи метафізичну систему, він далекий від духовного проникнення у Вічне. Головним для нього був пошук шляху до спокійного процвітання суспільства і пояснення ролі людини в ньому.

Релігія у Конфуція.

Вся релігійність К. зводилася до вимаги здійснювати обряди, громадянські церемонії, культові дії, але і це тільки для підкріплення міцності держави та виховання людини в атмосфері поваги до предків. Навіть слова К. про те що він "пізнав волю неба" треба розуміти не, як отримання одкровення, а як повне усвідомлення своєї мети життя і засобів її здійснення. "Небо мовчить", тобто К. не сприймає небо як активну діючу силу чи то тим більше Особистість. К. був далекий і навіть критичний до містики, він не любив згадувати про духів та тайні сили. На питання чи існує безсмертя К. відповідав. -"Ми не знаємо що таке життя, чи можемо ми знати що є смерть".

Обрядам він не надавав магічного значення. "Ми не знаємо як допомогти людям , як же можемо знати, як слугувати померлим?".

"Я Нічого не ховаю від вас. Немає нічого такого , щоб я вам не показав. В цьому моя мета".

Висновки:

Головні постулати системи К: порядок, порядність, етикет. і К. не допускав найменшого порушення традиційного канону, навіть якщо зникла потреба в ньому чи він незрозумілий. "Якщо древні робили це, той ми повинні повторювати за ними, навіть якщо втратився сенс".

К. вчив чьотиром речам: письменам, правилам поведінки, вірновідданості і щиросердечності. Тобто він вчив в межах літератури, етики, історії. "

К. свято вірив в свідоме дотримання законів і заперечував насильне прилучення людини до порядку. Тільки просвіта, виховання в дусі традиції дасть справжній результат—досягнення людиною і суспільством стабільності, порядку, добробуту. В вихованні людини дотримуватися закону не повинно бути страху чи угідливості, навпаки, совість, стид кожного за невиконання положень закону ось головна зброя в руках правителя. Людина повинна слідувати правилам гуманності(жень) та етикету(лі). Тільки це є конче необхідним пізнанням, а все інше ніщо в порівнянні з цим.

Самовдосконалення людини важливий фактор досягнення "золотого часу". Необхідно утримувати свої пристрасті і пориви, жити за принципами порядку і золотої середини. Поміркованість в усьому, обдуманість поведінки, методичність виконання правил -ось ідеал суспільства і людини. Тікати від крайнощів в усьому, навіть в добрих почуттях. Основою спілкування стає спокійна взаємоповага, дружність, співчуття. Ніколи не потрібно виходити за межі визначені Лі.

В житті суспільства повинна бути гармонія між природнім і законами. Внутрішнє повинно мати досконале виявлення у зовнішньому і без нього не може бути .... Держава і людина повинні діяти за теорією виправлених імен, тобто кожен повинен займати певне положення і строго йому відповідати. Знайти своє місце і душевні хвилювання залишать тебе.

Даосизм.

Засновник Лао-цзи(Лі-эр)(579-499), автор "Дао де дзина". Про нього нічого достовірного невідомо. Жив в 6-5ст. до н.е. Л. повертається до стародавнього, первинного одкровення, до інтуїтивного осягнення Єдиного на якому стоїть увесь Всесвіт.

Лао вчить про існування буття зовсім протилежного існуючому в усіх параметрах –це Дао. Його неможливо виразити словами, воно неіменоване. Воно нетілесне, туманне і невизначене, чуттями воно не сприймається. Дао, скоріше, є Небутям, Ніщо. "В світі всі речі народжуються у бутті, а буття народжується у Небутті".

Головна мета діяльності Лао-цзи повернути людей до первинної істини, до ідеалу перших поколінь, коли люди жили у вічному сяянні Дао.

Дао не потойбічний ідеал, воно пронизує собою все існуюче, воно усюди, воно ніби невидима Енергія. Дао- творча енергія, вона "початок усіх речей", вона "народжує речі".

“Дао—пусте, але діючи воно здається невичерпним". Все існуюче прояв творчої сили Дао. Головне -Дао, природність, природна основа світу. Дао поєднує і гармонійно регулює полярні початки космосу -Інь і Янь. "Всі істоти несуть в собі Інь і Янь, наповнені Ці і створюють гармонію". Ці матеріальні частинки з яких складається всесвіт. Дао веде все існуюче до досконалості. Досконалість є досягнення кінцевої мети - Спокою. "Спокій є головне у русі" ."Повернення речей до свого початку і є Спокій".

Пізнання. Пізнання Вищого Початку –це не дослідження, і не зовнішнє споглядання. Мудрець споглядає Дао не виходячи з дому. Умовою досягнення Дао є самозаглиблення і духовне очищення. "Хто вільний від пристрастей той бачить його чудову тайну”. Споглядання божества приводить до повного злиття з ним в одне і добуває вічний спокій. "Людина з Дао тотожна Дао".

