Постлюдина: трансгуманізм і футурологія.

Концепція постлюдини як спроба перевизначення сутності людини в контексті постмодерного, інформаційного суспільства. Соціокультурні тенденції ХХІ століття продукують новий тип людини. Розмаїті визначення цього типу можна поділити на дві групи: метафоричні, що не заперечують цілісності та універсальності анатомо-фізіологічної сутності людини, натомість, досліджуючи зміни у свідомості та соціокультурному контексті (homo informaticus, homo virtualis та ін.); революційні, що підкреслюють суттєві трансформації людської істоти і в ментальному, і в тілесному плані, наслідком яких є формування нової істоти — постлюдини, транслюдини (наголошується на тому, що досі йшлося про еволюцію людської істоти в межах її тіла, тепер став можливим вихід за ці межі — через створення віртуального тіла, позатілесного інтелекту тощо).

Поштовх до обговорення даної тематики дали сучасні технології, насамперед, біо-, нано-, інформаційні технології, розробки в ґалузі штучного інтелекту, кріоніка. Прихильники другого напрямку отримали назву «трансгуманісти».

Трансгуманізм — це інтелектуальний (філософський, літературний, суспільний) рух, котрий фундується твердженням, що людина є не останньою ланкою еволюції, а отже, може нескінченно вдосконалюватися. Необхідне стимулювання науково-технічного прогресу та використання його здобутків для вдосконалення людини; Риси транс гуманізму: генна інженерія – найважливіший чинник еволюції людства; перспективний напрям — нейропротезування, створення віртуальних аналогів людської свідомості (через загрузку спогадів, емоцій, почуттів на носії інформації); медицина повинна найповніше використовувати здобутки НТП, розвиваючи нові перспективні ґалузі — приміром, нейрофармацевтику.

Критика трансгуманізму ведеться за двома основними напрямами: праксеологічний аспект (заперечення проти принципової досяжності поставлених завдань); етичний аспект (заперечення морального штибу).

Основні ідеї футурологічної концепції Ф. Фукуями («Наше постлюдське майбутнє»): збільшення середньої тривалості життя неминуче потребуватиме обмеження народжуваності (аналогічно сучасному Китаю); це призведе до збільшення питомої ваги пенсіонерів/людей похилого віку в соціальній структурі розвинених країн; збільшення розриву між країнами «першого» та «третього світу» за віковою ознакою (в Європі, Японії та Північній Америці середній вік складатиме близько 60 років, а в інших країнах — між 20 та 30 роками); збільшення питомої ваги жінок у демографічній структурі розвинених країн (які проявляють тенденцію до більшої тривалості життя), що призведе до статевої диспропорції та фемінізації; легітимація, ствердження «жіночого» типу владарювання (зменшення збройних конфліктів): влада та маркетинг переорієнтуються на літніх жінок як на домінуючу соціальну групу (поширений медійний образ в рекламі та на обкладинках глянцевих журналів —жінка за 60);

переконфігурація соціальних конфліктів, домінування ейджизму — найсильніша напруженість не між багатіями та бідняками, а між старими та молоддю (молодь як марґінальна група, експлуатований клас); вповільнення процесів соціальної мобільності (нівелювання такого чинника звільнення робочих місць, як смерть); переструктурування суспільства, пов’язане з масовізацію нового типу людської істоти – клону, та нового типу соціальних відносин – неродинний зв’язок із власним клоном або клоном близької тобі людини; відсутність смерті позбавляє життя смаку (психологічний чинник).