Iнших ведуться виключно в категорiях оцiнок, а то й за допомогою

ярликiв, причому, як правило, усе “малюється” чорно-бiлими фар-

бами. Для того щоб система мiжособистiсних взаємин була ефек-

тивною, а суспiльство загалом здоровим, бажано вiдмовлятися вiд

звички за всiма вчинками людей бачити злий намір [9, с. 13–25].

Отже, важливою рисою мiжособистiсних взаємин є їхня емоцiйна

основа. Однi люди під час спiлкування нерiдко без особливих зу-

силь можуть викликати в iнших позитивнi емоцiї, пiдтримувати гар-

ний настрiй. Iншi вносять у взаємини напруженiсть, пробуджують

негативнi емоцiї, тривогу. Тому для успішного спiлкування важли-

вим є використання гуманiстичних орiєнтацiй у взаєминах, дотри-

мання емпатiйного способу спiлкування. Останній передбачає бiльш-

менш точне сприймання внутрiшнього свiту iншої людини iз збере-

женням притаманних їй емоцiйних і змiстовних вiдтiнкiв. Саме ці

орiєнтацiї та прояв емпатiї у взаєминах є результатом високого рiвня

культури спiлкування. Водночас наявнiсть такого рiвня є основою,

на якiй у майбутньому формуються гуманiстичнi комунiкативнi ус-

тановки та способи й засоби їхньої реалiзацiї.

Спiлкування — це багатовимiрний, полi-

Види та рівні

функцiональний, рiзновидовий процес. У

спілкування

психологiї iснує кiлька класифiкацiй видiв

спiлкування. Вони подають цей феномен

рiзнопланово, збагачуючи палiтру його характеристик. Найуживані-

шими є тi, якi можна описати так:

· залежно вiд специфiки суб’єктiв (особистiсть чи група) виок-

ремлюють мiжособистiсне, мiжгрупове, мiжсоцiумне спiлкуван-

ня, а також спiлкування мiж особистiстю та групою;

· за кiлькiсними характеристиками суб’єктiв розрiзняють само-

спiлкування, мiжособистiсне спiлкування та масовi комунiкацiї;

· за характером спiлкування може бути опосередкованим і без-

посереднiм, дiалогiчним і монологiчним;

· за цiльовою спрямованiстю розрiзняють спiлкування анонiмне,

рольове, неформальне, у тому числi iнтимно-сiмейне.

Кожному з нас щодня доводиться контактувати з багатьма не-

знайомими людьми. Це спiлкування є анонімним. Коли в людини

багато контактів одночасно, їй хочеться час од часу зняти нервове

напруження, трохи розслабитися, заспокоїтися. Тому нерідко люди

намагаються уникнути контактiв у транспортi чи в черзi: заплющу-

ють очi, гортають газети, дивляться у вiкно i т. п. Якщо ж спiлкування

відбувається, воно здійснюється на ритуальному рiвнi.

Спілкування проявляється вже з перших хвилин нашого став-

лення до ролi, яку ми обрали. Скажiмо, хтось iз нас пiдлеглий, а

хтось керiвник. Кожен має дiяти вiдповiдно до своїх функцiональних

обов’язків, дотримуючись правил професiйної культури у спiлкуваннi.

Нерiдко керiвник поводиться зверхньо, нехтує людською гiднiстю

пiдлеглого, розмовляє з ним грубо та безцеремонно. А пiдлеглий

розумiє, що керiвник тому вдається до таких дій, бо не впевнений у

собi, боїться втратити своє місце, за такою формою поведiнки прагне

приховати свою неспроможнiсть.

Для функцiонально-рольового спiлкування дуже важливими є

доброзичливiсть, повага до людей, вмiння бачити перед собою

особистiсть. Про таке ставлення свiдчать, зокрема, посмiшка, а також

умiння сказати людинi щось добре (наприклад, комплімент на фонi

антикомплiменту собi: “У вас така пам’ять, що можна по-доброму

позаздрити”, “Ви так добре працюєте на комп’ютері, я так не вмiю”).

Нарештi, неформальне спiлкування (дуже умовно) передбачає обмiн

духовними цінностями. Він динамiчний, у центрi його — увага до

мiжособистiсних взаємин, а не до престижу чи меркантильних

iнтересiв. Особливим рiзновидом неформального спiлкування є

iнтимно-сiмейне. Воно стосується кожного з нас. Усi ми хочемо, щоб

близька нам людина була у спiлкуваннi з нами культурною, чутли-

вою, розумiла те, що вголос ми не сказали, могла читати по наших

очах, за мiмiкою, жестами те, що нас хвилює. Але треба пам’ятати, що

рiвень культури близької нам людини залежить від нас. Якщо вона

не виправдала наших сподівань, це означає, що ми не змогли їй до-

помогти, знайти вiдповiдні способи й засоби спiлкування, не пока-

зали своїм прикладом, як потрiбно поводитись.

Рольовi позицiї у спiлкуваннi iнколи описують як “прилашту-

вання зверху”, “прилаштування знизу” i “прилаштування поруч”.

Наприклад, люди сідають поруч у тролейбусi. Дiють вони, в основ-

ному, несвiдомо. Один розміститься на сидiннi так, що iншому одра-

зу стане незручно. Другий, навпаки, примоститься лише на кiнчику,

щоб не потурбувати сусiда. I, нарештi, третiй, триматиметься вiльно,

сяде зручно сам, не потурбувавши сусіда. У всiх випадках пасажи-

ри начебто i не розмовляють мiж собою, але рольова позицiя, яку

вони займають, дає iнформацiю iншим про кожного.

Цiкавою є концепцiя Е. Берна. Він описує життєвi iгри людей,

використовуючи позицiї, якi кожен проявляє в певних ситуацiях, —

Батька, Дитини та Дорослого. На думку Е. Берна доцiльно виокре-

мити шiсть рiвнiв спілкування: 1) “нуль спiлкування” або “замк-

нення на себе”; 2) ритуали (норми спiлкування); 3) розваги; 4) iгри

(людина думає одне, а демонструє iнше з тим, щоб завести другого

в пастку); 5) близькiсть; 6) робота (дiлове спiлкування) [2]. На кож-

ному з цих рівнів людина використовує різні способи і засоби

спілкування, тому що його мета щоразу змінюється.

Бачимо, що існують рiзнi пiдходи до класифiкацiї рiвнiв спiлкування.

Проте аналіз свідчить, що всi вони, як правило, включають у тiй чи