Уся природа прямує до Спокою та Гармонії, бо світ це тільки видимий прояв потаємного духовного джерела. Мета життя Людини жити разом з Дао, за його законами. Але людина спотворила первинну простоту і цілісність природи, вона збочила з істинного шляху, знаходить у полоні пристрастей. "Немає більшого нещастя ніж незнання меж своєї пристрасті і немає більшої загрози ніж намагання придбати багатства". Природність(естественность) ось головна мета людини.

Л. заперечує як вигадані усі конфуціанські ідеї про "гуманність", "справедливість", "доброчинність", " Більш того уся людська діяльність для Л. є безплідною маячнею.

"Мудрий віддає перевагу неробленню(недіянню) і здійснює вчення німотно... Реалізація недіяння завжди приносить спокій".

"В світі немає нічого, що можна було б зрівняти з вченням німотності і користю недіяння".

Л. заперечує всю культуру, історію, прогрес, філософію і науку як щось непотрібне. Він призиває до опрощення, аскетизму, самозаглиблення і медітації. Послідовники Л. ставали аскетами-самітниками, які довгі часи знаходилися у стані заглибленої концентрованості.

"Голуб білий не тому, що він кожен день купається". "Хто зрозумів Дао той слідує природності, а хто не зрозумів Дао, той його порушує".

Релігії Індії.

Протоіндійські вірування.

(5-3 тис. до н.е.)

Вірування протоіндійських народів, що населяли Індія до приходів племен Аріїв. Вони поклонялися тваринам, природі, існували розвинені культи духів, темних істот. Мали розвинений складний культ та обрядовість вшановування богині—матері плодороддя, яка була як земля джерелом плодючості, врожаю, зростання, дітей. Безліч обрядів і жертвоприношень, які необхідно було виконувати, щоб боги вчасно посилали дощі, сонце, врожай, давали життя і полегшували смерть. На перший план виступають тваринні риси богів. Важливе місце займали культи тварин, рослин, каміння, змій. Існують ранні зображення бога який сидить в йогічній позі, можливо це майбутній бог Шива—оборонець аскетів і одразу покровитель пристрасних оргій. Дослідники саме з дравідійських обрядів виводять культ лінгама (чоловічого дітородного органу), який пов`язують з богом Шивою. Вже в протоіндійських віруваннях знаходять культ води, яка володіє очистительною, магічною силою. Існувала практика ритуальних омовінь, яка тепер посідає важливе місце в релігії індуїзму.

Як вершина протоіндійської культури науці відома Хараппська цивілізація (Мохенджо-Даро) місто з досконалою системою архітектури, шляхів, водопроводів. І хоча ця цивілізація була локальною(знаходилася в долині Інду, сучасний Пакистан) і не обіймала всієї території півострова, все рівно це показник високого рівня розвитку протоіндійської культури.

В подальшому, культура корінного населення Індії помітно вплинула на культуру арійських народів і поєднавшись з нею породила індуїзм.

Релігія Вед (ведизм).

(сер. 2-го—сер.1-го тис. до н.е.)

Принесена індоарійськими племенами в Індію біля 2,5 тис. р. до н.е. Арійські племена заселили північ Індії, довго жили в межиріччі Гангу та Інду створивши там Арьяварту “землю аріїв”. Вони принесли до Індії зовсім інші вірування. Чужинці звершували складні обряди, приносили жертви своїм богам у вигляді жареного м`яса та п`янкого напою соми. Проживши на території нової землі біля тисячі років арії почали фіксувати свої звичаї у самхітах – збірках Вед, які раніше існували в усній традиції і були записані з 16 по 6ст. до н.е. Поступово арії проникали на південь (на територію корінних жителів, яку називали Дакшинапатха) та схід Індії мирно витісняючи та асимілюючись з місцевими народами.

Вірування індійських аріїв наклалося на древні вірування протоіндійців породивши дивовижні і багатоманітні вірування, культи, звичаї та місцеві традиції, що стали основою індійської культури. Зміни і вплив відбувався обопільно як з боку аріїв та і з сторони автохтонного дравідійського населення. Кочові арії запозичили культуру землеробства, будівництва каналів, вирощування культурних рослин. Поступово поєднання, але не змішування між корінними жителями та прибульцями (які навіть зовні були не схожі) утворила системи сталих соціальних груп—варн та каст, які ділили населення Індії на прошарки за способом життя, майновим станом, знатністю, звичаями.

Веди

Величезні поетичні твори написані з сер. 1тис. до н.е. до 900рр. до н.е. Вони називаються шруті (“почуте”) отримане від богів в наслідок одкровення провидця—ріши, який сприйняв космічний звук (брахман) і перетворивши у вірші запам`ятав. Традиція запам`ятовувати ведичні тексти існує і до нашого часу серед брахманів—жерців, що відають ритуалами. Шруті нараховує понад десятка об`ємних текстів серед яких окремі збірки становлять Рігведа, Яджурведа, Самаведа, Атхарваведа. Місця з цих текстів заучувалися і вимовлялися у якості молитовних формул—мантр.

Рігведа в 1028 гімнах оспівує богів. Яджурведа—стала настановою для звершення ритуалів та жертв. Вона складається з мантр в яких послідовно описується всі ритуали. У Самаведі містився список мелодій мантр, які наспівувалися по нотам під час виконання ритуалів. Атхарваведа містила домашні заклинання, формули, заговори, що використовувалися в побуті. Була своєрідним керівництвом у медицині, магічних справа, лікуванні.

Початкові священні Веди варто розрізняти з подальшими коментуючими текстами в яких на основі змісту святих книг створювалися роз`яснення та коментарі до них. Веди існують у декількох редакціях, “гілках” (шакха). Згодом коментарі, роздуми над святими текстами були зібрані у Брахманах. За ними виникли Араньяки—“лісові книги” в яких описувалися ритуальні настанови для самітників. Ніби підсумовуючим результатом і “ритуальним уставом” треба назвати загальну збірку настанов по окремим ритуалам і жертвам—Шраутасутра. Завершення Ведичної літературної традиції та її довершення в філософському значення мали Упанішади.

Ведичні боги

Ведична міфологія має декілька рівнів: божества, напівбожественні персонажі, міфічні герої і жерці; демонічні персонажі; люди, звірі. Пантеон поділяється на позитивних богів—дева та негативних демонічних асури—небесних божественних істот, що одержимі руйнуванням.

У гімнах Вед до божественного рівня відносять 33 боги (іноді 333, часом 3306, 33339), але цікаво, що вище цих божеств індійці прозрівали єдине Божество, вищу Силу космосу. У міфічному світогляді ведизму світ поділений на три рівня: небо, повітря, землю. Іноді ієрархію богів розділяють на 8 васу, 11 рудр, 12 адітьїв і 2 божества.

Серед небесних добрих богів – адітьїв світла і життя вищого рівня виділяються древній бог неба Дьяус, його дружина Притхіві уособлює жіночу творчу енергію землі та сини, брати-близнюки Ашвіни. Богиня зорі Ушас, бог сонця Сурья, божественна сила сонячного тепла Савітар, світло людського світу Пушан. Всі вони є добрими богами світла, спокою миру, життя і за ієрархією відносяться до вищих богів Неба. Вони існували давно і до людей ставляться прихильно. Але завдяки відстані від людей вони менше приймають участь в їх житті.

Особливе роль в пантеоні божеств відіграє Варуна правитель світу, охоренець і гарант космічного порядку – ріти. Його предвічний і незмінний закон, він утримує порядок у всесвіті, йому підкорюється періоди життя тварин і цикли природи. Варуна верховний Суддя бо володіє законом світу, звершує вироки, наказує тих хто ухиляється від долі. Його напарник Мітра Бог миру, дружби та ладу допомагає людям вірно триматися своїх обов`язків.

Нижче від адітьїв і ближче до землі та людей знаходяться повітряні боги, від яких безпосередньо залежить доля всього живого і людей. Вони сильні, войовничі, пристрасні та агресивні, володіють силами природи і можуть при доброму настрої за великі жертвоприношення допомогти. Цих богів люди намагалися задобрити, пом`якшити їх норов жертвами, але не на довго, бо жадоба до нових подвигів могла повернути задобреного проти кожного хто стоїть на його шляху.

На першому місці серед атмосферних богів, що панують бог Індра—герой, громовержець, бог бурі, грому, блискавки, дощу. Несамовитий характер, якого пожирав по 300 биків і випивав озеро соми, а сміливий характер і сила дали перемогу на богом засухи Врітрою. В руці його магічна палиця ваджра, яка дає владу над світом. Всі страшні та руйнівні сили космосу втілював бог Рудра – руйнівник та цілитель разом. Він породив групу богів рудри --божеств бурі Марути. Поряд жили інші повітряні боги: бог вітру Ваю, боги Тріта, Аптья, Апам, Напат, Матарішван, Ахі-Будхнья, Аджа Екапад, Вата, Апас, Парджанья.

Земні боги васу об`єднані в групу з 8 персонажів. Вони персоніфікують природні явища, стихії і об`єкти: воду, вогонь, землю, вітер, місяць, зірки. Серед земних богів, які панують на планеті виділяють бога земного вогню Агні, який може бути жахливим в стихії полум`я чи лагідними в мерехтінні вогника, але він дужий і владний. На землі посідає перше місце бо дає людям тепло і світло домашніх вогнищ. Агні відносить людські жертви небесним богам. Друге місце займає божество священного й п`янкого напою Сома, який дає безсмертя і приносить полегшення у стражданнях. До них також відносять Прітхіви, Бріхаспаті, цілительку--Сарасваті, божество померлих --Яма.

Загальні ознаки ведичної релігії:

1. Одухотворення природи(ототожнення ведичних богів з певними силами природи).

2. Антропоморфізм богів.

3. Натуралізм і архаїчність поглядів.

4. Домінування етичного над метафізичним.

5. Політеїзм, який переходить в генотеїзм – верховним є той Бог до якого ми звертаємося в цей момент, по чергове поклоніння кожному з богів як верховному богу. В певний момент окремий бог сприймається як уособлення Верховної Єдності. Власне це початок єдинобожжя, бо єдине божество виступає в різних обличчях, виглядах, іменах.

6. Інтуїція Безмежності Життя, що усюди проникає і є основою світу. Це головна ідея язичницької релігії. З неї виникають всі інші ідеї і вірування.

7. Виникає ідея, що за безліччю богів існує єдина справжня реальність а боги лише різні її форми. Ця вища реальність в усьому і керує всім. Єдине називається різними йменнями.

8. Жертвоприношення, поклоніння, хвала, молитва = тісний зв`язок людей з богами.

9. Вже в ті часи виникла діалектика постійного, вічного і плинного, змінного. Чуттєвий світ сприймається лише тінню постійної реальності (ріта). Загальне передує частковому. Реальність незмінна, а все змінне -нереальне. Все, що існує є нетривкою удаваністю, недосконалою копією. Реальне—це єдине без частин та змін. Множинне—мінливе, змінне.

10. Ріта—закон, він пронизує весь світ і керує як людьми так і богами. Його влада повна в цьому і потойбічному житті.

11. Ріта—закон всесвіту і моралі. Як закон в фізичному світі, так і чеснота в світі моральному. Моральність це ознака єдності і справжньої реальності. В моральному світі завжди є праведний закон, який відповідає порядку в природі. Чеснота переможе з такою ж обов’язковістю як зійде сонце. Послідовність, порядність, моральність, законність. Всесвітом керує закон, він моральний. Доброчесна людина не має своїх шляхів. Доброчесність це відданість закону божому. Порок непідкорення цьому закону.

12. З’являються елементи аскези, які допомагають здолати перешкоди світу на шляху до доброчесності.

13. Віра в те, що за земним життям буде інше. Після смерті життя. Життя не може зникнути. Віра в пекло і рай. Ми повинні стати як боги. Боги вічні і часливі і люди повинні подолати смерть і страждання і стати як боги. Грішний зникне в ніщо, а праведний буде безсмертним. Що для цього треба ? Приносити жертви і жити праведно.

14. Поряд з Рігведою виникає Атхарваведа – магічні, ритуальні писання. Тут відбувається вплив з боку примітивних вірувань дравідів з їх магічними, шаманічними елементами, фетишизмом, чаклунством, поклоніння духам, зіркам, деревам, горам .

Брахманізм. Упанішади.

(1-е тисяч. до н.е.)

Обрядовість.

В священних текстах Брахманах описані техніка жертвопринесень та ритуалів. Все в світі залежить від жертв. Ритуал займає саме головне місце і відіграває першу роль у велично-брахманістичній традицій Індії. Ритуал виглядає як космогонічний, світовий акт. Його значення поширюється на космічне буття, богів, духів. Священні ритуали складалися з дій, мантр, жертв які мали умилостивити богів, вознести їм вдячність, оспівувати їх, звернути увагу на людину. Жертва мала космічне призначення підтримки світу та задоволення богів. Чим більша жертва тим гарантованіша допомога від божеств. Жертвоприношення є магічним актом поєднання людини з духовним світом. Від неї залежать самі боги. Припинення жертв приведе до зупинки кінця світу. Тому жертви та ритуали вдосконалюються, ускладнюються і згодом вимагають спеціально підготовлений людей, які б все життя присвячували ритуальним діям. Такими людьми стали жерці--брахмани. Життя брахманів було ритуалізовано, а дії деталізовані максимально. Ця людина витрачала по 30 і більше років життя для запам`ятовування священних ведичних текстів, вивчення всіх культових дрібниць. Брахмани виводили свої роди від перших ріші, мистецтво яких передавалося через покоління. Особливістю індійського культу є неперервність священної культової традиції. До авторитетних древніх обрядів додавалися подальші так, що вони створювали єдиний ланцюг з тисячі обрядів. Обряд являв собою детально і строго розроблені дії, які здійснювалися в певній послідовності, в певний час, певними жерцями для певної мети. Найменша помилка у читанні слів, наголосі, виразі обличчя, міміці, настрої могла коштувати великих наслідків. Правила передбачали здійснення п`яти видів ритуалів: богам, ріші, духам, предкам людям.

Ведизм і брахманізм дуже складні релігії за культом і обрядовістю, ритуалом і жертвоприношенням. Тут в Індії ритуалізм і жертвоприношення досягають найбільшого розмаху. Ціла каста жерців спеціально навчається відправляти складний культ: з дитинства вивчає молитви, вчиться виконувати обряди, здійснювати жертвоприношення. Жертва набула значення божественного акту, який підтримує весь Всесвіт. Якщо припинити жертви все зупиниться, загине.

Поряд з "шляхом діяння" існує "шлях пізнання" який в рівній мірі вважається почесним, він теж веде до спасіння. Саме в період Упанішад (6ст. до н.е.) виникає особливий аскетичний шлях духовного вдосконалення. Аскет—людина, яка відмовилася від всього земного, щоб знайти вище знання богів, вищу мудрість Брахману. Перш за все аскети долали пристрасть до плотських насолод, задоволення. Для цього вони обмежують себе, щоб утиски тіла привели до пробудження духу. Як правило аскет обирає собі певний вид фізичного навантаження, щоб воно допомогло йому прозріти, отримати духовного прозріння.

Але іноді аскетичні зусилля брали вверх над метою отримання вищого знання і тоді така людина впадала у крайність самознущання. Аскет може довго мовчати, не носити одягу, голодувати, витримувати біль, жару, холод, сирість. Вони могли надовго закопувати себе в землю, роками стояти на одному місці, навіть їсти гній священних тварин (корови). Міг приковувати себе ціпками, лежати на гвіздках, протикати своє тіло наскрізь гострими предметами, підвішувати себе на крюках, висіти вниз головою, довго тримати руки над головою поки руки не змертвіють, роками стискувати кулак поки нігті не проростуть крізь кулак чи знаходитися в дуже незручні позі тіла.

Для чого ж аскети придавали себе таким знущанням? Зараз нам важко уявити собі призначення цих дій, адже наша культура будувалася на інших релігійних принципах, а культура нашого сьогодення звикла до насолод, розваг та комфорту.

На думку релігійної духовності Індії таким шляхом можна позбавитися від вічних перероджень, і здобути звільнення. Пристрасті нашого тіла настільки прив`язують його до речей, бажань, людей, що звільнення потребує боротьби з тілом, його чисельними зв`язками і енергіями. По іншому кажучи, аскети намагалися повернути тілу властиву йому початкову природність, легкість, надати надприродних здібностей. Метою було повне оволодіння тілом, підкорення його всім наших духовним бажанням, воно взагалі не повинно ставати на перепоні духовному прозрінню. Тіла ніби не повинно бути, ніби один дух повинен панувати в житті аскета. Так відомо, що подвижники мали можливості недоступні для звичайних людей, здатності, що перевершували наші мрії. Системи аскетизму лягли в основу йоги.

Йога – це система практичних засобів, якими досягається розрив з матеріально-тілесним світом, екстаз і поєднання з духовним світом. Існувала розроблена теорія екстатичних станів. Для досягнення екстазу необхідно довгий час бути нерухомим, фіксувати погляд на чомусь одному(предмет, думка), затримувати дихання, повторювати певні мантри, знаходитися в особливих положеннях тіла, концентрувати уваги на певних словах і поняттях, дотримуватися суворого посту, вести усамітнене життя, перебувати у мовчанні, взагалі багато засобів, що допомагали всі тілесно душевні сили збирати в одне ціле: в думку, потім в душу, потім в мозок, а потім в серце.

На думку практиків наша загибель у авідьї(в невіданні істини). Людині потрібно усвідомити те, що вона пов'язана з вічним. Вище знання звільняє від тління. Воно полягає в відкритті в собі величного Атману. Для цього замало виконувати обряди, воно не поєднує людини з Абсолютом. Не веде до Вічного і поклоніння сотням богів, возвеличення сонця чи неба, знання обрядів і заклинань. Спершу треба пізнати Неминаюче, а потім відправляти йому служби. Єдино суще (Сат Екам).

Ті хто досягав вершин оволодівав енергіями власного духу та отримував можливість впливати на події та процеси світу. Він міг викликати дощ, блискавку чи грім, міг зрушувати з місця величезне каміння, прозрівати майбутнє, заглиблюватися у минулі втілення, літати, ходити по воді, розмовляти з духами.

В східному(також в неоплатонізмі) аскетизмі існувала досить наївна думка, що звільнення від тілесної чуттєвості, “покликання плоті” вже саме по собі приводить до осягнення духовного, божественного, дає сокровенне знання, відкриває дорогу у безсмертя. Досить аскету подолати пориви плоті і він досяг духовних висот. Але досконалість передбачає не боротьбу з одним тілом, а подолання всіх елементів зла в людині, а воно часто знаходиться в нашій душі, розумі, приховується у пристрастях гордині, славолюбстві, самовпевненості. Аскетизм і розвивав в людині впевненість у своїх силах, віру в свої можливості, виховував ту надлюдину до якої потім буде прагнути “кволий” Захід в часи Ніцше. І тому відчувався більший контраст між східним святим та звичайним….., коли останній бачив у просвітленого духовну пиху, зверхність, капризность та самолюбство.

Але знову ж нагадаємо, що тапас (аскетизм) сам по собі навряд чи може привести до ідеалу любові, милосердя, духовної чистоти, смиренності. І це помітили в Індії, ще в часи розквіту аскетизму. Вважалося за краще вести тихий, негнівливий, спокійний від пристрастей образ життя наповнений дружелюбності, шанобливості, чим вміти літати разом з духами і ненавидіти людей і бути гордим. Досконалість полягає не в надприродних якостях і вміннях, а в подолання пристрастей та любові до людей та Бога.

Загальні особливості релігії брахманів.

1. Здійснюється заради отримання земних благ а не заради небесних.

2. Священство стало професійним заняттям. Людина заради якої здійснювався ритуал споглядав з боку, не приймаючи участі в жертвоприношенні.

3. Розвивається символізм мови жерця, вона доступна лише обізнаним.

4. Жерці усно передавали веди, вивчали їх.

5. Розвивається вчення про обов`язок перед богом, людьми.

6. Стверджується ідея перевтілень душі, повторного народження для того, щоб подолати наслідки попереднього життя

7. Справжнім ідеалом стає звільнення від залежності "життя і смерті"(самсари). Смерть та народження стали тим чого потрібно обходити.

Життя арійця поділено на 4 періоди:

1. Брахмачарін (учень)—вивчення Вед у домі гуру, вивчення правил поведінки, обов`язків своєї варни.

2. Грихастха( голова сім`ї)-- обов`язки перед сім`єю, робота, досягнення влади, чуттєві задоволення.

3. Ванапрастха(самітник)--полишав будинок, світське життя і міг удалиться до лісу, вести самітний образ життя.

4. Він очищується від гріхів, нечистоти тіла та духа, віддавався праведним роздумам, скорював тіло постами, виконував релігійні приписи.

5. Санньясін(аскет)—досягши свободи від земного, мандрував по світу, збираючи милостинюнамагання поєднатися з богом.

Ідеал – правдивість, благочестя, повага до батьків, традиції, доброта до тварин, любов до людини, утримання від крадіжок, вбивств, перелюбів.

Упанішади.

В текстах Упанішад поєднуються міфи і легенди, метафізика і діалектика, елементи логіки та спіритуалізму. Але головному вони вчать про вічне, незмінне, потойбічне життя та можливість жити в цьому житті так, щоб досягти вічності. В У. Протиставляються мудрість і глупота, як знання істини та невідання, благо і задоволення, добро і зло, тайна життя і смерті, сенс життя і мета, досконалість і обмеженість, спокій і маячня ...

1. Інтуїтивні начатки багатьох релігійних ідей.

2. Посилене моністичне тлумачення.

3. Перенесення центру з зовнішнього на внутрішнє.

4. Протест проти обрядовості

Веданта – це філософія єдності і пантеїзму. Вся множина світів виходить, еманує з Атману. Атман—душа, "само", панує всюди і неподільно присутній в душах людей, тому кожна душа бесмертна є атман і нероздільна з Загальним Єдиним. Людині достатньо пізнати, зрозуміти, що він і є Брахман—Атман і це відкриває йому шлях до спасіння, визволення. Хто це зрозумів над тим не владна смерть, той сам стає богом. Хто ж не пізнав цього той приречений вічно блукати в ілюзорному світі, страждати, і постійно перероджуватися.

Санкья – атеїстична система загального, містичного, песимістичного, матеріалізму. Все виникло з матерії, яка постійно рухається. Душа складається з нижчого початку підкореного матерії та вищого безсмертного початку духа. Між духом та матерією повна протилежність, але вони пов"язані між собою і це призводить до великих страждань і світового зла. Тому необхідно пізнати це і повністю звільнитися від матеріального, тілесного. Пізнання, усвідомлення видимої, примарності зв"язку тіла з духом означає звільнитися від неї. Звільнений дух не перетворюється в бога і не досягає блаженств. Світ це примара, він не має справжнього існування. Він або суб"єктивний образ свідомості, або магія Бога, гра без фіналу, коли Абсолют розігрує гру перед собою.

Боги це лише окремі хвилі єдиного моря божества. Таких проявів у Єдиного безліч. Істина присутня усюди в світі, вона розлита і створює основу всього буття.

Містика, споглядання. Через свій атман, через своє глибинне "я", людина наближається до Світового Атмана, який є внутрішня субстанція, принцип єдності, втаємничене "Я" Всесвіту. Внутрішнє "я" людини має змогу доторкнутися до космічного Атману. Тому через самозаглиблення можна досягти Постійного буття. "Цей Атман всередині тіла, складається з світла і чистоти, досягається істиною, тапасом(), правильним знанням і постійною стриманістю. Його бачать люди, володіючи собою, звільнені від пороків."

Осягає Атман лише той, хто звільняється від чуттєвих образів і уявлень. (Він осягається серцем, думкою, розумом. І навіть тоді, коли припиняються думки взагалі, не діє россудок. ). Досягнув цього людина відчуває злиття з Атманом, перемагає смерть, підвищується над тлінням.

Там зникає усе мислиме і уявне, там немає нічого і в той час - невиразна Повнота. Там немає властивостей світу, природи, там немає ні добра ні зла, ні світла ні пітьми, ні руху ні спокою. Там існує дещо перевершуюче думку і саме буття. В священному мороці відчувається реальність сущого, Абсолюту. В Нього немає ймення і взагалі його самого немає. Це Брахман. Він не є Особистістю. Він позаособистість, позасвідомість. До нього приналежні тільки негативні якості.

Тільки повністю усамітнений від минущого дух може осягнути , досягти "світу Брахману", який стає його "найвищою метою, вищим скарбом, вищою місциною, вищою радістю".

Всесвіт грунтується на Брахмані. Нічого окрім Брахману взагалі не існує. Все існуюче навіть не свідомо поринає в Ньому.

Монізм Шанкари -"Істинно весь цей світ –Атман; немає нічого відмінного від Атману".

Космогонія. Самі різноманітні теорії виникнення світу. В них можна знайти суміш елементів різних систем. Але всі вони поєднані поглядом за яким світ виник внаслідок еманації, породження, виливання світу з нетрів Брахману. "Як волосся виникають на голові, так з Незмінного виникає все в цьому світі". Світ і Брахман тотожні за природою. Тут немає творчого акту Бога, а, отже, немає діалогу між ними. Світ творить не Любов і Розум, а всезагальний Брахман(сутність). Отже світ не створений вільним, він існує за необхідністю Бога.

+В християнстві абсолютне виходить з Себе і з'являється Творцем і Розумом, Любов`ю і свободою для світу. По іншому розуміли це індійські упанішади. доторкнувшись до Неосяжного вони не змогли осягнути правду та істинне значення цього світу. Він втратив для них усіляку звабливість і цінність. Залишився лише оманою і страхітливою примарою, яка тільки затьмарює Брахмана. Абсолют то занурюється у світ, то знову заглиблюється у спокій, сон. Такий вічний космічний кругооберт Вічного. Явлення світу -тапас, це обмеження божества, це гра. Божество Упанішад ніби дихання велетня то розкривається то само занурюється в себе. Майя захоплює Брахмана в полон. Ніби велетенське гріхопадіння Божества здійснюється світотворення.

Монізм Упанішад наслідок тлумачення містичного досвіду. Заглиблюючись в себе і знаходячи глибинні виміри з'єднуючі з Богом, людина робить висновок про тотожність свого духу з Абсолютним Духом. Сходячи по ступенях споглядання людина в захопленні говорить : тат твам асі ! ТИ Є ВОНО ! Саме в твоїх грудях таїться вічне "Я" світу; тіло лише обмежило в тобі безмежність Брахману.

Входження в безодню є по суті не злиття з Брахманом, а відкриття його в собі. Дихання в людині вічності лише здається доказом єдиносутності людини та Брахмана. Насправді дух людини має можливість уподібнюватися Образу Бога, але від цього він не стає сам Богом. Присутність Бога в душі можлива і навіть обов'язкова мета духовного життя, але тільки як присутність чогось нетутешнього і іншоприродного, не більше, це не ототожнення з Божеством.

Стан повної єдності з Богом породжує горде твердження людини про себе, як про Бога, і навіть про Творця.

Практика індійської аскези і теорія світогляду хоч і тяжка але залишає в людині гордість—бо саме він є вищою істотою. Йогін стоїть над буттям, над добром і злом, над любов`ю та ненавистю. Він надлюдина, безстрасна, спокійна, відокремлена від світу.

Отже, свідомість брахманізму виробила ідеї: примарність світу речей, страждання головний закон існування, ідея кругооберту життя і перевтілення після смерті, невідання справжньої причини страждань і перевтілень і незнання істини про себе як про атман є причиною смерті, асктизм і відречення від всього, нірвана.

Бхагавад-Гіта.

Головна ідея кришнаїзму -вихід Божества за межі Незвіданого Брахману, можливість поєднатися з людиною. Виступає божественна любов, особистісний Бог назустріч людині.

В світі немає нічого вічного окрім Атману і він втілений в кожній людині. Це він безсмертна сутність смертного. Тому неможливо вбити людину, гине лише тіло, дух залишається жити, навпаки, потрібно звільнитися від тіла.

Світ є результатом творчості, дії, але не Брахману а Його "частки". Хоча все пов`язано(монізм), особистий початок Бога творить все існуюче і стає Душею світу.

Пізнання Вищого є шлях до спасіння. Воно і є саме спасіння. Той хто пізнає Атмана звільнить від моралі, навіть вбивство це норма по відношенню до вічного.

Крішна виявляє Бога, відкриває любов його, сходить до всіх живущих простих , але лише для того, щоб знов навчити марнотності життя.

Сам Крішна являється перед Арджуною страшним велетнем гігантом в якому немає нічого від любові і милосердя, лише необхідність і Атман всіх охоплює. В справжньому Крішні бачиться демонство, смерть, хаос, бо він лише уявно з"являється на землі, щоб сповістити незмінну істину про вічне коло залежності.

Відмінністю крішнаізма від брахманізму полягає в появі нового шляху вдосконалення—бхакті, любов, благоговіння, преданість, віра, дія. Крішнаізм вперше в релігії індії говорить про діяльну любов, самопожертву, відданість. Людина повинна звільнити себе від прив"язаності до речей, корисливості і діяльно любити.

Але вся ця любов стверджується на фоні повної залежності від мороку космічного буття, від долі, закону і карми. Людина не має вибору і повинна виконувати свій обов`язок. Нічого неможливо змінити. Свободи немає.

Індуїзм.

Три основних Бога(тримурті): Брахма – творець світу, 8 синів його стали батьками багатьох богів та людей. Вішну – зберігаючий все бог. Шива – руйнуючий бог, а також бог аскетів.

Проповідує багатобожжя. Священні книги це веди (гімни, молитви, обряди, філософські трактати), епос " Махабхарата"("Рамаяна", "Бхагавад Гіта"), пурани.

Сучасний індуїзм у формі вішнуїзму та шиваїзму. Вішну мав 10 втілень(авотар) головні Рама і Крішна. Калі(Дурга, Деві) богиня жінка Шиви.

Віра в сансару та карму.

Безліч найрізноманітніших вірувань і культів. Індуїзм це скоріше спосіб індійського життя аніж певна чітко визначена релігія. Індуїзм являє собою сукупність вірувань індійського народу, що склалися протягом тисячолітньої історії і культури.

Індуїзм характеризується локальністю культів і вірувань, відсутністю єдиних загально визнаних обрядів і віри. Кожна місцевість має свої вірування, які можуть відрізнятися від вірувань сусідів.

Індуїзм це народна релігія яка складається з неліченої кількості обрядів, свят, культових дій. Індуізм це постійна обрядовість, це принесення дарів і жертв богам. Неперервний обряд--ось, що таке індуїзм.

Які ж ознаки індуїзму, які б відрізняли його від інших релігій? Це визнання авторитетності вед, традиції і практики брахманів, виконання обрядів ведично—брахманічного культу. Визнання карми, сансари та прагнення звільнитися від них.

Тантризм.

Це напрямок в індуїзмі, який виник у…… В перекладі тантра означає “звільнення свідомості через його розширення”, активність чи діяльність свідомості. Таку ж назву мають священні тексти в яких викладається вчення цього виду індуїзму тантризм відрізняється від звичайних релігійних практик, хоча він характерний саме для індійської релігійності, схильної до концентрації уваги на статеві ознаки життя. “Характерною ознакою тантричних практик є використання сексуальної енергії для перетворення у в енергію духовну”. Цікаво, також, що тантра не обмежує себе окремими видами духовної практики, навпаки вона “використовує абсолютно всі якості та здібності людина для духовного зростання. Навіть пороки і недоліки стають засобами звільнення від сансари.” Всі сторони життя допомагають в духовному житті.

Своїм верховним покровителем і першим тантристом вважають Шиву, який вічно поєднується з Шакті(космічна енергія). Світ складається з трьох гун(якостей): саттва—світло, гармонія; раджас—активність, рухливість, неспокій; тамас—темрява, спокій. Тантризм прагне врівноважити ці гуни між собою. Гуни породжують п`ять великих елементів(махабхутам): повітря, вогонь, земля, вода, ефір. В тантризмі все речі є формами і станами трьох гун і п`яти елементів загальної енергії Шакті. А космос є єдністю Вищої свідомості(Шиви) та Вищої творчої енергії (Шакті).

Як вже зазналося, тантризм акцентує увагу на статевих сторонах в людині для досягнення вищих духовних станів в релігії. Тому там використовується символи Шиви—лінгам(чоловічий статевий орган ) та Шакті--йоні—жіночий статевий орган. Протилежність чоловічого та жіночого використовують як приклад світових протилежностей. Образи тіла та душі, темного та світлого, сухого та вологого підкреслюють взаємну їх потребу. Сфера індуїстської релігії повністю відображає всі аспекти життя людини. Лінгам в йомі символізує в тантризмі єдність людського та Духовного. Вся символіка тантри сексуальна. Духовний акт тут відбувається у вигляді статевого акту між чоловіком та жінкою. Хоча самі тантристи вважають, що під час такого поєднання відбувається злиття з Божественною істоною.

Цікаво, що для тантричного індуїзму енергія життя природного світу повністю співпадає з Божественним життям та енергією. В тантрі немає традиційного конфлікту між чуттєвим та духовним, немає вчення про ретельне позбавлення від чуттєвих насолод, статевих відносин. Релігія і духовна практика проникли в сфери, куди раніше заборонялося проникати релігії. По суті створилася релігія лінгаму на основі народної традиції індуїзму. Ця тенденція навряд чи характерна для традиції Вед, брахманізму та Упанішад, які направляли зусилля на обмеження статевої енергії, на аскезу. Але тенденції такого вчення і практики можна побачити вже в уявленні індусів про своїх богів. Особливо яскраво виділяються Вішну, Шива, в яких чуттєво-статева сторона дуже сильно проявляється. Здається, такого розвитку індуїзм набув особливо після піднесення аскетичних релігій буддизму, джайнізму. Загроза поширення цих практик привела до реформування індуїзму в напрямі асиміляції народних тенденцій які завжди були більш схильними до статевих розваг.

Неоіндуізм.

Проповідує духовну єдність всіх релігій світу, бачить в них лише зовніні культові і тому неважливі розбіжності. Засновник шрі Рамакрішна (1836—1886)жрець богині Калі, який отримав "вищі натхнення"(в стані самадхі) зазначав:

"Вайшнави, магометани, християни, індуси всі жадають одного і того ж Бога; але вони не знають, що Той, Хто є Крішною в той же час і Шива, і Божественна Мати, і Христос, і Аллах. Бог один, але він має багато імен.... Те, чому поклоняються, одне, але його називають різними іменами, згідно часу, місцю та національності шануючого. Всі священні Писання світу говорять про одного і того ж Бога..."

Бог як хамелеон має багато форм та імен. Він може бути Особистістю а може бути неособистим і втілюватися в будь яке тіло.

Продовжив його вчення Свамі Вівекананда (1863—1902) в 1893 р. на всесвітньому конгресі релігій в Чікаго висунув ідею створення всесвітньої універсальної релігії яка б охоплювала всі релігії світу.